Жителя села Аджамка Кіровоградської області Миколу Шаравару 5 лютого 2025 року звільнили з російського полону. Тоді додому повернули півтори сотні українців. Після реабілітації 22-річний боєць повернувся додому, купив будинок й продовжує лікування. У полоні він захворів на туберкульоз.
Про це чоловік розповів Суспільному.
"Я не міг прийти до тями, думав, що це мені наснилось. Згодом звик, що я вдома й що це не сон".
Після школи й навчання в училищі, у 18 років Микола підписав контракт та пішов служити в армію. На момент повномасштабного вторгнення був у складі 56-ї бригади у Маріуполі.
"На початку повномасштабного ми були на складах боєприпасів, за Маріуполем. Коли нас бомбити почали, ми виїхали зі складів до наших, хто був в Маріцполі. Потім ми поїхали на підкріплення 36-ї (Бригади – прим. ред.), ставати на пости, а потім на завод Ілліча".
Микола Шаравара розповів, що у полон потрапив у травні 2022 року.
"ПрийомкаКоли у полонених розпитують ім'я, підрозділ, посаду й при цьому жорстоко б’ють." там була просто жорстока. З автобуса виходиш, кажеш прізвище, звання й біжиш коридором, а тебе з двох сторін б’ють дубинками. Коли біжиш у приміщенні, тебе також б’ють з обох сторін. Слава Богу, що там собак не було".
У полонених, сказав, російські військові забирали берці, форму, ланцюжки та обручки.
"Нас обшукали з ніг до голови. В кого що було, вони все забирали. Після того, як забіг в приміщення колонії, розв’язали очі, запитали прізвище й біжиш далі. Там приймає інший, шокером б’є, каже: "Роздягайся, речі сюди кидай, відбитки пальців, підпис". За що ми розписувались, я не знаю. Потім побрили як-небудь, в душі вода холодна, крижана. Вибігаєш звідти одяг отримати, а тебе ще по мокрому тілу шокером б’ють, аж ноги зводить. Їв лише в обід, вранці я не встигав, бо дуже рано було, так само й увечері, тоді о 12 годині вечора аж годували. Я лише раз в день їв".
За три роки полону Микола Шаравара побував у трьох колоніях.
"Рік у Смоленську був як пекло. Годували дуже погано. Коли перевірка, постійно о шостій підйом й співаєш гімн (Росії – прим. ред.). Цілий рік це було пекло, тому що ти стоїш на ногах і співаєш якісь там пісні російські. Якщо ти їх не співаєш чи не можеш заспівати, виводять тебе і б'ють. Кажуть: "Будеш співати?". Відповідаєш: "Да".
Також, зі слів чоловіка, українських військовополонених примушували розповідати російські вірші.
"Вчиш вірш, не розповів, й тебе б’ють шокером. Коли після шокера не можеш розповісти – увесь день стоїть вся камера в ряд й вчить російський вірш уголос. Там потрапляв й Пушкін й Костянтин Сімонов".
Зокрема, сказав, пропонували змінити українське громадянство на російське.
"Переманювали до себе. Казали: "Забудьте свою Україну", а потім: "Якщо в тебе є сім’я, ми можемо сім’ю забрати до себе, будете тут в нас жити". Хто переходить – їм додаткові "пайки" давали".
Микола Шаравара розказав, що під час перебування у Смоленську на них пускали собак.
"Собака – це найгірше, від них більше страху. Вони починають гарчати, можуть вкусити, зараження може піти. Я ще досі, буває, як собака гавкає, трохи лякаюсь".
Заспокоював Микола себе молитвою, яку читав перед сном.
"Думав: "Мене чекають вдома". Вивчив молитву й постійно перед сном я молився і казав собі: "Дай Боже моїм рідним здоров’я і щоб дочекалися мене". В камері як ми себе підтримували? Постійно були на позитиві. Казав: "Не треба сумне щось, треба постійно на позитиві".
Під час полону чоловік захворів на туберкульоз. Дізнався про це, коли почали боліти легені.
"Потім почав плюватись коричневим, зі згустком крові вранці виходило. Хлопці казали: "Звертайся до медика". Кажу: "Звертався". Тиждень ми звертались, тоді вони вже кинулись. Я хворів там рік і чотири місяці".
Микола Шаравара нині продовжує лікування вдома. Підтримує, сказав, кохана, яку зустрів після звільнення.
"Знайшов я дівчину у Києві. Коли я проходив реабілітацію, пішов з нею на каву, познайомився з нею. Боявся їй сказати, що в мене туберкульоз, але вона сама потім зрозуміла. Я сказав, що нам потрібно зайти в лікарню, взяти пігулки, а там написано, де я лікуюсь. Я вибрав момент, вдома спокійно сіли і я вибрав в інтернеті інформацію про туберкульоз, що він виліковний та не передається. Кажу їй: "На, почитай". Вона прочитала й каже: "Ну і що?". Її звати Настя. Вона як приїхала перший раз в село, сказала: "Все, переїжджаємо одразу в село".
Після обстеження та реабілітації Микола продовжує відновлюватися вдома й займається ремонтом. Будинок родина купила чотири місяці тому, коли боєць повернувся з полону.
"Кухню майже доробили. У коридорі ми шпалери пообдирали, залишилось стелюдовести до ладу. Спальню теж майже зробили. Ще штори треба купити. Ми чотири місяці робимо ремонт потихеньку. Думаю, до зими закінчимо".
Біля будинку Микола Шаравара посадив город.
"Садили все: картоплю, цибулю, редиску, часник, петрушку, горох, помідори, капусту, кабачки й дині. Кавуни ще не посадили. Кавуни я люблю дуже сильно".
Зі слів чоловіка, головне нині – відновити здоров’я, а потім будуть інші мрії.
Підписуйтесь на Суспільне Кропивницький у Facebook, YouTube, Telegram, Instagram, WhatsApp, Viber та TikTok.