Люди, які загинули на Майдані у грудні 2013 – лютому 2014 років, ціною власного життя змінили хід історії України. У пам'ять про подвиг учасників Революції Гідності та увічнення Героїв Небесної Сотні в Україні 20 лютого відзначається День Героїв Небесної Сотні. Серед загиблих з Небесної Сотні є й десять уродженців Хмельниччини.
Сергій Бондарчук
52-річний вчитель фізики та астрономії із Старокостянтинова Сергій Бондарчук загинув у Києві 20 лютого 2014 року.
З перших днів Революції Гідності він брав активну участь в акціях протесту. Після побиття мітингувальників 30 листопада 2013 року на столичному майдані Незалежності він організовував акції та мітинги на підтримку Майдану в Старокостянтинові, їздив до Києва для участі у вічах і протестних акціях. Часто приїздив до Києва разом із дружиною Тетяною.
Востаннє чоловік поїхав на Майдан 19 лютого 2014 року сам, сказавши, що цього разу їдуть лише чоловіки. Уранці 20 лютого Сергій Бондарчук, як і багато його побратимів, виносив на Інститутській з-під обстрілу поранених "майданівців", та сам був поранений. Йому намагалися надати першу допомогу — спочатку в приміщенні "Жовтневого палацу", а потім у готелі "Козацький". Від готелю чоловіка забрала "швидка допомога". Лікарі намагалися врятувати його, але поранення, яке пошкодило внутрішні органи та спричинило велику крововтрату, виявилося смертельним.
Сергія Бондарчука поховали у Старокостянтинові, де досі живе його дружина Тетяна. Вона донині займається волонтерством та активною громадською діяльністю.
На будинку по вулиці Сергія Бондарчука, де вона живе – меморіальна дошка на честь чоловіка. Така ж є на фасаді Старокостянтинівської гімназії, яка теж тепер носить ім'я Сергія Бондарчука — до останнього дня він вчив там дітей не лише фізиці, але й патріотизму та любові до України.
Речі Сергія Бондарчука, з якими він їздив до столиці на Майдан, зараз зберігаються у музеї захисника України. Його облаштували в Гарнізонному будинку офіцерів у Старокостянтинові. Одна з експозицій цього музею присвячена земляку — Герою Небесної Сотні.
Син Сергія Бондарчука Володимир у перші роки після його загибелі активно займався питаннями захисту родин загиблих Героїв Небесної Сотні. На зустрічах із родинами познайомився із донькою ще одного загиблого "майданівця" — Віктора Хом'яка з Волині. Вони з Іриною Хом'як одружилися у 2017 році, у них народився син Устим, якому зараз три з половиною роки. А кілька днів тому, 15 лютого, у родині з'явилася і донечка Меланія.
"На жаль, дідусі онуків не діждали", — каже Тетяна Бондарчук.
За її словами, чоловік може пишатися сином — Володимир зараз служить у війську.
"Хоч і не на передовій, але має дуже відповідальний напрямок, працює у Києві, робить щось пов'язане із кіберзахистом", — каже Тетяна Бондарчук.
Микола Дзявульський
Микола Дзявульський працював учителем географії та біології, а також був заступником директора з наукової роботи Шепетівського навчально-виховного комплексу №1.
З перших днів Євромайдану Микола Степанович брав активну участь в акціях протесту проти влади. Був координатором Шепетівської міської громадської організації ВГО "Майдан". 17 лютого 2014 року Микола Дзявульський вкотре приїхав з Шепетівки до Києва. Уранці 20 лютого, коли протестувальники двічі проривалися вгору вулицею Інститутською, відтісняючи спецпризначенців, Микола Дзявульський разом із побратимами з хмельницької сотні "Свободи" рушили до пагорба, щоб забрати поранених і загиблих. Тоді силовики відкрили вогонь по активістах. Одна з випущених куль влучила Миколі Дзявульському у серце, інша — у пах. Його перенесли до "Жовтневого палацу", де облаштовувався шпиталь. Намагалися викликати "швидку", але поранення виявилося смертельним. Миколі Дзявульському було 55 років…
Його поховали у Шепетівці. У цьому ж місті його ім'ям назвали вулицю та провулок, а також його ім'я тепер носить НВК №1, де він вчителював. У школі також створено музей Миколи Дзявульського.
Олександр Клітинський
Олександр Клітинський був родом із села Чернелівці Деражнянського району Хмельницької області. Мати сама виховувала чотирьох дітей. Жили бідно. Щоб допомогти рідним, хлопець був змушений поїхати на заробітки до столиці.
З початку грудня 2013 року перебував на Майдані. Був активним учасником Самооборони. В ніч з 18 на 19 лютого 2014 року під час пожежі у київському Будинку профспілок знаходився на 7-му поверсі будівлі, після чого зник. Побратими сподівалися, що він зумів врятуватися з палаючого будинку. Але згодом з'ясувалося, що хлопець загинув під час цієї пожежі. Але особу Олександра Клітинського відразу встановити не вдалося. Рідні чекали його повернення додому, мати сподівалася, що він з’явиться в рідному селі на свій день народження, який святкували у травні. Але наприкінці травня київські слідчі зателефонували їй і запропонували зробити аналіз ДНК, щоб встановити, чи невідоме обгоріле тіло з київського Будинку профспілок не було тілом Олександра. На жаль, 8 липня остання надія зникла. По результатах проведеного аналізу було встановлено, що досі не ідентифікований загиблий — це Олександр Клітинський.
Як з’ясувалось згодом, ще 5 квітня його захоронили з почестями на Аскольдовій могилі в Києві. Кошти на поховання зібрала Нацгвардія та небайдужі люди. Тоді в останню путь Олександра проводжали як безіменного Героя Майдану. Він залишив маму, сестру та двох братів.
Олександру Клітинському було 25 років…
До Дня Гідності та Свободи у 2014 році на честь Олександра Клітинського в селі Клопотівцях Деражнянського району відкрили меморіальну дошку.
Анатолій Корнєєв
53-річний Анатолій Корнєєв був головою Рудської сільської ради, що на Кам'янеччині. Колишній військовий інженер.
З перших днів Євромайдану був його активним учасником. Брав участь в акціях у Кам’янці-Подільському та Києві, у пікетуванні державних установ. Протестувальникам у столиці привозив продукти, вирощені у власному господарстві. 19–22 січня 2014 року Анатолій Корнєєв під час протистояння із силовиками на вулиці Михайла Грушевського одержав травму ноги від світлошумової гранати. Привіз додому гільзи від куль, якими правоохоронці обстрілювали мітингарів. 18 лютого побачив у новинах, як силовики розправилися з учасниками “мирного наступу”, й наступного дня разом із друзями поїхав до столиці. Із собою як захист узяв смарагдовий мотоциклетний шолом. 20 лютого Анатолій Корнєєв узяв участь у наступі вулицею Інститутською, там був поранений. Його перенесли до "Жовтневого палацу", де медики констатували смерть – куля влучила просто у серце.
Анатолія Корнєєва поховали у селі Руда Кам’янець-Подільського району Хмельницької області 23 лютого 2014 року. В нього залишилася дружина та двоє дітей — син і донька.
Ім'ям Анатолія Корнєєва названо вулицю у Кам'янці-Подільському та у селі Руда. Також на фасаді будівлі Рудської середньої загальноосвітньої школи, в якій навчався Анатолій Корнєєв, установлено меморіальну дошку на його честь.
Артем Мазур
Артем Мазур народився у Хмельницькому 6 серпня 1987 року. Був старшою дитиною в багатодітній родині. Протягом 1994–2003 років навчався у Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцеї із загальноосвітніми класами, а 2003 року вступив до Хмельницького вищого професійного училища № 11 та отримав професію автослюсаря. Пройшов службу в лавах Збройних сил України, після демобілізації влаштувався на роботу у приватну компанію спеціалістом із логістики, згодом працював охоронцем.
Наприкінці 2013 року, коли у столиці почалися масові протести, Артем, попри застереження батьків, поїхав до Києва. Спочатку охороняв інформаційний намет, потім після недовгого перебування вдома повернувся на Майдан та вступив до 15-ї сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими активістами чергував на барикадах, прибирав територію.
18 лютого 2014 року Артем разом із іншими "майданівцями" брав участь у “мирному наступі”. Зранку колона протестувальників рушила з Майдану до Верховної Ради України, яку охороняли внутрішні війська. Силовики, які були на дахах, цілилися в маніфестантів із рушниць та закидали їх світлошумовими гранатами. Під час цих сутичок в Артема влучили осколки гранати. Окрім цього хлопця, який упав, побили. Він лежав біля Маріїнського парку, де його, ще живого, знайшли волонтери й відвезли до Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги з діагнозом "забій головного мозку та черепно-мозкова травма". Після операції Артем був у комі впродовж трьох тижнів. Рідні та друзі до останнього сподівалися, що йому вдасться вижити, однак 3 березня 2014 року серце Артема зупинилося. Артемові Мазуру було 26 років…
Артема Мазура поховали у рідному Хмельницькому. Його як Героя проводжали на кладовище з хмельницького Майдану Незалежності. Ім'я Артема Мазура зараз носить Хмельницький технологічний багатопрофільний ліцей, де він навчався. На фасаді ліцею, а також при вході до вищого професійного училища № 11, встановлено меморіальні дошки.
Олександр Подригун
Олександр Подригун народився 23 січня 1972 року в селі Залужжя Білогірського району Хмельницької області. Закінчивши Залузьку середню загальноосвітню школу, продовжив навчання у Волочиському училищі. Працював на приватному підприємстві у Білогір’ї, але фірма невдовзі збанкрутувала. Коли не зміг знайти роботу на Хмельниччині, поїхав до Києва та працював різноробом.
Уперше Олександр Подригун вийшов на Майдан після побиття мітингувальників 30 листопада 2013 року. Відтоді, за словами сестри, регулярно брав участь у протестах. На Майдані відсвяткував і свій останній день народження — 42 роки.
Інформації про обставини загибелі Олександра Подригуна нині бракує. Найімовірніше, він брав участь у подіях 18–20 лютого 2014 року. А наступного дня, 21 лютого, його жорстоко побили невідомі. Чоловіка знайшли на вулиці Лісовій у Києві з черепно-мозковою травмою. Імовірно, він йшов до сестри, яка мешкала неподалік. На тілі та одязі Олександра залишилися сліди кіптяви від шин, які палали на Майдані. Небайдужі перехожі доправили пораненого до однієї з лікарень міста, але врятувати його життя не вдалося — травми виявилися надто важкими. Олесандр помер 23 лютого 2014 року.
Олександра Подригуна поховали в його рідному селі Залужжя на Хмельниччині. У тому ж селі в 2016 році на фасаді середньої загальноосвітньої школи, в якій навчався герой, на його пошанування відкрили меморіальну дошку.
Людмила Шеремет
Людмила Шеремет народилася 21 листопада 1942 року в Макіївці на Донеччині під час Другої світової війни. Після школи вступила до медінституту, працювала лікарем-анестезіологом у Краснодонській районній лікарні. У 1969 році, після народження доньки, разом із чоловіком переїхала до Хмельницького, де мешкали його батьки. Працювала анестезіологом у міській лікарні, а з 1977 року, закінчивши курси акушерства та гінекології, одержала роботу в Хмельницькому міському пренатальному центрі. У 2009 році вийшла на пенсію.
Коли у 2013 року почалася Революція Гідності, Людмила Шеремет стала виходити на акції у Хмельницькому. Щомісяця з пенсії передавала гроші на підтримку протестувальників, носила їм продукти. 19 лютого Людмила Шеремет прийшла на Майдан Незалежності у Хмельницьком і разом з іншими протестувальниками пішла до будівлі місцевої СБУ, де активісти проводили пікетування, вимагаючи не відправляти хмельницьких "альфівців" до Києва. Мітинг розпочався о 13:00, але замість діалогу почулися постріли. Одна з куль, випущених з-за дверей обласного СБУ, потрапила Людмилі Шеремет у голову та пошкодила тканини головного мозку. У непритомному стані жінку доправили до лікарні, де в нейрохірургії їй зробили операцію. Однак урятувати поранену не вдалося, вранці 22 лютого вона померла. Людмилі Шеремет був 71 рік.
Поховали Людмилу Шеремет на Хмельницькому міському кладовищі у селі Шаровечка. На фасаді будинку по вулиці Хотовицького, 11/2, в якому жила Людмила Шеремет, згодом встановили меморіальну дошку на її честь. Біля будівлі СБУ на вулиці Героїв Майдану, 19, де загинула героїня, встановлено пам’ятний знак.
Дмитро Пагор
Дмитро Пагор народився 10 квітня 1992 року в селі Хропотова Чемеровецького району Навчався у місцевому ліцеї економіки та права, заочно здобував освіту в Подільському державному аграрно-технічному університеті за спеціальністю "Автомобільний транспорт". Паралельно працював на автозаправці у Хмельницькому. Захоплювався футболом і грав за місцеву сільську команду в першості Чемеровеччини.
Коли у Хмельницькому наприкінці листопада 2013 року активісти почали збиратися на місцевий Майдан, Дмитро теж став приходити на мітинги. Удень 19 лютого 2014 року під будівлею місцевої СБУ зібралися мітингувальники, які хотіли переконатися, що спецпризначенці не виїдуть до Києва. Силовики відкрили вогонь і кілька активістів отримали поранення. Після того протестувальники заблокували будівлю та почали кидати у неї "коктейлі Молотова". Мати Дмитра, дізнавшись із новин про події в місті, зателефонувала синові та попросила його залишатися вдома. Однак увечері жінці повідомили, що Дмитра вбито.
За словами свідків, це сталося після чергового загострення ситуації. Люди взяли тролейбус, який стояв поряд із будівлею СБУ, і протаранили ним бічні ворота, а коли відштовхнули його, ворота впали. Звідти одразу почалася стрілянина. Куля влучила Дмитрові Пагору в голову, хлопця доправили "швидкою" до лікарні, однак урятувати не змогли. Відповідальність за віддання наказу на застосування зброї пізніше взяв на себе тодішній голова управління СБУ у Хмельницькій області Віктор Крайтор. Дмитрові Пагору був 21 рік.
Дмитра Пагора поховали у його рідному селі Хропотова. Згодом в Інституті механізації та електрифікації сільського господарства Подільського державного аграрно-технічного університету встановили пам’ятний знак на честь Дмитра. 15 листопада 2017 року Кабінет Міністрів України заснував для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності стипендію імені Дмитра Пагора за спеціальністю "Агроінженерія". На місці загибелі героя встановлено меморіальний знак.
Віталій Васільцов
Віталій Васільцов народився 16 листопада 1977 року в селищі міського типу Летичів Хмельницької області. Певний час разом із батьками жив на Далекому Сході, але потім родина повернулася на Хмельниччину в село Гаврилівці. Віталій закінчив місцеву школу, згодом вступив до Уманського аграрного університету. Після навчання переїхав до Києва, де відкрив власний бізнес як дизайнер ландшафту. У столиці познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Молоде подружжя переїхало до села Жорнівка Києво-Святошинського району. Там Віталій побудував дім, там у нього народилися дві його доньки.
На початку грудня 2013 року, відразу після побиття силовиками мітингувальників на столичному майдані Незалежності вночі 30 листопада, Віталій разом із тисячами українців вийшов на акцію протесту. Упродовж майже трьох місяців разом із друзями він регулярно приїздив до Києва, нерідко залишаючися на нічне чергування. Довелося брати участь й у сутичках зі спецпризначенцями на вулиці Михайла Грушевського. Під час однієї з таких сутичок у серце Віталія влучила гумова куля. Однак, попри застереження дружини, він і далі їздив на Майдан до Києва.
День 18 лютого став для нього останнім. Після кривавих подій у Маріїнському парку ввечері того дня влада оголосила про штурм Майдану. Отримавши інформацію, що з боку Великої Житомирської до Михайлівського собору йдуть тітушки, перевдягнуті спецпризначенцями, Віталій зрозумів, що треба завадити їм відрізати Михайлівську площу від Майдану. Разом із побратимами вирішив атакувати супротивника. Беззбройним людям таки вдалося відтіснити тітушок до вулиці Володимирської. Саме тут, на розі Володимирської та Великої Житомирської, пролунали спочатку автоматна черга, а потім одиничний постріл із вікна будівлі МВС. Куля влучила у Віталія, ввійшовши в нижню частину живота. Пораненого доправили до Олександрівської клінічної лікарні, але врятувати його не змогли.
Поховали Віталія Васільцова в селі Жорнівка Києво-Святошинського району Київської області. 17 лютого 2015 року в селі Гаврилівці на фасаді будівлі Гавриловецької середньої загальноосвітньої школи, в якій навчався Віталій Васільцов, було відкрито меморіальну дошку на його честь, а школі дали його ім’я. 18 лютого 2016 року на вулиці Володимирській, 15 у Києві на місці смертельного поранення Віталія Васільцова також відкрили меморіальну дошку.
Володимир Чаплінський
Володимир Чаплінський народився 13 січня 1970 року в селі Степок Андрушівського району Житомирської області у родині військовослужбовців. У 1989 році закінчив Нетішинське середнє професійно-технічне училище № 23, отримав спеціальність "електромонтер з обслуговування обладнання". Працював монтером з обладнання на Київському картонно-паперовому комбінаті в Обухові. Мав власну справу, а напередодні 2014 року планував поїхати за кордон. Був одружений, разом із дружиною виховував двох дітей — сина та доньку.
З грудня 2013 року Володимир Чаплінский регулярно бував на Майдані — приїздив до столиці переважно ввечері й усю ніч чергував на барикадах. Для власного захисту виготовив саморобний щит із кришки старої пральної машини та зробив на ньому напис: "Паровоз "Анархія" – так називала себе група активістів, які мешкали у наметі з такою самою назвою, та до якої належав Володимир. Їхній намет стояв неподалік від барикади "Львівська брама", і його мешканці часто долучалися до активістів із 1-ї сотні Самооборони Майдану.
Востаннє Володимир Чаплінський приїхав на Майдан 18 лютого та залишився там. Вранці 20 лютого він допомагав виносити поранених з вулиці Інститутської. У відеохроніці того дня видно, як разом з іншими майданівцями Чаплінський дістався скверу на Інститутській та, прикриваючись щитом, присів біля дерева на тротуар на підступах до барикади навпроти верхнього виходу зі станції метро "Хрещатик". Саме в цей момент у нього поцілила куля, влучивши у шию. Після поранення Володимир іще спробував підвестися й побігти вниз Інститутською, але зробив кілька кроків і впав на тротуар. До пораненого відразу підбігли побратими й медики Майдану, відтягнули його нижче й винесли з небезпечної зони. Однак, на жаль, урятувати життя майданівця не вдалося. Загиблого чоловіка дружина знайшла у фойє готелю "Україна".
Володимира Чаплінського поховали у місті Обухові на Київщині.
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.
