Життя гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт було схожим на сценарій фільму. З дитинства вона вирізнялася з-поміж однолітків, адже любила малювати. У підлітковому віці потрапила, як остарбайтерка, в Німеччину. У 17 років Параску арештували за допомогу УПА. Після повернення із заслання батько зустрів її зі словами: "Може, тепер нарозумишся і ґаздуватимеш, як людські діти?" Він вважав, що дочка повинна займатися господарством, а не творчістю.
Частина односельців також не розуміла Параску. Дехто оминав її через те, що була політично засудженою. Однак мисткиня продовжувала творити. Відтак за життя вона написала і власноруч оформила приблизно 500 книжок, зробила 4 тисячі фотографій, намалювала тисячі картин та сотні ікон. А ще у її доробку — витинанки та скульптури.
Після повернення із заслання Параска Плитка-Горицвіт усе життя мешкала у Криворівні. Однак мисткиня не вписувалася у радянський наратив про сільську жінку через свою модерність. Окрім того, Параска листувалася з людьми з різних регіонів України, зокрема, з інтелігенцією, що дозволяло їй постійно перебувати у контексті всього, що тоді відбувалося.
Суспільне досліджувало, як Параска Плитка-Горицвіт вибудувала "власний стиль життя", як на неї вплинуло заслання, чому своєю діяльністю вона підсилювала роль жінки в суспільстві та чи можна її назвати феміністкою.
"Може, нарешті нарозумишся і будеш ґаздувати, як людські діти". Повернення із заслання
"До нас вийшли надзирателі і завели у вічну безнадію життя, де ми відчули таке алярмове падіння, що заледве держалися на ногах… І почали перекидуватися якимись такими гіркими словами: як тут люди живуть? Тут, напевно, тільки вмирають", — так у своїй книзі "Останній рейс" Параска Плитка-Горицвіт згадує останній етап свого ув’язнення — у Спаську, що в Казахстані.
Справу Параски Плитки-Горицвіт зберігають в архівах СБУ в Івано-Франківській області. Її арештували 15 квітня 1945 року. Дівчину звинуватили в тому, що вона шила одяг для бійців УПА, "за наказом керівництва ОУН навчалася військової справи", а з лютого 1945 року була секретаркою станичної ОУН у Криворівні. Параску Плитку-Горицвіт засудили до 10 років ув’язнення, однак вона пробула у засланні 9 років та 4 місяці. Її звільнили після смерті Сталіна.
Параска приїхала до Косова, а звідти до Криворівні добиралася пішки.
"Як Параска розказувала, що коли йшла додому і побачила рідну хату, то плакала, бо не знала, чи всі рідні — живі. І коли вже прийшла додому, і мама прибігла, то лише трішки було радості, адже тато, коли побачив, то не спитав: "Як ти, дитино? Добре, що ти жива, дужа, здорова". Але помахав пальцем і каже: "О, вернулася. Може, нарешті тепер нарозумишся і будеш ґаздувати, як людські діти", — цитує словами мисткині доглядачка хати Параски Плитки-Горицвіт Василина Харук.
Батько не дозволив Парасці жити в рідній хаті, адже боявся, що через неї його сім’ю можуть депортувати, розповідає її подруга Олена Білак. Саме в її хаті Параска й оселилася після заслання. Жінки були близькими по духу, адже Олена в той час якраз повернулася із депортації із Сибіру.
"Параска вночі сідає й при лампі пише вірші, а вдень займається хатньою роботою. Потім сказала, що хоче вже якусь хатку мати собі. Ми пішли в ліс і пилою "Дружба-2" зрізали смерічки. Тато її побачив це, прийшов до нас і питає: "А ви що це пилите? Та це не підвалини, лишай". Потім побачив, що Параска таки хоче цього, взяв ще одного чоловіка в допомогу, і вони побудували Парасці хату", — говорить Олена Білак.
Із заслання Параска привезла дві саморобні книжечки з поезією, яку там писала. Вони зберігаються в музеї мисткині.
"Точно дуже важливим є період заслання Параски, бо мені видається, що тоді у неї на фоні втрати рідного місця, села з’явилося бажання це все фіксувати й, можливо, якась додаткова цінність місцевої спадщини. Зокрема, вона збирала етнографічні різні дані. Також, мабуть, після заслання у неї сформувалося це бажання знову повернутися до спільноти й стати її частиною", — говорить культурологиня Юлія Кіщук.
Параска Плитка-Горицвіт до 1992 року не була реабілітованою.
"Це впливало на те, як люди собі дозволяли з нею спілкуватися, бо контроль залишався, Параску моніторили та вважали політично неблагонадійною", — каже Юлія Кіщук.
Житель Криворівні Іван Зеленчук розповідає, що сторонилися Параски в селі здебільшого ті люди, які працювали на державній роботі. Однак він, попри те, що працював учителем, водив до мисткині на навчання свою доньку.
"Параска думала, коли повернеться сюди, то її приймуть так, як треба, але, на жаль, так не сталося. Я знаю, що батько хотів, аби вона була ґаздинею, а вона життя присвятила творчості. Є люди, які на Параску дивилися і навіть заздрили, що вона таке гарне робить, а були люди, для яких це дуже далеке. То, звичайно, вони сміялися, що вона — якась дивна людина. Замість того, щоб город собі посадити, корову тримати й ґаздувати, як усі, вона бере і пише. І кому то треба. Я ходив сюди, бо вважав, що Параска — нормальна людина, вона нічого поганого не робила. У неї в хаті — академія мистецтв", — розповідає Іван Зеленчук.
"Якщо не знайду друга собі по перу, то стану я Горицвітом"
Іван Зеленчук каже, що Параску відвідували багато людей з-за меж села. Це були різні українські митці, а також студенти, які переймали в неї досвід.
Юлія Кіщук додає: попри те, що Параску сприймали як дивачку й самітницю, стверджувати, що вона відчувала себе самотньою, не можна.
"Є дуже багато спекуляцій про особисте життя Параски, хоч у самих її матеріалах ми не знаходимо ніякої конкретики про це. У цьому контексті мені важливо дивитися на неї з перспективи не романтичної любові, а любові в ширшому контексті: дружної чи сімейної, й ставити питання, чи була вона самотньою, якщо ми означуємо любов, як щось ширше. Мені здається, що любові, підтримки в її житті не бракувало", — говорить культурологиня.
Параска Плитка-Горицвіт не була заміжньою. Юлія Кіщук каже: можна вважати, що вона символічно одружилася зі своєю творчістю. Від цього походить і її псевдонім.
"Є спогади з книги Одосії Плитки-Сорохан, яка пригадує, що Параска казала їй: "Якщо не знайду друга собі по перу, то стану я Горицвітом". Горицвіт — це ніби й псевдонім, а ніби й додаток до прізвища. Часом, коли жінка одружується, вона бере собі подвійне прізвище", — пояснює культурологиня.
"Вона фотографувала буденне життя спільноти, ті аспекти, які не цікавили людей іззовні"
Після повернення із заслання Параска почала працювати художницею в лісництві. За зароблені гроші купила фотоапарат. Придбала його, зокрема, для того, щоб фіксувати природу і додавати ці зображення на свої плакати, каже культурологиня Юлія Кіщук. Вона додає, що в період "хрущовської відлиги" фотографування було популярним та доступним.
"Але переважно фотографією займалися чоловіки, тому що це вважалося хобі, а жінки, особливо в селах, не мали часу на хобі. Тому історія про Параску, яка фотографувала, є досить унікальною. Якщо дивитися на світлини Параски та фотографів, які приїжджали сюди, можна побачити, наскільки по-різному вони підходили до процесу фотографування. Параска добре знала спільноту, вона була місцевою, і краще розуміла контекст. Вона фотографувала буденне життя громади, ті аспекти, які не цікавили людей іззовні", — каже Юлія Кіщук.
Фотографування допомагало мисткині налагодити контакт з місцевими.
Ікони Параски Плитки-Горицвіт
Параска Плитка-Горицвіт була ревною християнкою. Вона написала 30 книжок, приблизно по 500 сторінок кожна, на духовну тематику, а також намалювала понад сотню ікон, каже настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні Іван Рибарук. У цьому храмі є чотири ікони мисткині всередині та дві — зовні, а також — три образи, які вона реставрувала.
"На початку 1970-х років цих ікон у храмі висіло набагато більше, але тоді був інший священник, який, на жаль, мав інший погляд. Це була якраз така "московська закваска". Він казав, що ікони Параски — не канонічні. Потім частину образів повернули назад", — говорить Іван Рибарук.
Ікони Параски зберігають і в її музеї, що розташований у колишньому приміщенні сільської ради у Криворівні, розповідає його директор Павло Рибарук.
"Її творчість називають наївною, але з етимології слово "наївний" походить від "native" — природний. І мені здається, що Параска так багато творила, бо це був її природний стан, вона з ним ужилася. Можливо, якщо митець ускладнює забагато, він не може так багато створити. Вона ж не знала канону іконопису, але вона сама його створила для себе так, як відчувала. Оце її такий інтимний зв'язок. Оце сила її богослів'я", — говорить Павло Рибарук.
Книги мисткині на духовну тематику використовують у школі в Криворівні.
"Я, викладаючи християнську етику, вважаю, що дітей треба не тільки навчати, а й виховувати на чиємусь прикладі. І однозначно таким прикладом є наша Параска Плитка-Горицвіт", — каже вчителька Наталія Цвілинюк.
"Параска має багато талантів, але один такий, що представляє її, це — малювання"
Іван Зеленчук розповідає, що талант до малювання Параска перейняла від мами.
"Парасці так Бог дав, що вона "невідформатована". Вона закінчила тільки початкову школу, й далі їй уже ніхто не нав’язував, як треба рисунки робити, поезію писати. У неї працювала інтуїція, дар. Це — приклад абсолютно творчої людини. Параска має багато талантів. Але один такий, що представляє її, це — малювання", — каже Іван Зеленчук.
У селі Бистрець, де народилася Параска Плитка-Горицвіт та прожила чотири роки, родичі бережуть картини мисткині, які вона їм дарувала.
"Пригадую, коли мені було чотири роки, Параска прийшла до нас у гості й намалювала картину, як ми з братом тримаємося за руки, й написала на ній: "Щиросердечний братерський привіт". Також вона навчила нас малювати на склі. Параска була у нашій родині, як учитель", — розповідає племінник мисткині Іван Мартищук.
Він додає, що Параска щоразу, коли навідувала рідне село, приносила гостинці дітям, а ще брала зі собою дримбу чи балалайку та мольберт.
"Пам’ятаю з дитинства, що вона була дуже цікавою, організовувала вечорниці, коли приїжджала. Пряли кужелі, капчури, светри, вишивали. Але Параска більше звертала увагу до малювання, читання, музики", — говорить Іван Мартищук.
"Такого обсягу про Гуцульщину точно ніхто не написав"
Наприкінці 2024 року вийшла друком книжка Параски Плитки-Горицвіт "Мила книжечка". Видавець Василь Карп’юк каже: у ній — розповідь мисткині про своє дитинство у Бистреці та Криворівні, тексти Параски цікаві й неординарні.
"Жанрові ознаки в неї дуже рідко дотримані. Вона сама радше створювала свої жанри. Як письменниця, Параска Плитка-Горицвіт цікава своїми якимись такими несподіваними ходами. Це — такий пласт української літератури, культури, який ще мало досліджений, і про який, мені здається, треба, щоб знали всі. Уся її творчість ґрунтується саме на Гуцульщині, і в ній описані всі етапи життя: як побутового, так і обрядового. Також вона зробила словник гуцульського діалекту, бо записала гуцульські легенди. Такого обсягу про Гуцульщину точно ніхто не написав", — розповідає Василь Карп’юк.
З його слів, Параску Плитку-Горицвіт можна вважати й видавчинею, адже вона займалася й оформленням своїх книжок.
"Вона не просто оформлювала їх як художник-оформлювач, вона їх зшивала, палітурні роботи виконувала і фактично уклала бібліотеку із сотень книжок", — додає Василь Карп’юк.
"Про Параску важливо говорити в контексті жіночого питання"
Отець Іван Рибарук розповідає, що Параска Плитка-Горицвіт уклала частину колядок, які виконують на Різдво у Криворівні. Окрім того, разом зі своєю подругою Теодозією Плиткою-Сорохан вона створила жіночий колядницький гурт, що було нетиповим для цього краю.
"Це якраз був період заборони колядування, і, природно, що ні діти, ні дорослі не могли ходити колядувати в центрі села. Але ці жінки мали таку сміливість, бо ніхто цього не очікував від них", — говорить Іван Рибарук.
У цьому гурті була й Олена Білак. Жінка пригадує, що створили його у 1950-х роках, колядувати ходили приблизно 20 дівчат.
"Попри весь страх це робили. Не раз іде представник із райкому, і хор збирається десь у селі, то на іншому боці все одно бігом колядують. Походять трошки ці з райкому і не ловлять, бо знають, що все одно нічого не буде з того", — пригадує Олена Білак.
Культурологиня Юлія Кіщук говорить, що на прикладі життя Параски можна побачити, як жилося жінкам у той час.
"Про Параску дуже важливо говорити в контексті жіночого питання не лише тому, що вона була жінкою, а й тому, що її історія підсвічує загальний контекст того часу, що жінка могла робити, не могла робити, які в неї були соціальні ліфти, а що треба було самостійно виборювати", — каже культурологиня.
З її слів, невідомо, чи Параска Плитка-Горицвіт окреслювала себе феміністкою, однак вона є частиною української феміністичної історії.
"Є кілька деталей. Перше — це те, що для неї були важливими Леся Українка, Ольга Кобилянська, ще в неї є портрет Наталії Кобринської. Це — ікони українського фемінізму XIX століття. Але чи вони були важливими для Параски в контексті національного звільнення чи фемінізму, чи поєднання, про це важко сказати. Також Параска має серію "Доля гуцулки", яку вона присвятила своїй мамі. Там зображені сценки з життя жінки у гуцульському суспільстві. І мені здається, там багато критики важкого побуту жінок", — говорить Юлія Кіщук.
Листування та модерність Параски Плитки-Горицвіт
Серед картин на стіні в музеї Параски Плитки-Горицвіт — портрет поштаря. Він, розповідає Павло Рибарук, носив із собою дві сумки з кореспонденцією: одну для всього села й окрему — для Параски.
"Жартома кажуть, що наш поштар, якому вона цілу картину присвятила, — це її такий Меркурій, зв’язок зі світом", — говорить директор музею.
Параска листувалася зокрема з різними митцями та своїми родичами, які жили за кордоном, каже Юлія Кіщук. Також поштою їй могли пересилати книги та журнали.
"У неї було декілька ідентичностей. Вона могла бути досить етнографічною, такою гуцульською, водночас дуже модерною. І ознакою модерної жінки зокрема є її автопортрети. Ти себе бачиш, ти себе визнаєш і ти якось проявляєш свою суб’єктність через фотографію. Вона не вписувалася у радянський наратив про сільську жінку. І зокрема, я думаю, через те, що мала доступ до різних журналів, книг. У неї був спосіб життя нетиповий для того часу і Криворівні", — додає культурологиня.
"Коли мама померла, то вона вважала, що припинився сенс її творчості"
Юлія Кіщук розповідає, що з 1955 упродовж 30 років Параска намагалася брати активну участь у житті свого краю. Однак після смерті матері вона починає вести більше самітницький спосіб життя.
"Вона все більше й більше закривається, іде в дуже такі глибокі роздуми, багато молиться", — говорить культурологиня.
Іван Зеленчук також розповідає, що Параска важко перенесла смерть матері.
"Коли мама померла, то вона вважала, що припинився сенс її творчості. Найближчою душею, яка була в неї, — це була її мама", — каже Іван Зеленчук.
Попри це, Параска продовжувала займатися мистецтвом. Більшість зі своїх робіт вона створювала на підручних матеріалах і завдяки тому, що їй дарували однодумці, адже не мала багато доходів.
Іван Зеленчук пригадує, як одного разу приніс їй зі школи дві шафи, які списали та мали спалити. Там мисткиня поставила свої книжки, для яких до того робила саморобні коробки.
"Ще одного разу таке сказала, що мені стало соромно. Каже: "Я бачила, що отам у стайні цілу ніч світло не вимикали у сусідів. Мені так було шкода, хоч іди й там пиши. То я їй сказав: Парасочко, ви не переживайте, що там нагорить. Раз моя дочка ходить до вас на науку, то ви вже на той лічильник не дивіться, скільки там "накапає". Бо це копійки були, але для неї це — великі гроші", — говорить Іван Зеленчук.
Параска Плитка-Горицвіт померла у 71 рік, 16 квітня 1998 року від запалення легень, каже Іван Рибарук.
"Параска захворіла. Сталося так, що вона майже залишилася самотньою, і в хаті, на жаль, завалилася пічка. Поки ми дізналися про це, вже було пізно. Вона померла в четвер перед Великоднем. Люди були зайняті підготовкою до Паски й не дуже багато односельців було на похороні. Але в той час приїхала група з Польщі, яка знімала Великдень на Гуцульщині, зокрема, у Криворівні. Вони зняли похорон Параски й показали його по Європі. Але нам з цього треба робити уроки, щоб ми не пропускали можливості попрощатися зі своїми геніями", — говорить Іван Рибарук.
"Вона ще дуже багато чого могла б нам підказати"
Відвідувачам, які приходять на екскурсії у музей, Павло Рибарук розповідає, що найкращі сувеніри, які вони можуть купити, це — порожній блокнот, адже Параска йому асоціюється з великою віддачею творчості.
"Також Параска — це про ручну роботу. Зараз ми ж такі автоматизовані, й цифровий світ на нас впливає. А Параска просто показує, наскільки можна всередину себе піти й зі себе виснувати дуже багато чого у складних умовах. На нас зараз також робиться величезний відбиток втрат, смутку, горя, цієї всієї біди. Я думаю, що Параска ще дуже багато чого могла б нам підказати", — говорить Павло Рибарук.
Зі слів Юлії Кіщук, Параскою цікавляться багато людей, особливо молодь, через її бунтарський світогляд.
"Параска залишає більше питань, ніж відповідей. І це якраз те, що цікаво. Те, що змушує людей усе більше й більше дізнаватися про неї. Для когось вона дуже важлива як етнографиня, для когось — як фотографиня, для когось — як феміністка, для когось — як іконописиця, християнка. Пам’ять про неї і її творчість витворює різні спільноти людей як в Україні, так і по цілому світу. І це її така унікальність і суперсила", — каже культурологиня.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube