"Історія окупації Кіровоградщини малодосліджена", – сказала в етері Українського Радіо Кропивницького кандидатка історичних наук, доцентка, старша наукова співробітниця обласного краєзнавчого музею Світлана Проскурова. Вона збирала розповіді людей під час експедицій у міста й села Кіровоградщини. Каже: усна історія – це важливе історичне джерело, але його важко зафіксувати.
Окупація Кропивницького (Кіровограда) тривала два роки п’ять місяців і два дні – з 5 серпня 1941 року до 8 січня 1944 року. Кіровоградщини – з липня 1941 року до березня 1944 року.
Перша поїздка історикині разом зі студентами відбулася в села Олено-Косогорівку і Миколаївку у 2005 році. Відразу зібрати матеріали усної історії не вийшло через недовіру людей.
"Нас питали: "А навіщо воно вам потрібне? Ви від якоїсь партії?". Була упередженість, і місцеві мешканці не пішли на контакт. Уже в наступних своїх експедиціях, 2006 року, коли я повезла студентів у Світловодський район, то ми все робили через сільраду, учителів й інших людей, яких мешканці знали. Тоді люди розкривалися. З’явилися перші інтерв’ю. Ми їх брали разом зі Світланою Томашевською, сьогодні Світланою Листюк, – однією з засновниць проєкту "Баба Єлька". Вона зі мною тричі їздила на експедиції селами Кіровоградської області".
Метод усної історії складний, каже Світлана Проскурова.
"Тиждень польової роботи тебе виснажує абсолютно, тому що це історії людей, їхній травматичний досвід. Я збирала історію Голодомору й окупаційного режиму. Була на експедиції у Світловодському, Новоукраїнському, Бобринецькому, Вільшанському, Долинському і Добровеличківському районах".
Також роботу ускладнювало те, що не були напрацьовані анкети для розмови з людьми.
"Запитальники, які я взяла в Інституті Національної пам’яті, були сирі й не апробовані, – розповідає історикиня. – Анкета-запитальник з вивчення нацистського окупаційного режиму на українських землях була взагалі відсутня. Не було бачення того, що ми хочемо знати. Тому мені допомагав складати запитальник з історії вивчення Другої світової війни мій чоловік Павло Проскуров. Він військовий, полковник. Цей запитальник складний, тому що має 56 запитань. Напевно, всі їх за один сеанс опитування дуже складно поставити. Людина б не мала можливості відповісти на всі".
Світлана Проскурова наводить приклади питань.
"Коли й де зустріли звістку про початок війни? Кого з членів родини мобілізували до лав Червоної армії на початку війни? Де був збірний пункт? З якої залізничної станції відправляли ешелони з мобілізованими? Як проводжали мобілізованих до армії? Як отримували інформацію про перебіг бойових дій на початку війни? Чи попереджала місцева влада про наближення ворога та необхідності евакуації людей, худоби та майна? Якщо проводили евакуацію, хто керував, куди треба було евакуйовуватися, чи вдалося виїхати за Дніпро? Коли евакуйовані поверталися? Чи відомо про односельців, родичів з кількості постраждалих від радянської влади, репресованих, хто чекав на прихід окупантів? Чи вели вони про це розмови у своєму оточенні? Як на ці розмови реагували інші люди?"
Зі слів Світлани Проскурової, люди розповідали, що першими тікали представники влади.
"Запам’яталося, що в усіх розповідях звучало: в першу чергу евакуювали не людей, а худобу. Євреїв і ромів не повідомляли про загрозу окупації. Ніхто не чекав на окупантів. Лише сподівалися на поблажливе ставлення. Їм рабів потрібно було не заморити голодом, а максимально використати, щоб вони працювали в ерзац-колгоспах. Люди працювали тяжко, але регламентовано, і не за палички. Їм давали оплату навіть продуктами. Голоду упродовж війни не було".
Спогади про поводження окупантів на початку та в кінці війни відрізняються.
"У Липняжці Добровеличківського району розповідали, що на початку війни німець був добрий, поблажливий. Навіть дойчмарки платили за продукти. У Бобринецькому районі також казали про такі факти. А наприкінці війни вони вже були дуже злими. Моя мама згадувала, що німці, відступаючи, вдерлися в хату і почали забирати знаряддя праці і єдину її ляльку. Староста залишив інструмент у хаті. Він потрібен, щоб родина вижила. А ляльку німець забрав. Мама дуже плакала за своєю іграшкою".
Колабораціонізм був вимушеним кроком, каже Світлана Проскурова.
"Наприклад, у Новоградівці старостою обрали чоловіка, про якого знали, що він порядний і відповідально ставиться до людей. Коли село звільнили, жодна людина його не видала, тому що знали: він їх врятував".
Вразив випадок, коли юнак захистив від окупантів своїх товаришів.
"Цей спогад записаний в книзі "Трагічні сторінки історії Кіровоградщини", яку ми видали разом з Мариною Михайлюк. У Бобринецькому районі молодь, яка була під впливом настроїв, що ми повинні перемогти й долучитися до протидії окупанту, здійснила акцію. Вони вдерлися в штаб. Це була школа. Вікно одного з класів було напіввідчинене, його ніхто не охороняв, і вони зайшли. Домалювали Гітлеру козацькі вуса, облили червоною фарбою, і написали, що Гітлер – кровопивця. Потім приїхала жандармерія. Респонденти не кажуть, хто саме – гестапо, СС, СД. Кажуть, що військові в чорній формі. Вони почали допит, і один з хлопців – Сергій – взяв провину на себе, врятувавши своїх друзів від смерті. Його повісили".
Німецькі офіцери й солдати квартирували в українців. В усних джерелах, які фіксувала Світлана Проскурова, не фігурували випадки зґвалтувань.
"Німецькі солдати й офіцери поводилися більш-менш пристойно, якщо порівнювати з нинішніми російськими окупантами. Мені не траплялися випадки зґвалтування. Говорили про те, що німці не ображали жінок і дівчат. Офіцери слідкували за порядком, і у німецькому Вермахті дисципліна була залізною. Можливо, були поодинокі випадки, але я їх не фіксувала. Вони забирали продукти, але не останні. Просили готувати їсти на всю команду, яка квартирувала. Поводилися трохи по-хамськи, ходили голяка і не соромилися".
Усне джерело цінне, коли воно повторюється, говорить Світлана Проскурова.
"Коли з двору у двір ти приходиш, і тобі розповідають майже одне й те ж саме. І це не прочитана історія з книжки. Війна для очевидців мала запах, колір. Буває, розповідає з подробицями, такими, які в книжках не прочитаєш. Наприклад, респондент, якій на початку війни мав років 15, згадує, що німці їхали на мотоциклах оголені до пояса. Було жарко, і вони пахли одеколоном. Людина запам’ятала, тому що, можливо, вперше почула запах європейського одеколону".
За словами Світлани Проскурової, те, що окупація України мало досліджена, кажуть і європейські історики.
"На жаль, німецька окупація України, яка тривала з 1941 по 1944 рік, досі не є систематично дослідженою, тож до переконливих концепцій і узагальнень ще далеко", – сказав німецький історик Дітер Поль. Такої ж позиції дотримується і Карл Беркгоф – нідерландський історик. Тобто, це європейська думка".
