Кропивничанка Людмила Шибіста – мама військового Дмитра Кондратенка, який загинув 29 березня 2022 року під час ракетного обстрілу Миколаївської облдержадміністрації – у день свого народження. До Дня матері, який щороку відзначаютьВ Україні свято офіційно відзначають з 1999 року, на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації "Жіноча громада", Спілки жінок України, громадської організації "Союз українок". у другу неділю травня, жінка поділилася із Суспільним власним досвідом відновлення після втрати сина.
Минуло три роки з дня загибелі вашого сина. Яким він був? (тут і далі – пряма мова)
Він був дуже позитивною дитиною. В школі навчався дуже добре, був відмінником. Я не мала горя з ним жодного. Був дуже шустрий. Якщо я йому якийсь магнітофон купувала, то це пів години чи година, поки я вийду, він завжди заглядав, як воно там працює – допитливим був.
Займався бальними танцями. Одне набридало – він займався іншим. Боявся висоти – пішов на скелелазіння, щоб перейти цю межу страху – отримав перший дорослий розряд.
Про службу сина в Збройних силах України (Дмитро був майором Держспецзв’язку, співпрацював з Головним управлінням розвідки (ГУР) Міністерства оборони України — ред.)
Це було з повномасштабного вторгнення РФ в Україну – майор. А до цього він дослужився від солдата до майора. У нього дві вищі освіти, одна з них – військова – захист інформації, Миколаївський університет. Мав вислугу 19,5 років. Почав з Миколаївської льотної ескадрильї.
Йому дуже подобалась військова справа. Він дуже хотів бути схожим на свого дідуся. Дідусь у 1944-му, коли йому було 19 років, пішов воювати, служив в контррозвідці. Синочка вивчав життя дідуся, запам’ятовував, збирав нотатки. Він не мав служити, тому що хворів на серце, його не брали – не пройшов медкомісію. Після цього він подзвонив мені і сказав: "Мама, якщо ти мені не допоможеш, я додому не повернуся". Мама допомогла, він потрапив в армію, служив, навчався.
А з розвідкою він співпрацював, бо постійно грав у комп'ютерні ігри, керував дронами. Я йому казала: "Діма, це такі гроші, в тебе сім'я". А в нього дрони – це вихідні дні: десь поїхати на стрільбу, а потім ще й поганяти дронами. От вони й знадобилися.
На похованні начальник управління сказав, що Діма загинув, а їм досі надходить якесь обладнання, вони й не знають, що воно таке. Дімчик був одним з перших, хто вів дронове відеоспостереження на півдні. А ще організував партизанський рух у Херсонській та Миколаївській областях – йому скидали дані, а він аналізував їх, обробляв і відправляв у ГУР.
Ми, коли їздили в Київ, отримали його орден "За мужність" III ступеня й медаль "За бойові заслуги" від ГУР.
Про відзнаку "Орден матері бійця", те, як дізналась про загибель сина та власні переживання
Я орден отримала після загибелі сина. Вручили мені його у Кропивницькому, в "Єдиній Родині Кропивниччини". Це назва громадської організації. Вручала його голова спілки Олена Степанок.
Синулечка служив в облдержадміністрації в Миколаївській області. У нього день народження 29 березня, а в мене – 30-го. І на сімейній раді вирішили мені зробити подарунок – відправити мене в салон краси. Мене зять відвіз, а потім, коли він мене забирав, перше, що він мені сказав: "Ви тільки не хвилюйтесь". Я питаю: "А що трапилось?" – "Влучила ракета в облдержадміністрацію в Миколаєві". І я вже двері закривала і кажу: "Діма загинув".
Він мене привіз додому. У мене дівчата тоді працювали – розгрузки шили, я одразу сіла на телефон, у комп'ютер. Кіму (начальнику Миколаївської обладміністрації – ред.) не могла додзвонитися, а додзвонилася в міськраду. Назвалась, сказала, хто мій син, а вони сказали: "Як тільки будуть новини, одразу ж повідомимо".
Синуля загинув о 8:05, а десь об 11:30-12:00 мені продзвонили і сказали: "Співчуваємо, але вашого сина немає". Син загинув – в мене була істерика, кричала дуже. Я це пам’ятаю, бо дівчата полякалися.
У мене там казанська ікона Божої Матері – я до неї впала на коліна й кажу: "За що? Чому в свій день народження таке трапилось?" І я їй казала: "Я ж тебе просила, просила – без рук, без ніг, але щоб був живий".
Я їсти не хотіла нічого, жити не хотіла. Йшла із синочкиним собакою – вигулювати вранці – йшла, щоб іти, а опинялася в нього на могилі, на Алеї Слави Рівнянського кладовища. Я не пам’ятаю, як це траплялося, просто ноги йшли туди.
Про відновлення після втрати сина
Перше – я почала читати "Кобзар" Шевченка, вголос. У його віршах болю дуже багато – може я хотіла трошки заспокоїти себе.
40 днів мене змушували їсти, вставати. Я нічого не хотіла: ані їсти, ані спілкування – нічого. Я просто закрила двері до себе в кімнату і лежала: то плакала, то розмовляла з ним, почала писати щоденник, почала згадувати, намагалася згадувати все про нього. І не вірила – думала, може це неправда, але ж я тримала його за руку.
А коли минули 40 днів – я не пам’ятаю, чому я була в місті, в центрі – я йшла й несподівано почула голос сина: "Живи за мене і за себе". А увесь мій гардероб в гуманітарку дівчата відвезли, бо я сказала, що нічого цього вже носити не буду – яскравого, білого. Та 40 днів минули, мене донька поставила перед дзеркалом і запитала: "Мам, подивися, а Діма хотів би тепер бачити такою?" І вона мене трошки трухнула, і я зрозуміла, що Діма не хотів би мене такою бачити.
Зі мною працювали три психологи, досі інколи звертаюсь до них. З власного досвіду – потрібна людина, яка не родич, а може тебе вислухати.
Чому із сином різні прізвища
Коли йому виповнилось 16 років, він пішов за паспортом. І мені подзвонили і викликали в ДРАЦС: "А ви знаєте, що ваш син написав заяву про зміну прізвища й по батькові". Це тому, що я виховувала його без батька, і він змінив своє прізвище на дідове – Кондратенко Дмитро Іванович, бо дідусь був для нього прикладом. І він такий же, як дідусь, того ніколи не треба було просити про якусь допомогу, і синулю ніколи не треба було ні про що просити.
Як виховати героя
Секрет – у довірі. Була класна керівниця, підлітковий період, я думала, що не витримаю – його не допускали до екзаменів деяких. Я ходила в школу, казали, що це через поведінку – він прямий такий був, ніколи не брехав і брехні терпіти не міг. І ми розмовляли, тому що мені класна керівниця – тоді вона була першим, напевно, психологом – каже: "Не тисніть на нього, не показуйте сльози, слабкість не показуйте, просто розмовляйте". І от ми сідали й говорили.
Як зберігає пам'ять про сина
Я працюю над собою. Перше, можна сказати, що в пам’ять про сина я почала впорядковувати територію перед будинком. Ділянка – ми планували так: він мені фото показував, який будинок мені знайшов, а там величезний майданчик, де можна було посадити туї, декоративні кущі. І от ми з ним мріяли. У дворі там маж бути три сотки, і він каже: "Тобі для квітів достатньо буде, чи замало? – Достатньо, і два помідори ще всунеш".
Ще, традиційно, на Різдво і на Пасху він завжди приїжджав до мене. Ми цю традицію відзначати свята родиною продовжуємо.
Потім – ходжу в школу. Не можу, щоб не зайти в школу і не поспілкуватися з вчителями, з дітьми. Спілкуюся, приїжджають побратими, зі стрілецького клубу. Синулечка теж там був – спочатку брав участь у змаганнях, а потім став суддею, інструктором, був у керуючому складі.
Приїжджають хлопці, які його дуже виручили на початку війни, бо ніхто до такого не був готовий: зброї не було, все було заховане, управління виїхало. Він залишився, сказав: "Ніхто краще за мене не виконає роботу". Управління Держспецзв'язку виїхало (мова про Миколаїв – ред.), бо він з першої секунди війни уже був там. Він уже був в управлінні. Панікували всі, бігали з валізками, ніхто не знав, з чого почати, поки, зі слів хлопців, майор Кондратенко не стукнув кулаком по столу і не сказав: "Припинити паніку, якщо треба, візьмемо автомат і будемо стріляти". І він залишився з одним пістолетом, а тоді хлопці йому організували і автомат, і патрони, організували йому все, охороняли його, вивозили, берегли його. Він сміявся і казав: "Сам начальник поліції мене охороняє".
Про важливість заходів із вшанування пам'яті загиблих
Такі заходи, як, наприклад, висаджування калини у 17-ій школі (Фортечна гімназія, де навчався Дмитро) допомагають. Мене запросили, і разом з дев'ятикласниками – я їм попередньо розповідала про синочку – ми садили калину.
Спілкуєшся з дітьми, дивишся в їхні очі. А ще дерево, яке буде нагадувати, що це для сина, в ім’я сина. Це потрібно, бо коли замикаєшся, очі тьмяні – це погано. Я часом дивлюся на мамок – які у них згаслі очі, голова схилена. Але ж треба жити. Я постійно родині говорю, що треба жити, треба мріяти. Якщо не буде мрії та цілі в житті, то навіщо тоді жити? Тоді немає життя. Мені донька каже: "Так, мама, щось ти почала скиглити. Ти десь загубилася. Що в тебе там наступне? Яка мрія? Яка ціль?"
Про спілкування з іншими матерями загиблих військових та побратимами сина
Ми спілкуємося постійно. Комусь потрібна підтримка, а комусь ні. Наприклад, є жінка, яка теж поховала сина і постійно ходила в чорному. І я їй кажу: "Не хотів би син тебе так бачити". І через деякий час вона приходить і каже: "От подивіться, а я ж уже не в чорній футболці, я вже поміняла". І коли я їй давала якісь поради психологічні, вона не так сприймала. А коли вона пройшла психотерапевта, то каже: "Вона мені дає поради, а я кажу, що мені таке вже Людмила Іванівна казала". Ми розуміємо одне одного, тому і зустрічаємося – хоча б чаю попити, поспілкуватися – вже легше стає.
Говоримо про синів. Одне і те ж говоримо, а потім перемикаємося на життєві питання. Я, наприклад, проробила все життя з модою – даю якісь поради, а потім почала проводити майстеркласи. І зараз вже хочу жити далі, хоча раніше не хотіла.
Іноді спілкуюсь з побратимами сина, з його начальником спілкуюсь частіше – просто йому телефоную, на свята поздоровляємо одне одного. Начальник їхав від своїх батьків, з сім'єю, заїжджав до мене.
"Час притишує біль"
З мого досвіду, час не лікує, а притишує біль. З цим треба навчитися жити. Цей біль не проходить. І не вірте нікому. В мене одна подруга сказала: "Так уже ж три роки пройшло, чого ти плачеш досі". А біль цей не мине ніколи, до останнього подиху. Ти будеш жити з ним.