11 липня 2014 року 22-річний Ігор Редун потрапляє під масований обстріл селища Зеленопілля на Луганщині з артилерії з території РФ. Поряд російським влучанням вбиває генерала-майора Ігоря Момота. Редун переживає той день, як і пізніший вихід з оточення. Під час повномасштабного вторгнення харків'янин захищає регіон, воює на Бахмутському та Запорізькому напрямках. Діставши два поранення, бойовий медик повертається на війну. Гине у квітні 2024 року через мінометний обстріл.
Дружина Ігоря Редуна на позивний "Ред" Анастасія Адамян-Редун розказала Суспільне Харків про шлях захисника.
Династія військових з козацьким корінням: початок служби Ігоря Редуна
Головний сержант Ігор Редун народився і виріс у Глухові Сумської області. Після закінчення школи, каже Анастасія, пішов до місцевого училища, потім — інституту, до початку війни у 2014 році вступив на навчання на прикордонника до центру підготовки молодших спеціалістів ДПСУ в Оршанці.
"У нього батько був військовим, і дід, і прадід. За розповідями рідних, він потомок козаків, згідно з історією їхньої сім'ї. Глухів — це столиця козаків, його мама звідти родом, усі родичі по маминій лінії. І з одного боку були (в роду — ред.) військові, і з іншого”, — розповіла Анастасія.
В Ігоря був дух воїна, він був дуже справедливою людиною, сильною, мужньою. У мирний час — допомагав цивільним людям. Якось складалося, що де він, там щось відбувалося: аварія, чи ще щось, і поки інші стоять і знімають, він іде й допомагає. Першу медичну допомогу міг надати до приїзду "швидкої".
"Усі військові, коли чули від нього про Зеленопілля, завжди тиснули руку"
Після закінчення навчання на прикордонника Ігор Редун відправився воювати у зону АТО. Його направили на Луганщину, де військовий пережив російський обстріл Зеленопілля та вихід з оточення.
"Вони перебували там місяць, і два дні виходили під обстрілами з цього котла. Їх оточили по периметру. Він розказував, що вони їли по одній ложці варення, щоб набратися сил, — ось так харчувалися. Усі військові, коли чули про цей котел, вони, не знаю чому, завжди тиснули йому руку. Він ніколи мені подробиць не розповідав, не давав дивитися новини на цю тему, тому я знаю поверхнево. Те, що я знаю, — це жах, пекло було, вони місяць були без усього”, — розказала Анастасія.
Там ще загинув генерал Ігор Момот, на честь нього у Харкові названа вулиця і висить дошка пам'яті на школі. Ось Ігор був саме з ним, і генерал Момот хотів його взяти до себе, не знаю точно куди. Але він загинув там, й Ігор був поряд.
За даними дружини "Реда", після того він воював у районах Старобільська, Марківки та Красної Талівки на Луганщині.
З осені 2015 року як інспектор продовжив службу в прикордонних військах на Харківщині, працював на пункті пропуску "Гоптівка".
Тоді Ігор Редун спробував себе в IT-сфері, де працював після закінчення контракту, а також у 2016 році познайомився з майбутньою дружиною.
"Мені подобався гурт "Океан Ельзи", і в якійсь харківській групі вони виклали допис із піснями. Я зробила репост, він прийшов на мою сторінку, вирішив мені написати. Я сумувала, відповіла йому, і після цього наше спілкування почалося. З ним було дуже цікаво розмовляти на різні теми, він дуже був начитаною людиною. Через деякий час ми побачилися і після цього почали спілкуватися тісніше. Одружилися у 2020 році", — згадує Анастасія.
Служба бойовим медиком після повномасштабного вторгнення РФ, оборона Харківщини та Бахмута
З початком повномасштабного вторгнення Росії Ігор Редун доєднався до 228-го окремого батальйону 127-ї бригади ТрО, розповіла дружина.
"Він пішов пішки з ХТЗ до центру в спілку (ветеранів — ред.) АТО, у складі якої був. Звідти почав воювати. 228-й батальйон — це підрозділ, який склався на початку саме з атовців. Брали участь у звільненні Харківської області. Стояли на захисті Харкова й області у найгарячіші часи боротьби, були поряд із 92-ю бригадою", — розказала Анастасія.
У батальйоні Редун обійняв посаду старшого бойового медика.
"Він сам цього попросив, сам захотів на цю посаду, бо на той час не вистачало людей, які б могли цю посаду тягнути. Це вже мені хлопці розповідали, хто з ним служив з перших днів. Він мені завжди казав, що він десь там у Харківській області, а потім вияснилося…", — говорить дружина полеглого.
Він турбувався про мій емоційний стан, про моє здоров'я, через це ніколи не казав, що він у Бахмуті. Бо знав, що якщо він буде десь там, і я знатиму, то просто поїду до нього — варити борщі, чи бігати за ним і подавати патрони.
З 2014 року “Ред” отримав щонайменше вісім нагород, серед них:
- відзнака "За участь в антитерористичній операції";
- Золотий хрест;
- медаль "За визволення Харківської області";
- "За оборону міста героя-Харкова";
- "За оборону Бахмута";
- орден "За мужність" третього ступеня;
- почесні відзнаки 127-ї окремої бригади територіальної оборони другого та третього ступенів.
"Ред був найкрутіший боймед, про кого мені доводилось чути. Він був для мене Редушка і я ніколи його не забуду. Не можу згадувати про нього без сліз. Він завжди приймав швидкі та правильні рішення, що є запорукою успіху при евакуації з поля бою. Багато хто сумлінно виконують свої посадові обов'язки. Але далеко не всі проявляють героїзм при виконанні. Ред був саме таким", — Анастасія Настенко, санітарна інструкторка медпункту одного з батальйонів ТрО.
Після двох поранень повертався на фронт: "Казав: "Як без мене пацани?"
За час служби медик двічі діставав поранення руки, каже Анастасія. Перше дістав на Харківщині від влучання снайпера — дружині ж сказав, що перевернувся на машині, бо водій наїхав на уламок і не справився з управлінням.
Друге поранення, як він мені казав, також сталося десь у Харківській області, а вияснилося, що це було в Бахмуті. Я навіть не знала, що він там. Був склад чи завод, його хтось підірвав з наших, і треба було зайти й зачистити. Мій чоловік йшов перший, а там під плитою був живий к***п, який почав стріляти в нього і влучив у праву руку.
За словами дружини, через складність поранення перші два тижні "Ред" забороняв їй навідувати його на лікуванні в Івано-Франківську.
"Він не спав, у нього боліла рука. Йому робили пересадку вен з ноги до руки. Ліктьовий нерв у нього був повністю перебитий. Можна було б зробити операцію, але був ризик, що рука відмовить. Інші три нерви були перебиті на близько 75%, потім їх відновили до 45%", — згадує Анастасія.
Не міг спокійно тримати ложку, тільки у кулаці, та й те не одразу. Півторакілограмова гиря була дуже великим навантаженням на праву руку. Мав нейропатичні болі.
Після реабілітації у неврологічному відділенні й консультацій з лікарями, за 3,5 місяці, Ігор Редун повернувся на фронт.
Наприкінці серпня він відразу поїхав на Запорізький напрямок, туди перевели 228-мий. Він сам захотів повернуться на фронт, казав: "Як без мене пацани?". У грудні у нього вийшло взяти відпустку на мій день народження. Він так завжди робив, намагався на наші важливі дати приїжджати додому. Пробув 10 днів. Це була наша остання зустріч.
29 квітня 2024 року "Ред" загинув поблизу Новодарівки на Запорізькому напрямку.
"Його накрив мінометний обстріл. Була перебита найголовніша артерія в організмі. Він би вже нічого не встиг зробити: шанс на порятунок — вісім секунд, а це навіть у лікарні не виходить робити", — розповіла Анастасія.
У травні він мав поїхати або вчитися на інструктора, або піти у відпустку. 29 квітня загинув. 8 травня мав приїхати додому, а 13 травня йому мало виповнитися 32 роки.
Він зміг (після поранення — ред.) бути на цій посаді лише тому, що був тим, ким є — сильним, себе не жалів. Якби розумів, що не зможе, не вернувся б. Попри поранення, він дав шанс на життя сотням.
"Мій чоловік пішов захищати країну, у нього не було "сьогодні я захищаю, а завтра ні, тому що..."
Нині Анастасія Адамян-Редун добивається присвоєння чоловіку статусу "Героя України". На 17 жовтня петиція про це на сайті президента набрала понад 25 тисяч необхідних голосів.
"Є люди, які це звання (Герой України — ред.) наділяють сенсом, без них цього звання б не було. Мені хочеться, щоб мого чоловіка та ще тисячі героїв не могли, не мали права забути. Усе, що від мене залежатиме, я робитиму і для свого чоловіка, і для інших дівчат і хлопців військових. Коли він йшов служити, це був не лише його вибір, але й мій. Зараз я несу відповідальність за наш вибір. Він робив те, що вважав важливим, а значить — це важливо для мене", — говорить Анастасія.
Деякі кажуть, що наші військові — раби, бо вони не можуть звільнитися. А ми завжди казали, що раб той, хто себе таким вважає. Так, мій чоловік пішов захищати країну, свою родину, людей, дітей, тварин, і він за це стояв до останнього. У нього не було "сьогодні я захищаю країну, а завтра ні, тому що...". Мій чоловік — це саме та людина, про яку можна сказати, що ця країна втратила дуже багато з його відходом. Він міг змінити Україну, він це робив і до війни.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube