Сьогодні, 29 квітня, у Хмельницькому вшанували памʼять загиблого героя Богдана Демчука з позивним "Вогник". Три роки тому він отримав смертельне поранення під час оборони Маріуполя. Тіло військовослужбовця залишилося на тимчасово окупованій території. У колумбарію, який розташований на Алеї Слави у мікрорайоні Ракове, захоронені особисті речі Богдана.
Про це Суспільному розповіла його дружина Надія Демчук.
За її словами, це перша річниця загибелі, коли вшанували Богдана біля колумбарію на Алеї Слави. Прийшли його побратими, рідні та знайомі.
"Раніше ми ходили до Богданчика до кубів, які на Проскурівській. Тут — зовсім інша справа. Це кладовище. Ти сюди приходиш, можеш посидіти, тут тихо, можеш поговорити з ним. На "стометрівці" такої можливості в нас не було. Там можна було посидіти, але там купа людей, не поплачеш. Коли я сама до нього приходжу, то я йому розповідаю, що в нас в житті відбувається. Кажу, що я втомилася, що з Богданом все було б набагато краще. Дуже добре, що в нас є таке місце".
Надія розповіла, в урну для праху поставили шкарпетку Богдана й землю з Урзуфу, де розташований полігон "Азову". Більше речей, які носив військовий, у Надії не було, адже все залишилося у їхній квартирі, яка зараз в окупації в Мангуші на Донеччині.
"Другу шкарпетку я залишила собі. Я її ніколи не віддам. Вона лежить в мене на полиці. Я мамі так і сказала тоді: "Я дам тільки одну шкарпетку і все", — розповіла Надія.
У Богдана є 8-річний син Михайло, він каже, що тато — це зірочка на небі. Біля колумбарію розповів батькові, як сумує і як навчається.
"Тато, я навчаюся дуже добре".
Надія згадує, її коханий був цілодобово на роботі, він був відповідальний і на нього завжди могли покластися побратими.
"Він приїжджав додому пізно ввечері. Вихідних у нього було дуже мало. Прямо дуже мало. Я за це на нього дуже злилась. А він такий був, якщо пообіцяв людям, своїм побратимам, зробити щось, то він це зробить, навіть якщо в нього один єдиний вихідний. Він міг витратити цілий день, але він зробить так, як він хоче. Богдан у мене в електриці розбирається, тому допомагав машини ремонтувати. То він, як поїде у свій вихідний і, так на цілий день, приїжджав аж вночі. Ну, а його всі поважають. Всі побратими знають, що він хороша людина".
За словами Надії, Богдан Демчук народився на Вінниччині, пішов у школу в селі Шарівка Хмельницького району. Вивчився на "водія-слюсаря-ремонтника автомобілів" у Ярмолинецькому професійному ліцеї.
У 19 років Богдан долучився до війська в складі окремого загону спеціального призначення "Азов". Його бойовий досвід розпочався з 2015 року. Повномасштабну війну чоловік зустрів у Маріуполі. Старший сержант Богдан Демчук загинув у віці 26 років.
"Син знав, що ця поїздка може бути останньою", — так мати Тетяна Демчук сказала про рішення сина доставити генератор до госпіталю з пораненими бійцями 29 квітня 2022 року в Маріуполі. Тоді він із побратимами загинув.
"28-ого був обстріл госпіталю на "Азовсталі", де були всі поранені. Цей обстріл пошкодив генератор й була потреба у новому. Вони визвалися добровільно, знаючи, що вже було кільце і прострілювалося все. Син знав, що ця поїздка може бути останньою. Для мене було важливо знати, коли його не стало, чи він загинув без мук. Мені стало трохи легше, коли дізналася, що він загинув миттєво. Бо я знала, що там не було медикаментів, не було їжі, дехто з хлопців гинув гниючи".
Про складні умови Богдан ні матері, ні дружині не розповідав.
“Він ніколи не жалівся. Я питала в нього: “Як твої справи?”, він завжди відповідав, що все добре. А потім він на Пасху надіслав нам відео, де був у нього в руках шматочок хлібчика, швидше сухарик, а зверху варення. Він каже: “Це наш Великдень”. Але він ніколи не жалівся. Хоч він і говорив: “У мене все добре”. Ми з мамою розуміли, що не так все добре, як він говорить".
За два тижні до загибелі Богдан написав дружині прощальне повідомлення з проханнями.
“Якщо зі мною щось трапиться, то, по-перше, я хочу, щоб ти була щасливою. По-друге, щоб ти довго сама не була. Я хочу, щоб той, кого ти собі знайдеш, любив Михайла, як свою дитину. А ще я хочу, щоб Михайло був справжнім українцем”. Я тоді звісно була обурена цим. Кажу йому: "Не пиши мені таке”. Бо я була впевнена до останнього, що все буде добре. У мене і думки такої не було, що щось може статися”.
Надія каже, попри те, що тіла Богдана вона не бачила, сумнівів, що чоловік загинув вже не було. За її словами, цю інформацію підтвердив рідний брат Богдана, який теж перебував на “Азовсталі”, а також побратим, який їхав з ним у машині й вижив.
“Поки командир не підтвердив і поки мені не прийшли всі папери, то я не вірила. Я писала з надією Олежці, його брату, що це не правда, але він відповів: “Так, це правда. Богдан загинув”. Пізніше мені скинули повідомлення від побратима Богдана, який їхав разом з ним у машині. Він розписав, як їх обстріляли росіяни і як саме загинув Богданчик”.
Про те, що на Алеї Слави встановлять колумбарій повідомили Надію минулого року під час нагородження чоловіка в Хмельницькій міській раді.
“Проєкт був у розробці. Чесно, я вже сумнівалася, що щось буде, бо довго чекала. Але потім мені зателефонували з міської ради й кажуть: "Треба фото та особисті речі Богдана”. Тоді я була шокована і дуже рада, що буде тепер куди прийти".
Відвідує Алею Слави дружина разом із сином часто. Проте відчуття, що Богдан знаходиться на цвинтарі в неї немає.
"У мене відчуття, що він завжди зі мною, тут, в душі. Бувало, що Михайло прокинувся на вихідних і каже: "Поїхали до тата". Я знаю, що тут нікого не буде, ми беремо каву і пʼємо її з Богданом. Так само ми сюди снідати з Михайлом приїжджали разом. Ми купили все, привезли з собою і такий сімейний сніданок вийшов, коли ми всі разом. Звісно, це в моменти, коли сильно накриває. Ми приїхали, посиділи й стало трошки легше".
