"Спочатку нас не хотіли брати служити. Ми ж наполягали на своєму". Історія братів з Хмельниччини, які захищають Україну

Брати Олексій та Валентин Государські. Фото: Подільський лісовий офіс

Брати Валентин та Олексій Государські працювали у Шепетівському лісовому господарстві, що на Хмельниччині. З початком повномасштабного вторгнення вони пішли добровольцями служити у лавах ЗСУ.

Як брати стали лісівниками та чому вирішили разом піти служити – про це Валентин Государських розповів Суспільне Хмельницький.

У Валентина та Олексія Государських — родинна династія лісників: у цій газулі працював їх двоюрідний дід, потім бабуся. Батько хлопців був помічником кранівника. І навіть робота мами була пов’язана з деревиною — вона працювала на паперовій фабриці.

"З 6 років ми з братом з лісу не виходили. Рідні завжди брали нас з собою. А десь з 14 років ми уже допомагали батькам: заготовляли хвою, виготовляли дерев’яні кілки, саджали дерева", — розповідає Валентин Государський.

З його слів, лісове господарство тих часів дуже відрізняється від сучасного.

"Раніше уся робота була ручною і дуже складною фізично. Все доводилось робити руками: заготовити, погрузити, висадити. Сьогодні ж більшість робіт робить техніки. Одна людина може виконувати завдання, просто натискаючи на кнопки", — каже Валентин.

Коли хлопці подорослішали — теж стали лісівниками. Пропрацювали понад 25 років у Шепетівському лісовому господарстві. Їхній основний обов’язок був – охорона лісу від незаконних рубок, браконьєрів, засмічень.

З початком повномасшабного вторгнення брати добровільно пішли у військомат.

"Спочатку нас взагалі не хотіли брати служити: казали, що вже старі. Ми ж однаково наполягали на своєму. Відповідали, що хоча б будемо патрони підносити. Зібрали речі і поїхали військовим автобусом. Дорогою виявилося, що нас розподілили у різні частини. Ми на це не сподівалися, адже хотіли служити разом. Трішки були шоковані, але вже як сталося. Наша місія залишалася незмінна", — каже Валентин.

Наразі старший брат Олексій захищає кордони на Запорізькому напрямку. А молодший Валентин впродовж восьми місяців служив на Донеччині, решту часу — в частині у Шепетівці.

"Постійно тримаємо зв'язок між собою. Завжди намагаємося одне одному щось підказати, розказати. Звісно, телефоном не можемо спілкуватися вільно, є певна інформація, яку небезпечно озвучувати. Тож доводиться вигадувати різні "лазівки" під час розмов, які зрозуміємо тільки ми", — розповідає Валентин.

За його словами, найголовніша місія братів — здобути перемогу. А також мріють зібратися великою сім’єю за родинним столом під мирним небом, адже на чоловіків вдома чекають дружини, діти та онуки.

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.