Рятувальник з Харкова Володимир Логінов 4 квітня втратив батька, також рятувальника, під час подвійного удару росіян "Шахедами". Коли екстрені служби працювали на місці влучання, російські військові вдруге вдарили безпілотником — тоді загинули троє рятувальників, серед яких батько Володимира, Владислав. Близько місяця Володимир боявся працювати на місцях російських ударів, але зміг перебороти страх й продовжує рятувати людей.
Грали разом на гітарі та працювали в одному пожежно-рятувальному загоні: історія батька та сина з Харкова
Працювати рятувальником першим у родині пішов Володимир у 2014 році, за рік до нього доєднався батько, який раніше мав власний бізнес, згадує син.
"Потім так склалися обставини, що бізнес довелося закрити. Батько за характером був енергійною людиною, любив автівки, і бізнес був пов’язаний з ними. Ніколи в житті він не проїжджав повз людину, якій потрібна була допомога. Коли він закрив свій бізнес, рішення було очевидним. Він, не задумуючись сказав: "Піду працювати водієм. Я люблю автівки. Мені приносить задоволення допомагати людям", — каже Володимир.
Разом з 52-річним батьком вони працювали у різних пожежних частинах.
"Але це один державний пожежно-рятувальний загін. Ми дуже часто зустрічалися на пожежах: або я виїжджав на допомогу його частині, або він на допомогу моїй", — каже Володимир.
Тата згадує як творчу та енергійну людину, разом вони полюбляли грати дуетом на гітарі.
"Писав пісні. Деякі мені подарував. Він сам грав на гітарі, мене навчив. Ми дуетом з ним грали. коли приходили родичі — у дві гітари грали з ним. Після кожного нашого чергування я зі своїми хлопцями й він зі своїми з іншої частини, ми виїжджали на Холодну гору. У нас було місце зустрічі, де зустрічалися два караули. Ми пили каву, і кожен розповідав, як пройшло чергування, що було", — згадує Володимир.
Боявся працювати на місці російських влучань: як харківський рятувальник поборов страх після загибелі батька
Володимир дізнався про смерть батька, коли приїхав з іншого виклику 4 квітня на місце повторного влучання в одному з районів Харкова.
"Це рана на все життя. Батько був для мене більше, ніж другом. Більше, ніж батьком. У нас із ним був тандем дуже тісний, дуже цікавий. Ми з ним один одного розуміли без слів. Просто з цим треба вчитись із цим жити мені. Мабуть, цей біль не мине", — говорить син загиблого.
Кадри з місця подвійного удару, куди прибув Володимир, того дня оприлюднив міністр внутрішніх справ Ігор Клименко.
"Телефон був червоного кольору. Писали з інших країн, друзі, родичі, близькі, люди, яких я не знаю. Хтось десь когось знає, й сарафанне радіо пішло — телефон почав розриватись. Понад 20-30 тисяч повідомлень висіло непрочитаних. Спочатку не до цього було. Але, коли відійшов, сидів, читав і кожній людині відповідав", — розповідає Володимир.
Перший місяць рятувальник боявся працювати на місцях російських влучань.
Була одна думка — я наступний. Було відчуття, що мене доб’ють. Потрошку переборов цей тригер. Дякую хлопцям-колегам, які були поруч. Зараз трохи спокійніше, але “флешбеки” з тієї ночі постійно спливають, коли включають сирени на автівках, коли бачу схожу людину. По всьому району є місця, які нагадують. На пожежу їду — проїжджаю місце, де загинув батько. Дуже важко.
Під час повномасштабної війни трапляється до 20 викликів на добу, розповідає Володимир. За його словами, під обстрілами працюють у спеціальному спорядженні, яке може важити від 75 до 90 кг. До нього входить спеціальний одяг, каска, бронежилет.
"Я не один раз повторював: якби не мій караул, не мої хлопці, я б уже давно покинув цю справу і не працював би. Настільки згуртовані, настільки віддані своїй справі. Як мушкетери — один за всіх, і всі за одного. Караул дуже дружній. Всі один одному допомагають. Я вдячний хлопцям, що тієї судної ночі вони були зі мною", — каже Володимир.
Згадує слова батька, які він повторював у складні для сина часи: "І це пройде".
Що б не було, все пройде. Я із цією думкою: важко, але нічого страшного, пройде. Ми розуміли, де ми працюємо, що війна, що обстріли. Якось зайшла розмова, і ми з ним домовилися: якщо хтось із нас загине, то ми один одному дамо знак — є життя на тому світі друге, чи немає. Але це було настільки давно, що про цю домовленість я пам'ятаю, а який знак — не можу згадати. Мабуть, ще не час.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, Facebook, Viber, Instagram, Youtube