Якими були дні розстрілу Небесної Сотні 10 років тому у Харкові, про невдалу спробу проросійського експрезидента Януковича від'єднати південно-східні області від України та чи допомагала проєвропейським активістам міліція — розмова Українського Радіо Харкова з координатором харківського Євромайдану, громадським діячем та журналістом Володимиром Чистиліним.
"Ми розуміли, що це агонія влади". Координатор Харківського Євромайдану — про силовий розгін демонстрантів у 2014 році
Напевно, 10 років тому мріялося про інші реалії життя та й вшанування Героїв. Мабуть, хотілося б проводити з більшою кількістю людей, більш публічно, масово, щоби могли долучатися більше людей і більше дізнаватися про ті події у Харкові. Але, на жаль, ми не можемо це робити зараз так і, як правило, це невеличкі локації для зустрічей, де вшановуються Герої Небесної Сотні, проводяться не масштабні заходи. Наприкінці лютого збори Євромайдану у Харкові були досить велелюдними. Яким пригадуєте 20-ті числа лютого 2014 року, що відбувалося в Харкові 10 років тому?
Ми в цьому році почали відзначати пам'ятні дати, присвячені Героям Небесної Сотні 18 лютого. І це не випадково. Саме 18 лютого 2014 року почалися перші розстріли. Ми в Харкові це дуже добре відчули. Ввечері ми завжди збиралися біля пам'ятника Шевченку і тоді ми дали клич їхати всім, хто може, до столиці.
Всі наші три Герої-харків'янини: Влад Зубенко, Євген Котляр, Ігор Паращук 18 лютого 2014 року ввечері поїхали до столиці.
Стало зрозуміло, що наступає кульмінаційний момент, бо в Києві були вже перші розстріли, 10 людей загинули.
Події наступного дня — 19 лютого 2014 для Харкова були силовим варіантом розгону. Харківські майданівці зібралися біля Академії внутрішніх військ МВС, бо ми отримали інформацію, що курсантів цього закладу збираються направити до столиці розганяти Майдан і наші, до речі, переважно жінки, заблокували там все. Потім підтягнулися ультрас, з іншого боку — тітушки, і почалася реальна бійка.
Там постраждали дуже багато людей, в тому числі і журналісти, і наші активісти, а десь півтора десятка людей потім отримали терміни по 15 днів, їх арештували. Ми всю ніч з 19 на 20 лютого намагалися їх якось витягнути. Нічний був суд, просто судилище над ними. Десь у п'ятій ранку вже 20 лютого закінчилася ця історія і я ліг спати, а близько восьмої вже почалися розстріли. Ми зрозуміли, що це агонія влади.
"Танки, які стояли уже в Білгороді, були напоготові". Чистилін — про приїзд Януковича до Харкова в 2014 році
Тобто не лише у столиці силою працювали, була така команда і в обласних центрах, що потрібно тотально в Україні позбутися, заборонити, придушити масові акції протесту і не давати людям висловлюватися, збиратися, в тому числі?
Більш того, вже стало зрозуміло, що ситуація в Києві для влади складається не так, як вони хотіли, а це був російський сценарій, і після розстрілу Небесної Сотні, власне 20 лютого вранці, стало ясно, що це агонія влади. Верховна Рада зібралася ввечері і депутати, які там були, казали, що приїхав Янукович і він був білий — він не контролював уже ситуацію. Було зрозуміло, що Київ вони втрачають.
Це було гарним сигналом, що революція перемагає, а з іншого боку, ми в Харкові розуміли, що тільки-но ми зможемо в Києві виграти, то одразу, як це було неодноразово в історії, епіцентр подій переміститься у Харків.
Так і сталося. 21 лютого 2014 року Янукович, Азаров і багато інших людей опинилися в Харкові ввечері. Ми, коли виходили тоді на Майдан, стали перед вибором: що казати людям, бо на 22 лютого 2014 року був призначений з'їзд депутатів південно-східних регіонів, куди приїхали п'ять російських губернаторів, багато людей, які мали сценарій розколу України і, власне, він був написаний, а Янукович, як на той момент легітимний президент, повинен був сказати про відокремлення південного сходу від іншої частини України. Танки, які стояли уже в Білгороді, були напоготові, і Янукович готовий був закликати російське вторгнення.
Це, до речі, дуже важливий момент, що саме Революція Гідності, фактично, вирішальний її епізод і відбувався завдяки харків'янам — вдалося відтермінувати на вісім років повномасштабну війну. Якщо б тоді харків'яни не вийшли і почалася би велика війна, то невідомо, де б ми з вами були зараз і чи встояв би Харків. Дуже сумніваюсь.
Тітушки, протистояння з місцевою владою та форум Євромайданів у Харкові
Наскільки був небезпечний харківський Євромайдан? Євромайданівці пригадують і постійні провокації, могли і десь наодинці зустріти, десь погнатися.
Я виходив щодня і кожен раз прощався, бо ми не знали, що буде, бо ми були поряд з тітушками, бачили ці ножі, фінки. У Харкові теж був "Оплот"Бійцівський спортивний клуб, створений у 2011 році у Харкові прихильником ідей Антимайдану Євгеном Жиліним (вбитий у Московській області у 2016 році), той самий легендарний, це харківська структура, і потім вона діяла в Києві. У нас палилися автівки, постійно прослуховувались телефони, ми це знали. У одного із наших координаторів Дмитра Пилипця було 12 ножових поранень в центрі Харкова біля під'їзду його будинку. "Підкараулювали". Бували такі моменти під час нашого Майдану.
Міліція, до речі, на той момент, нормально з нами співпрацювала, у нас не було конфліктів, як було в Києві. Вони з нами стояли, бо виконували обов'язки і вони, коли були ситуації неодноразово дуже критичні, коли навколо майдану в саду Шевченка було багато тітушок, вони попереджали, казали "закінчуйте", давайте ми зробимо коридор, і ми кілька разів просто через коридор міліціянтів виходили в метро. Вони нас пропускали, не хотіли якихось силових протистоянь, бо в з таких сутичках завжди страждає і міліція, їм не потрібно було зайвих конфліктів.
Але коли, наприклад, 19 лютого Академії внутрішніх військ МВС отримала сигнал, що треба курсантів давати, то ректор цього закладу, майбутній міністр оборони Полторак — вагався і намагався цього уникнути. Я знаю точно, що йому телефонував кілька разів Кернес, були люди в його кабінеті наші, які намагалися розрулити ситуацію, а він не хотів це робити.
Ніхто не хотів протистояння в Харкові. Все-таки вважали, що нехай там в Києві, а ми, може, паузу зробимо.
Ви згадали пам'ятник Шевченку, які ще місця для вас особливо пов'язані з харківським Євромайданом?
Академія внутрішніх військ МВС, це дійсно була одна з таких ключових локацій.
Насправді ми починали Харківський Майдан на майдані Свободи, там, де зараз намет наш "Все для перемоги". Це цікава історія теж, бо ми виходили кілька днів, і коли в першу неділю, це ще до побиття студентів 24 листопада, вийшли 2000 людей, то Кернес дуже злякався, настільки, що він сказав, що в Харкові найгірша епідеміологічна ситуація в країні, а насправді вона була найкраща, то ми наступного дня вийшли в марлевих пов'язках.
І тоді ж, наприкінці листопада, Кернес почав огороджувати майдан Свободи парканом і ставити ялинку. Це змусило нас перейти до пам'ятника Шевченку. Тому майдан Свободи — це одна із важливих локацій і невипадково там і намет розташований.
Був у нас ще форум Євромайданів. Це дуже важлива подія, яка була за кілька днів до диктаторських, так званих, законів. 11-12 січня 2014 року ми зібрали всіх активістів реально діючих тоді в Україні майданів. Близько пів сотні приїхало дуже відомих людей і ми розробляли дорожню карту того, що ми будемо робити після нашої перемоги.
Це була цікава стратегія і напрацювання в різних секціях. Тоді Кернес вивів бюджетників, тоді запалали шини і були димові завіси. Ми збиралися біля пам'ятника Ярославу Мудрому, до речі. Був величезний мітинг, і вся Україна тоді побачила, як чинить спротив місцева влада і, можливо, це когось навіть і спонукало зробити Харків столицею Новоросії, яку Янукович і планував після поразки 20 лютого.
Чому це не вдалося в Харкові, на ваш погляд? Зараз багато хто за приклад ставить стійкість міста.
Тому що від Сковороди до Жадана — у нас місто волелюбне, тут свої традиції козацтва, з одного боку. Історія, про яку можна багато говорити. А з іншого боку, маючи постійний Майдан в листопаді, грудні, січні, в лютому і так далі — дуже багато було горизонтальних зв'язків: наша самооборона, яка зорганізувалася, люди за кілька місяців постійних зустрічей скоординувалися, могли відповісти.
Дуже непросто було інформаційно. Могли скоординуватись, в тому числі й з силовим блоком, бо треба було протистояти тітушкам.
Були креативні речі. Ми навіть почали робити свої стрічки, плакати, якісь мистецькі речі були. Завдяки тому ж Сергію Жадану до нас багато приїздило людей світу мистецтва, письменники, поети. В нашу орбіту дуже багато людей увійшло.
Майдан не був партійною акцією. Ми завжди казали, що це політичний, але позапартійний Майдан. У нас дуже багато інтелігенції було.
В критичний момент, 21 лютого, коли розуміли, що Янукович в Харкові і треба діяти, ми просто руками голосували, бо розуміли, що не можемо підставити людей. Якщо би нас прийшло не десятки тисяч, нас би зім’яли, бо там була реальна зброя з їхнього боку.
Я пам'ятаю виступ правозахисника Бориса Захарова, який сказав, що давайте руками голосувати, що повинні прийти, бо якщо нас буде там кілька тисяч, то ми не втримаємо ситуацію.
Так часто буває, і не тільки з Харковом, Помаранчева революція теж: коли виходять десятки тисяч і ламають сценарій, це стає кульмінаційною точкою в історії України.
Харків, про це мало якось говорять, врятував Україну на той момент. Якби харків'яни не вийшли, бо була поставлена сцена біля Палацу Спорту і Янукович повинен був проголосити відокремлення і створення так званого "ПіСУАРу" (Південно-Східна Українська Автономна Республіка — ред.), то тоді б Росія ввійшла. І справді це величезний подвиг харків'ян, що на вісім років вдалося відтермінувати цю війну.
Чому важливо зберегти пам'ять про Євромайдан
Вся ця розмова про те, чому варто пам'ятати про ті події, але все ж чому і чи не старається вона на тлі того, що відбувається зараз?
Буквально з перших хвилин після Майдану ми почали це, бо розуміли, що у нас мало часу. Ми в кожну школу, в кожен заклад навчальний в Харківській області зробили за власний кошт плакати, роздавали матеріали, зробили фільм, пам’ятні дошки, відстоювали назви вулиць. Це така собі меморіалізація, вона дуже важлива.
Я, наприклад, багато їздив по всім закладам освітнім, ми доїхали до Куп’янська, Балаклії, інших, тепер деокупованих територій, зустрічались із школярами. Це ті, кому, як було Дані Дідику, 15 років. І от вони, це покоління, як свого часу воїни УПА виховувалось на подвигах Героїв Крут, виховувалось на подвигу Героїв Небесної Сотні.
І зараз ті, кому тоді було 15, а зараз 25, зі зброєю в руках захищають нас. Ця наша робота, думаю, дала все-таки свої плоди.
Це все важливо робити, і продовжувати говорити про внесок Харкова в історію Майдану і доносити, що все-таки у нас є свої герої, це не тільки історія заходу України, у нас троє людей загинули теж.
Треба розмовляти, зустрічатись, пам'ятати і, в тому числі тиснути на владу, яка, на жаль, в останні роки, принаймні тут, місцева, вона хоч в принципі і не проти, але ми бачимо, що якогось такого бажання щирого для зустрічі навіть з рідними Героїв Небесної Сотні, що було раніше, цього немає зараз.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube