"Моя робота любить тишу": історія Тараса Бойчука, який воював у Харківській ТрО

Тарас Бойчук служив стрільцем-зенітником ПЗРК у 127 бригаді територіальної оборони. З архіву Любові Бойчук

Молодший сержант 127 бригади територіальної оборони Тарас Бойчук доєднався до війська на початку повномасштабного вторгнення: спершу воював на посаді стрільця, після навчання — стрільцем-зенітником ПЗРК. Впродовж двох років військовий виконував бойові завдання у чотирьох областях України, загинув на Харківському напрямку 9 червня під час виконання одного з них. У 41-річного чоловіка залишилися дружина та двоє синів-школярів. Рідним він казав, що пішов служити, щоб його діти не повинні були воювати, коли виростуть.

Яким був Тарас — спогади його матері Любові Бойчук.

Тарас Бойчук служив у міліції та ДБР перед повномасштабним вторгненням

Тарас Бойчук родом з Рівненської області, навчався у Харківському університеті внутрішніх справ.

"Він ще зі школи був такий справедливий, патріот, завжди був за чесність. Любив історію України, право. За рік до вступу його знайомі вже вступали туди. Він казав, що теж хоче допомагати Україні. Готувався до вступу і фізично, і навчанням, бо в школі вчився на відмінно, із золотою медаллю закінчив школу і вступив на економічну безпеку", — розповідає мати загиблого.

Тарас Бойчук у дитинстві. З архіву Любові Бойчук

Після навчання повернувся додому та два роки працював слідчим у місцевому відділку міліції. Невдовзі одружився з харків'янкою та переїхав до Харкова, де продовжив працювати в правоохоронних органах.

Тарас Бойчук працював міліціонером та слідчим. З архіву Любові Бойчук

Згодом Тарас подав документи на службу в Державному бюро розслідувань. Його прийняли, й останні два роки перед повномасштабним вторгненням він працював у ДБР: спочатку у Києві, а потім у Краматорську.

"Як тільки почалося вторгнення, він одразу вступив у 127 окрему бригаду територіальної оборони Харкова і лише тоді нам подзвонив і сказав: «Мамо, я інакше не міг, бо танки вже в Харкові, в мене в Харкові сім'я». Я йому тільки подякувала, кажу, це твоє рішення", — згадує Любов.

Тарас Бойчук воював в ТрО у Харкові, на Донеччині, Запоріжжі та Дніпровщині

За її словами, син воював в ТрО увесь час на різних напрямках: у Харкові, у Часовому Ярі, під Бахмутом, на ще шести локаціях в Донецькій області, а також в Запорізькій та Дніпропетровській областях.

"Він був простим стрільцем спочатку, а потім навчився на всій зброї, якою можна було стріляти. Він нам нічого не розказував, тільки все казав: «Мамо, все добре, мамо, не переживайте». Він ніколи не любив жалітися, нічого не розказував, бо в нього така робота була. Він казав: «Моя робота любить тишу»", — згадує слова сина Любов.

Самостійний, він завжди приймав сам рішення, але ніколи не жалівся. Ми ж завжди його питали, чи щось треба, може які донати збирати, а він казав: «Мамо, нічого не треба, у нас все є, нам з Харкова привозять». Після 2014 року він казав: «Мамо, напевно, що все-таки війна буде». Він потрошку собі скуповував одяг, каску. Тому коли він пішов у ТрО, він мав все.

Чоловік неодноразово був на "нулі", говорить Любов.

"Ці два роки він провів у бліндажах. Як був на чергуваннях, то ми тільки плюсики отримували. Він казав: «Я буду вам ставити плюсики — це значить, що у мене все добре». Ми тих плюсиків завжди чекали", — згадує мати.

Тарас Бойчук біля захопленої російської техніки. З архіву Любові Бойчук

Загибель тероборонівця Тараса Бойчука на Харківському напрямку

На початку червня родина отримала звістку про загибель Тараса під час виконання бойового завдання.

"Їх перевели на Вовчанський напрямок, коли там почалося загострення. Мій син загинув 9 червня 2024 року поблизу села Тернової Харківської області. Ми поховали його у Харкові на Алеї Слави", — каже Любов.

Найважчими були перші три місяці після загибелі Тараса, говорить мати.

"Я тепер хоч трошки можу говорить, а три місяці я взагалі говорити не могла, мене сльози душили. Я ніби й знаю, що син загинув, але ми звикли його чекати, бо він до нас завжди приїжджав. У Харкові дружина його залишилася, двоє синочків шкільного віку", — каже Любов.

Сина згадує як оптиміста, з веселою вдачею.

"У нього багато друзів було, і в школі його поважали, він був лідером у класі, до нього прислухалися. Він мріяв повернутися на роботу у ДБР, щоб боротися зі злочинцями в Україні. Він дуже любив свою роботу", — говорить мати.

Тарас мріяв про вільну Україну, каже Любов.

Казав: «У мене ж синочки ростуть. Що ж вони потім скажуть? Я мушу звільнити Україну, щоб вони потім не воювали». Я б дуже була рада, якби про нього хоч трошки розказали, щоб Харків знав, щоб Харків пам'ятав, що в них був такий патріот.

Дружина та старший син Тараса створили петицію на сайті Президента про посмертне присвоєння звання "Героя України". На 8 жовтня вона зібрала понад 6300 голосів з 25 тисяч необхідних.

Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube