Любов Шевцова щодня телефонує знайомим, які залишилися в Костянтинівці на Донеччині. У багатоповерхівці на 60 квартир, де мешкала жінка, залишилися тільки сім родин. Родичі жінки виїхали до Росії, а її евакуювали на Івано-Франківщину.
Лідії Волковій нещодавно повідомили, що її оселі в Котлиному, неподалік Покровська, більше немає, як і села, яке росіяни стерли з лиця землі. Жінка втратила чоловіка та сина, а внучка живе за кордоном.
Олександра Кириленко двічі залишала рідну домівку через агресію РФ. Аби захиститися від обстрілів, у 2018 році її син купив будинок у Костянтинівці. Однак через кілька днів після заселення помер. Жінка погодилася на евакуацію через побоювання, що в місті не залишиться соцпрацівників, які за нею доглядатимуть.
Зараз жінки мешкають у прихистку для літніх людей в селі Стецева на Франківщині. Їх евакуювали волонтери благодійного фонду "Схід SOS".
Як їхні долі змінило повномасштабне вторгнення росіян, жінки розповіли Суспільному. Далі — пряма мова.
Любов Шевцова: "Я так не хотіла їхати… Там — спогади мого дитинства, там син похований, могили батьків"
Я — уродженка міста Костянтинівка Донецької області. Там зустріла війну. Було дуже лячно, постійно лунала сирена повітряної тривоги. Нас бомбили. А я — самотня і лежача. Соцпрацівники мене вмовляли евакуюватися, казали: "Ти — на четвертому поверсі. Не дай Боже, прилетить — і все".
Ви навіть не уявляєте, як не хотілося вилітати з рідного гнізда, хоч там у мене нікого не залишилося. П'ять років тому раптово помер син. Мене після тієї втрати "розбив" інсульт. Я лягла і вже не встаю.
Мами теж не стало. Рідна сестра і племінниця з онучкою евакуювалися до РФ. У мене багато родичів там. Але що зробиш? Роз’єднала нас війна. Дуже страшно, дуже гірко, що так сталося. Я сама залишилася. Мені допомагала знайома: приходила готувати їжу та поміняти все.
Я так не хотіла їхати… Там жили мої батьки, там — спогади мого дитинства, там син похований, могили моїх батьків, розумієте? Але коли я зрозуміла, що не зможу себе обслужити, що не зможу себе врятувати, погодилася на евакуацію. Хлопці з благодійного фонду "Схід SOS" приїхали й вивезли мене разом з іншими людьми в Дніпро.
Я щодня телефоную знайомим. Наш будинок хитається, але ще стоїть. З 60 квартир лише сім родин залишилися там жити. Решта повиїжджали. Місто наразі дуже сильно бомблять. Там неможливо жити, хоча там є світло, газ і вода. Але давно не працюють банки, закрилася пошта, закриваються магазини, аптеки. Прифронтова зона. Дуже страшно там. Я спочатку картала себе, що залишила рідну домівку, сумую дуже за нею. Але тут — безпечно, чисто, добре. Все тут файно.
Лідія Волкова: "Нещодавно мені повідомили, що мого будинку більше немає. І села мого немає"
Я — Лідія Волкова із села Котлине, якого вже немає. Росіяни його розбили, стерли з лиця землі. Мені — 87 років і я залишилася одна. Чоловік помер, син помер, внучка з дітьми виїхала за кордон.
А я не ходжу — маю перелом тазостегнового суглоба. І воля-неволя, мені довелося виїжджати, бо доглядати за мною немає кому. Село розташоване близько до Покровська, лише 10 кілометрів.
Коли почалися сильні обстріли, я зателефонувала на "гарячу" лінію. 3 жовтня 2024 року за мною приїхали та евакуювали в Дніпро. А тепер привезли у цей прихисток у Стецеву. Думаю, це буде постійне моє місце проживання.
Нещодавно мені повідомили, що мого будинку більше немає. І села немає. Повертатися немає куди. Дуже боляче, але нічого не зробиш… Спасибі дівчатам з прихистку, дуже добре ставляться. Я тут — нагодована, покупана, в теплі, у добрі. Доглядають, як за малою дитиною.
Олександра Кириленко: "У мене ноги паралізовані, не можу ходити. Що робити? Кричати? Хто почує?"
Мене евакуювали з Костянтинівки восени 2024 року. Своє 88-ліття 7 листопада я зустріла в транзитному шелтері для людей з інвалідністю в Дніпрі. Такі роки вже маю, хоч відбавляй.
В місті були дуже сильні обстріли. Працівниця соцзахисту, яка мене доглядала, евакуювалася. В останній нашій розмові вона сказала: "Волею-неволею, вам доведеться виїжджати". Всі поїхали. А я не хотіла. Куди їхати? Я не ходжу ногами. Не було вибору, тому погодилася на евакуацію. Мене вивезли у Дніпро. А далі на Франківщину — в Стецеву.
У Костянтинівці — друга домівка, яку довелося покинути через війну. Коли розпочалася АТО, ми зі сином жили у селищі Ступки, біля Бахмута. Обжилися там, курочок тримали, собачку. А як почалися обстріли у 2018 році, нам казали: "Виїжджайте". Тоді Саша (син — ред.) в Костянтинівці купив будинок. Він п'ять діб там лише прожив і помер. Інсульт чи інфаркт стався, не знаю, не пережив цих стресів.
Досі пам'ятаю той день… Саша зайшов до хати, сів навпроти мене і каже: "Мамо, мені погано". Все сталося миттєво, я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається. Він просто впав і вдарився головою об одвірок. Я кліпнула очима — а він уже лежить. У мене ноги паралізовані, не можу ходити. Що робити? Кричати? Хто почує? Злізла з ліжка і, як могла, повзла на вулицю в одній нічній сорочці. Кімнату подолала, а в коридорі просто впала без сил. Ноги печуть, долоні печуть, кричу: "Допоможіть, допоможіть, бо Саша вмирає".
Сусіди поки почули, поки покликали всіх — поліцію, швидку, кого там тільки не було. За той час він помер. Не врятували. Так я залишилася одна в чужому краї. Добре, що сусідка почала ходити до мене, доглядала.
А минулого року почалися сильні обстріли Костянтинівки. То там бахне, то там. Склоробний завод розбили, хати горіли, магазини, люди побиті були. Тоді почалася евакуація. Спочатку вивозили людей із дітьми, тоді тих, хто не може ходити. І мене вивезли.
Якщо відверто, я дуже не хотіла їхати до будинку літніх. Але я тут живу вже два місяці й нічого поганого не бачу. Годують, доглядають, допомагають — усе на світі роблять. Все добре.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube