Микола Шаравара — з села Аджамка Кропивницького району Кіровоградської області. Йому 22 травня має виповнитися 22 роки. Три роки свого життя він провів в російському полоні. Звідти його повернули під час обміну 5 лютого 2025 року. Нині Микола вдома. Суспільне розпитало його про життя в полоні, умови утримання, ставлення російських військових й що допомогло вистояти.
Завод Ілліча і полон (далі пряма мова — ред.)
У 2021 році я підписав контракт зі Збройними силами. Тоді мені було 18 років. Служив у 56-й бригаді. У квітні 2022 року ми стояли на заводі Ілліча в Маріуполі, і нас там оточили. Навколо були кулеметники-снайпери. Нам сказали: "Якщо ви за такий-то час не вийдете, то ми починаємо стріляти". І так ми вийшли.
У нас забрали телефони і сказали: "Може, вас місяць-два потримають, порозпитують і відпустять". До ночі ми посиділи в бараках в Маріуполі. А потім поїхали в Оленівку (Донецької області). І от там "прийомкаКоли у полонених розпитують ім'я, підрозділ, посаду й при цьому жорстоко б'ють. " була жорстока.
Оленівська і Суходільська колонії
Коли ми бігли по коридору, вони просто били нас кийками куди попало. Потім обшукали з ніг до голови й забрали всі натільні ланцюжки, хрестики. Мені тітка купила дерев'яний хрестик, зі звичайною ниткою. Сказали і його знімати. У когось берці забрали й дали тапочки. Годували юшкою двічі на день. Там я був тиждень.
Потім нас розділили на колони. Одних загнали назад у барак. А мені й іншим зав'язали очі, руки, посадили в автобус і повезли. У цьому автобусі старший був спокійний і давав сигарети, якщо хтось хотів покурити. Також можна було сходити в туалет — у баклажку в автобусі. З автобуса ніхто б не випустив. Там стояли солдати з автоматами.
Так ми приїхали в Суходільськ (Луганської області). Там було спокійніше — за нами дивились не солдати, а їхні офіцери. Ми там теж жили в бараках. Годували посередньо. Не били, але кілька разів на день перераховували по прізвищах. Тут я теж пробув тиждень.
Потім сказали, що нас перекидають в іншу колонію, завантажили в КАМаз і теж зав’язали очі й руки. Потім я почув, що ми влізли в літак. І так прилетіли аж у Смоленськ (Росія). Цього разу завантажили в автозаки й привезли на Вязьму — у Вяземське СІЗО №2.
Вяземське СІЗО
Там нас уже били. Роздягали повністю і в цей час били і шокером, і кийком. І що б ти не робив (чи тебе стрижуть налисо, чи беруть відбитки пальців), тебе постійно б'ють. Така була "прийомка".
Після цього нас закинули в камери. І там два роки поспіль ми стояли. Сідати забороняли. Тобто ти цілий день стоїш, тупо дивишся на двері й на чергового, який читає книжку. І сідаєш тільки поїсти. Цілих два роки ти на ногах. Тільки в 2024 році почали давати вільний час. І постійно були допити. Під час них також могли бити.
А перевірки проходили так — ти виходиш зігнутий, нахилившись вперед, і стаєш до стінки. Руки за спиною, ноги широко розставлені. І маєш вивчити й розповісти інформацію, яку вони давали. Якщо ти розказуєш, тебе не б’ють.
Змушували вчити різні дати й інформацію — про Бабин Яр, про Чорнобиль, різні вірші. І при цьому говорили: "Україна вас забула. Українці — ніхто. Скоро все у вас заберемо". А ми такі між собою: "Ага, ага, кажіть, кажіть". І ще змушували нас вчити російський гімн. Його треба було співати п’ять разів на день. Причому співала вся камера, бо якщо один хтось не співає, то залітають усі — починають усіх бити. Тільки наприкінці 2024 року такого вже не було.
Ставлення російських наглядачів
Зміни наглядачів були різні. Були двоє, які говорили: "Сидіть тихенько. Ви нас не чіпаєте, ми вас". Вони навіть книжки давали. А під кінець 2024 року почали приносити мило, зубні щітки, пасту, туалетний папір. А ще дві зміни наглядачів були жорстокі. Наприклад, поїсти треба було менше, ніж за п’ять хвилин. Інакше просто забирали тарілки.
Одного наглядача називали "фізрук". У свою зміну він нас "качав" — стільки-то віджимань, стільки-то присідань, планка. І люди після такої зарядки просто з ніг падали. Також були випадки, коли люди падали під час прогулянок.
Ми виходили гуляти в обгороджений залізом квадрат. Угорі там сітка. Усього було шість таких майданчиків — для кожної камери. І ти цим двором ходиш по колу — з руками за спиною. І потім нам сказали: щоб ніхто не падав, потрібно не стояти чи сидіти на одному місці, а розходжуватися в камері.
Харчування
Їжа була погана. Могла бути просто ложка каші. Або юшка, де три картоплини, порізані соломкою. Нам зек давав їсти. І він брав воду, розбавляв і казав: "Жеріть". Їсти постійно хотілося. І ми й кісточки з ягоди їли (типу горішки), і кісточки з риби. Тільки в кінці 2024 року трохи краща їжа стала. Почали додавати сіль, засмажку, жир, салати. Це все сталося після перевірки Червоного Хреста.
І так само в цей час почали давати якісь ліки — знеболювальні, йод, зеленку, перекис. І з камери в цей час ми вже виходили не зігнуті, а стоячи. Голова тільки нахилена й руки за спиною. До хворих також почали ставитися трохи краще — давати таблетки, додаткову їжу й інколи навіть холодне молоко.
Психологічний стан полонених
У 2022 році в декого злітали "котушки". Я з одним хлопцем сидів у камері, і він просто божеволів, бо не міг винести це. А потім ми побачилися вже в Києві після обміну (його раніше обміняли). То він наче відійшов.
А взагалі там ми постійно один одного підтримували, були на позитиві, говорили, що все буде добре, що нас обміняють. Переказували фільми, які дивилися. Розказували, хто що планує зробити, хто що хоче купити. Згадували рецепти й уявляли, як потім щось приготуємо. І до цього часу ще всього з їжі хочеться, бо тоді всього бракувало.
Перші роки говорили пошепки. Останнім часом, коли попустило, уже можна було гучніше. Камери там на різну кількість людей — на чотири, п’ять, 11, 16. В одиночках сиділи офіцери. Їх туди помістили перед обміном, щоб відгодувати. Нас, хворих, у камері було 16.
Туберкульоз
На туберкульоз я захворів у 2023 році. Перед обміном 5 лютого 2025 року минув рік і чотири місяці від початку моєї хвороби. Почалося з того, що мене сильно почало кидати в жар. Уночі дуже потів, хоча в камері було холодно. І дуже боліло в грудях. Я почав кашляти коричневим. А потім уже зранку плювався кров’ю. Також була така втома, що я не міг виходити на перевірку.
Спочатку вони мене побили, сказали, що я обманюю. А потім повели на флюорографію. Наділи маску на мене й повернули в камеру. І я зрозумів, що захворів. І після того мене перевели в окрему камеру для хворих, де було 16 людей. Нам усім, коли виводили звідти, надягали маски. Спочатку міняли їх кожного тижня. А потім перестали. Бувало, й по три тижні не міняли.
У камері троє людей вмерли в мене на руках. Перший дуже запустив хворобу. Він задихався, ходити не міг, весь опух. У туалет під себе ходив, і ми його з ложечки годували. Другого також висушило. Він не міг їсти, від їжі вивертало — постійно блював. Дуже схуднув і став, як скелет. А одного ранку він попросив нас помити його й помер.
Третього ми називали дід. Він був добровольцем. Я прокинувся зранку від того, що він шумить. Запропонував йому води. Він кивнув, але пити вже не захотів і помер. Першому було 33 роки, другому — 35. А "діду" — 57 чи 58.
Потім приїхав їхній лікар, послухав мене і сказав: "Погані справи". Після того мені виписали багато таблеток і дали лежачий режим. Я навіть на перевірку не виходив. Вони робили уколи й постійно питали, як стан, тому що злякалися, що перед цим кілька людей померли. Далі мене перевели в камеру для видужалих, і я там встиг побути чотири дні. Потім мене обміняли.
Перед обміном
Коли робили перекличку й називали прізвища, то мене відвели вбік й оглянули, чи є синці й побої. Їх тоді не було. Також ще мене двічі викликали й зважували. А потім була тиша. І ці дні не били.
На третій день ближче до вечора ми якраз сиділи в камері, слухали, як Костя розповідає фільм, і почули, що хтось спускається сходами. Костя сказав, що це по мене. Я відповів, що нічого не буде, що вже три дні пройшло, і це якась перевірка. А Костя наполягав, що це таки на обмін.
І тут двері відкриваються: "Шаравара, на вихід. Бери рушник, мило, курточку й шапку". Мене повели в лазню, поголили. І там наглядач підтвердив, що ми їдемо додому. Нас було п'ятеро, але з Вязьми поїхали тільки чотири. П’ятого, мабуть, через синяки не пропустили.
Нам дали чистий одяг і взуття. І повернули речі, у яких ми потрапили в полон. Я забіг у камеру і сказав Кості, що він виявився правий. І тут хлопці почали нагадувати, як мені зв’язатися з їхніми родичами — кому через Instagram, кому ще як. Потім ми сіли в автозак.
Наостанок нас змусили записати відеозвіт про те, як нам було в полоні. "Ви кажете, що все в нас добре. Ми вас добре утримуємо. Є прогулянки годину і все інше". Ну, типу вони хороші. Нам довелося це все сказати, тому що вибору не було.
Обмін
В автозаках ми доїхали до аеропорту. Там стояли десь дві-три години. А коли нас посадили в літак, то очі й руки були зав'язані. І це було дуже страшно. Тому що літак могли збити — я чув про такі випадки. А ти зв’язаний і нічого не можеш зробити. Коли ми прилетіли, з нас нарешті зняли ті хомути. Але я все ще не міг повірити, що це обмін, що не перевозять ще на якусь Вязьму.
І так ми доїхали в автобусах до кордону, дочекалися наших автобусів і сіли в них. Коли побачили українські прапори, то почали плакати. Після обміну нас привезли в лікарню. Ми зняли всю ту зеківську форму, яка була на нас. Нас запитали, може, ми хочемо її залишити. А я сказав: "Спаліть її к чорту".
Потім нам видали документи, одяг, взуття, засоби гігієни, телефони й повезли вже в іншу лікарню. Там нас оглянули лікарі з голови до ніг. Я сподівався, що вже вилікувався. Але виявилося, що в мене в легенях є рубці, які треба заліковувати. Через це мене помістили в окрему кімнату, дали маску й таблетки. Там я пробув тиждень.
Далі мене повезли "швидкою" в Київ. Місяць я був у шпиталі, а тепер лікуюся в інституті фтизіатрії. Кажуть, що мій стан покращився. В Аджамку відпустили за умови, що вони через відеочат контролюють моє здоров'я. Я щоранку випиваю таблетки й кажу їм, що в мене все добре.
Як зустріли в селі
Коли приїхав у село, у мене ледь серце не вилетіло. Мене ще ніколи стільки людей не зустрічали. А потім ще запросили в школу сходити. Там теж вітали з квітами, з подарунками, з кульками. Однокласників не бачив, бо всі пороз’їжджалися. Але поприходили їхні батьки зустрічати мене. Казали, що вони замість своїх дітей. Учителів бачив, з усіма вітався. Це все було дуже приємно — навіть не можу передати.
Чи важко спілкуватися зі старими друзями після полону
З друзями я спілкуюся нормально. Вони перепитують: "Чи можна тебе, наприклад, про те чи про те спитати?" Я кажу, що якщо відповім, то відповім. А ні — то скажу про це. Щоб не робили з цього проблеми.
А мій найкращий друг і одногрупник з Кропивницького Андрій почав служити, як мене забрали в полон. Він каже, що розізлився і пішов на війну. Я йому сказав, що він молодець, але попросив бути дуже обережним. Ми з ним були як брати. Він з Кропивницького, і я в нього часто вдома був. Зараз він уже сержант.
Зв'язки з рідними побратимів
Коли нам у лікарні видали телефони, я відразу почав дзвонити батькам і родичам хлопців. Номери ми запам’ятовували ще в камері. Я маю погану пам'ять на числа й тому їх постійно повторював, щоб не забути. Також намагався запам’ятати імена й прізвища, щоб потім знайти їх через соцмережі.
І коли зв’язувався з одними людьми, то просив номери інших. Усі мами полонених все одно спілкуються між собою. Я їм говорив: "Передаю, що він живий, здоровий. Пишіть листи і тримайтеся. Не впадайте в паніку". Потім мій телефон дізнавалися й уже самі мені дзвонили — і мами, і дружини, і дочки.
У мене тітка постійно їздила, добивалася за мене. І вона тепер говорить, що ми всі стали як одна сім’я. Мама одного хлопця, який сидить в полоні, постійно приїздила до мене в Київ й щось привозила. Мені було незручно, а вона говорила, що я їй як син.
Чим зараз займається
Я купив будинок і машину. Зараз готуюся робити ремонт. Я за фахом електрик, але чи працюватиму ним, не знаю. Поки хочу добудувати будинок, а далі шукатиму роботу відповідно до стану здоров’я.