"Не варто очікувати, що після повернення він порине у домашні турботи": кропивницький психолог про адаптацію військових

. Фото ілюстративне: УНІАН та pixabay

Крім викликів у зоні бойових дій, перед військовими постають виклики й після повернення звідти. Йдеться про спілкування в тилу, зокрема з рідними, друзями, медиками. Військовий психолог з Кропивницького Рустам Тараненко розповів Суспільному, що спілкуватися з бійцями, особливо перший період після їхнього повернення з передової, слід за алгоритмом, відмінним від звичного.

"Військовим потрібен час на адаптацію до життя в тилу" (тут і далі – пряма мова)

У вільному доступі є величезна кількість посібників про спілкування з тими, хто повертається з передової, активно впроваджується відповідна інформаційна політика, організовують тренінгів. Дізнатися, як почати комунікувати з рідною людиною, яка повернулася із зони бойових дій, можна. Та у багатьох випадках конфліктні ситуації виникають, бо саме ті, хто лишався в тилу, не готові по-новому будувати спілкування.

Не варто від військовослужбовця очікувати того, що він одразу порине у домашні турботи, включиться у виконання своїх обов’язків, розв’язування проблем, які накопичились за час його відсутності. Необхідно дати військовослужбовцю час на адаптацію, не варто наголошувати на певних темах, зокрема просити ділитися травматичним досвідом. Часто ці розпитування бувають не дуже здоровими.

"Більшість військових неохоче діляться спогадами й переживаннями"

Зі свого особистого досвіду знаю, що військовослужбовці, які мають психологічні травми, на початку неохоче про це розповідають. Бажання ділитись цим – це швидше виняток.

Часто, коли є довірливі стосунки в середовищі військових, боєць може бути відкритим, щоб поділитись своїм переживанням із побратимами, а не з цивільними, як правило.

Тож якщо військовослужбовець готовий сам висловити свої переживання, йому не варто у цьому відмовляти, а навпаки демонструвати активне слухання й підтримувати військового.

Що таке активне слухання

Можна слухати мовчки, невербально підтверджуючи співпереживання і не вступати в суперечки. Не намагайтеся при цьому говорити, що ви чудово розумієте бійця, тому що це унікальний досвід, і навіть інший військовослужбовець, який перебував поруч, має абсолютно інше сприйняття травмуючої ситуації. Оце "я розумію" дуже часто сприймається військовослужбовцями як тригерний фактор. Це стає причиною конфліктної ситуації.

"Медики не навчені комунікувати з військовими"

Багато конфліктів виникають у цивільних лікувальних установах. Нещодавно до мене звернулось керівництво однієї з мереж медичних центрів – у них був конфліктний випадок з військовим, який звернувся до них по допомогу. Організовуємо спеціальне навчання, щоб вони у більш щадний спосіб могли спілкуватися з військовослужбовцями.

Якщо конкретно про той випадок – було трішки хамське ставлення з боку медичного персоналу. Військовий повернувся з передової, прагне максимально швидко відновитись, а у відповідь отримав нерозуміння, неповагу, небажання надати своєчасну кваліфіковану допомогу, хоча б консультацію якусь.

Такі випадки в цивільних установах непоодинокі. Пам’ятаю випадки з часів АТО\ООС, коли військовослужбовці, які зверталися до органів місцевого самоврядування, теж були на межі застосування фізичної сили, бо їх просто не чули. І тут важко засуджувати.

Про героїзацію

Питання героїзації – доволі суб’єктивне. Бо кожен для себе вибудовує відповідні критерії. Вважаю, що ми ніколи не матимемо якихось чітких наукових визначень цього поняття. Найголовніше – не варто автоматично зараховувати всіх загиблих в герої, недооцінюючи при цьому тих, хто вижив. Адже часто ті, хто вижив, ставши свідком загибелі побратимів, звинувачують себе в цьому, дехто вважає себе боягузом.

Та поняття героїзму має існувати. І військовослужбовці, які виконують свій професійний обов’язок, боронять вітчизну, мають відчувати підтримку, повагу й розуміння з боку цивільного населення. Але всіх гребти під одну гребінку теж не коректно.