Військовий 1 окремого батальйону морської піхоти 36 бригади імені контрадмірала Михайла Білинського Сергій Гриців на позивний Курт з Івано-Франківщини пробув у російському полоні два з половиною роки — 18 етапів і 12 в'язниць. Боєць пережив численні катування: струм до геніталій, підвішування за ноги, пакет з хлоркою на голові, зламані ребра й ніс, вирвані нігті та постійні допити.
"Курта" звинувачували у "тероризмі й схильності до екстремізму" та засудили до 27 років ув'язнення за сфабрикованою справою про начебто вбивство цивільних жителів Маріуполя. У вересні 2024 року Сергій Гриців повернувся з полону — у п'ятницю 13.
Про оборону і прорив з Маріуполя, "пачку крекера на вісьмох", тортури й суд, "гниду, яка говорила українською у Таганрозі", ненависть, яка мотивувала, і одруження після полону морський піхотинець розповів у інтерв'ю Суспільному.
Далі — пряма мова.
Події 24 лютого 2024 не були несподіванкою
Насправді війна розпочалася набагато швидше. Батальйон вже два місяці перебував у зоні ООС. Це був сектор "М", Маріупольський напрямок. Ми перебували на позиціях у селі Павлопіль.
Обстріли позиції почалися десь 17 лютого. Почали обстрілювати нас "градами", великокаліберною ствольною артилерією. 24 лютого я був відряджений на бронегрупу, і орієнтовно о 3:00 ми вирушили на маневрені дії.
До 28 лютого ми їздили полями, евакуйовували наших побратимів та забезпечували вогневу підтримку, але вже з 26 лютого наші почали відступати на запасні позиції.
Відійшли ми за річку Кальчик, там почалися перші загиблі та поранені з мого підрозділу. Нашими сусідами була 56 бригада. Їх прорвали, і ворог почав заходити до нас з лівого боку. Тож 28 лютого ми попрямували на завод.
Знайшли пачку крекера, де було вісім штучок. Нас якраз восьмеро було. Ми їли й плакали
На заводі ми перезарядилися, поїхали на позиції. Мені дали людей у підпорядкування, і я зайняв свої рубежі. До 2 березня все летіло тільки по Маріуполю. Хоча в місті таких військових сил не було — все було навколо. У місті працювала хіба що тероборона та поліція.
Росіяни просто рівняли місто із землею. Спочатку вони зосередилися на супермаркетах, тобто вони готувалися взяти нас в облогу, в кільце. Як потім виявилося, ця їхня стратегія спрацювала, бо з їжею в середині березня у нас вже були дуже великі проблеми.
Одноразовий стаканчик рису на двох — це була наша середня добова норма їжі. Харчувалися також тим, що знаходили десь на заводі: мед, цукор. Так і перебивалися.
Пригадую: ми знайшли пачку крекера, де було вісім штучок. Нас якраз восьмеро було. Ми їли й плакали, бо вже забули, що таке хліб. Також був момент, коли ми два дні їли цукерки "Ромашка". Це було, якщо чесно, свято.
В один момент у нас боєприпаси закінчилися, коли авіація РФ вцілила в наші склади. Тож ми користувалися тільки тим, що в бою забирали в росіян. Воювали вони з нами тільки вдень. Вночі нас дуже сильно боялися, тому що ми мали кілька приладів нічного бачення і звикли до нічної роботи.
Коли ми витратили ресурси, прийшли елітні підрозділи РФ
Першими, кого вони до нас відправляли, були мобілізовані, строковики, тобто люди далеко не першого військового ґатунку. "ДНРівці" йшли у спорядженні часів СРСР: сталеві шоломи та без бронежилетів.
Це була тактика нас виснажувати. Тобто, коли ми витратили боєприпаси, ресурси, прийшли елітні підрозділи. Це вже був "СОБР", "ГРУшники". Там вже була зовсім інша картина бойових дій. Просто так вже не виходило їх притиснути.
8-9 березня. Проблема в тому, що ми були в кільці. Нас закрили. Не було тилу, а без тилу — дуже погано. В армії завжди ходила колись така "мулька", що тиловик — це таке, головне — бойові підрозділи. Насправді кожна посада дуже важлива. І без тилу, як показала практика, дуже погано.
Медикаментів немає. Поранені помирають від того, що їм просто немає чим допомогти. А це було стабільно. Кожен день — "200", "300". Їх просто вже не було куди складати. Якщо чесно, там були й братські могили, тому що варіантів більше не було.
Думав, що мене бетонна плита перерубала на дві частини
У нас був притулок в офісних приміщеннях заводу, де ми годину-дві відпочивали між роботою, зберігали боєкомплект. От туди й прилетіло. Щоб ви розуміли, мене так завалило, що чотири поверхи сипалися.
Я залишився живий, а біля мене механіка-водія, царство йому небесне, Іллю Шамріцького, розчавило просто. Я пів кроку від нього зробив і завдяки цьому вижив. У той момент я думав, що мене бетонна плита перерубала на дві частини, тому що нижче талії нічого не відчував. Плита притисла мене.
Певно, здали цивільні, бо неподалік від нас був бункер, де вони ховалися. Їхня кількість там постійно варіювалася, тобто вони перекочовували між сховищами. У Маріуполі було багато цивільного населення, яке "співчувало" російській армії. Вони ставили мітки. Було видно у нічник, як ІЧ-порти випромінюють промені, видаючи місце дислокації.
Ходили легенди, що буде деблокада
З початку квітня 2022 оборона вже була беззмістовна. Не було однієї лінії, лише окремі вогні спротиву, як аванпости. Трималися, наприклад, п'ять будівель, з них вівся вогонь майже на 360°. Ворог старався не штурмувати конкретно ці аванпости, а просочитися між двох. Ну і там уже вівся перехресний вогонь із двох аванпостів.
Не було людей, не було боєприпасів. Дуже багато загиблих. Ну і самі люди вже були виснажені, бо спали по дві години на добу, їли крихти.
Ходили легенди про те, що буде деблокада, що наші сили вже ось-ось йдуть, і ми вийдемо їм назустріч, будемо прориватися. Як я тепер вже дізнався, ніякої деблокади не було. Вона була просто неможливою.
У мене на той час був дуже хороший командир — Бова Євгеній Петрович, позивний Черчилль. Його всі поважали й ніхто не сумнівався в його наказах. Якби він не дав команду, що все, оборона посипалася, ми б стояли й далі. Про полон навіть ніхто і не задумався.
12 квітня командир передав: "Хлопці, я не можу вам наказувати здаватися в полон і не можу вам наказувати йти на прорив. Все. Відтепер ви самі вирішуєте, що робити".
Залишалися два варіанти: або застрелитися, або вийти
Я вирішив прориватися. Та група, яку я виводив, зібралася дорогою. Ми на "Уралі" проїхали півтора кілометра, далі пішли. Пройшли 15 кілометрів від Маріуполя, вперлися у річку і не змогли її форсувати. Нас почали обстрілювати, і ми з боями відступали, вперлися у Волноваську трасу.
Нас почали з посадок "СОБРівці" на "тиграх" гнати. На одному був АГСАвтоматичний станковий гранатомет, а на іншому — кулемет. Одного "Тигра" ми ще їм підбили, використали на нього всі "мухи". І так ми відкочувалися, поки в болото не влізли. Там мене і ще одного хлопця "затрьохсотило", мені в коліно прилетів уламок від "ВОГа"Гранатомет.
Ми готувалися до останнього бою, але "собрівець" вийшов із "Тигра" і говорить, скажу на кацапській: "Если вы ждёте, что у вас будет последний бой, то его не будет. Сейчас подтянут миномёти, вас просто забросают. Вы и так мне людей покрошили". Тому залишалися два варіанти: або застрелитися, або вийти.
Деякі з хлопців, з якими ми проривалися, 300 кілометрів намотали, щоб вийти з Маріуполя. Вони йшли два тижні.
Почався мій тур Росією: 18 етапів і 12 місць перебування
Далі був полон. Нас звезли в Сартану. Там такі курятники були. Нас дві доби протримали. Води, нічого не було. Далі нас відвезли на Оленівку, і звідти почався мій шлях, тур Росією, як кажуть.
Я був у Костромі, Таганрозі, Лефортово, Курську — загалом 18 етапів і 12 місць перебування. Транспортували по-різному: автозаками, поїздами, літаками. Я політав два рази, поїздив потягами.
Коли ми заїхали на Оленівку, так звані "ДНРи" нас приймали: по одному викидали з автобуса і били ременями. Якщо враховувати все, що відбувалося далі, це було "лайтово".
Зламані ребра й ніс, вибиті зуби, вирвані нігті
Далі була Кострома, де у мене були зламані ребра, вибиті зуби, зламаний ніс, вирвані нігті. Ми заїхали. Вони нас роздягнули догола, змушували повзти. Ми почали їм трішки відповідати в грубій формі.
І все, що я пам'ятаю, — лежу і не можу розплющити очі. Ніс зламаний, зуби всі вибиті. У хлопця біля мене щелепа була вивернута аж на бік. Після цього "приймання", мені ніс вправляв прикордонник наш Макс Алексеєнко. Він уже вдома.
Після цих перших днів побоїв у Костромі я думав, як маю вижити тут бодай два-три місяці. В результаті я дожив аж до вересня 2024 року. З часом вчишся якось маневрувати між тим всім, щоб залишити якусь гідність в собі, честь, і водночас, щоб в тебе не забрали останнє здоров'я.
До речі, в камері в Костромі я сам вийняв уламок від "ВОГа" з коліна, бо у мене вже гангрена починалася.
У Донецьку — це взагалі жах. Там камера — 5 на 6, а нас було 40. Туалету немає, воші, гори пляшок, самі розумієте для чого.
Розпорядок дня у військовополонених
О 6:00 ранку підйом, вмикався цей "гівногімн", всі ставали рівненько. О 21:00 — відбій. Також я посидів у карцерах. В карцері підйом о 5:00 і відбій, відповідно, швидше, тому що там ще потрібно постіль здавати.
До 7:00 розносять їжу. В деяких місцях посуд був у камері, в деяких — видавали, в деяких були тільки тарілки, бувало, давали обломлені ложки. Далі починалися пісні.
Потім — перевірка. Перед нею подумки молишся, щоб все пройшло більш-менш вдало. В кожному місці під час перевірки були свої правила: де ставати, як ставати, в яку позу. Наприклад, в Костромі потрібно було взагалі на колінах лягати на голову, в деяких — ледь не на шпагат сідати.
Потім був обід і допити, допити, допити.
Не можна було розмовляти. Ми стояли по 16 годин відвернуті один від одного і так шепталися, аби на відеокамері ніхто не побачив. Вони як тільки бачили, що ти повернувся або розмовляєш, одразу заходили ці "ГШРовці", група швидкого реагування, тобто спецназ їхній, оцей собачий. І зрозуміло, що було далі.
Якщо не били, то, напевно, на небі щось велике траплялося
З часом стало вже звично, що ти стабільно двічі на день нормально отримаєш — під час ранкової та вечірньої перевірки. Просто ці побої можуть бути сильніші чи слабші, як пощастить. А якщо не били, то взагалі щось, напевно, на небі велике траплялося.
В мене ще проблема була в тому, що я російською взагалі говорити не міг. Я говорив на ній так ламано і за це "скуплявся" дуже сильно.
"Червоний Хрест", який до нас приїжджав, я один раз його бачив у Курську. Заходить жінка і питає: "Як у вас тут? Як годують?" Я вирішив сказати, як є, а вона засміялася і вийшла. Десь через хвилин 30 до мене зайшли й провели "профілактичну бесіду".
Методи катувань: "тапіки", "велосипеди" і пакети з хлоркою
Допити полонені називають "атракціонами". Відповідно, це — "велосипеди", "тапіки", хлорка — сміттєві пакети з хлоркою. Просто насипається в пакет хлорка, одягається на голову і ти задихаєшся, починаєш "від’їжджати". Також одягають наволочку на голову і починають лити воду. І ти, по суті, топишся.
"Тапіки" — це армійський польовий телефонний апарат ТА-57, у якого великий ампераж. Раніше не знав, що його можна використовувати для того, щоб бити людину струмом. В мене немає такого місця на тілі, де б його не підключали: мочки вух, ніс, геніталії, пальці, ноги. Повірте, це дуже боляче.
"Велосипеди" — це підвішують тебе на турніку за ноги. Вони це дуже любили в Таганрозі. Зі мною усе це робили й ще тиснули морально.
Я хапався за ненависть, як за якусь надію
Вони старалися прищепити нам любов до ср*ної Росії своїми піснями 30-х років. Там ще такий запис був, ніби з грамофона. Змушували вчити їх, співати. В Костромі біля СІЗО була школа. Вони вмикали цей грамофон, і починалися допити. Напевно, щоб не було чути криків.
Чесно, що більше мене там били, то більше я їх ненавидів, то більше я хотів повернутися додому. Я, напевно, за цю ненависть хапався, як за якусь надію. Вона мотивувала. Нас били за те, що ми — морпіхи, хлопців з "Азову" били за те, що вони — з "Азову". Я розумів, що вони мене б'ють не просто так.
Одного разу зловив себе на думці, що це, напевно, мій останній день
Доходить до того моменту, що тебе вже забивають. У Костромі мене скинули в підвал площею півтора метра на півтора. Я був у такому стані, що вже тіла не відчував, не міг рухатися, тільки очима водив, ходив під себе. Одного разу я зловив себе на думці, що це, напевно, останній день.
Мене знову забрали на допит, спецназівці мене просто тягли за ноги сходами. Затягнули у камеру, де було багато книг. Ми її називали бібліотекою. Дали мені цей протокол, кажуть: "Що ти тягнеш? Ти ж розумієш, що до завтра, напевно, не доживеш".
Я читаю цей протокол, а там хлопці, які теж зі мною по цій справі були, вже підписали. Зрозуміло, яким чином це було. Я кажу: "Давайте вже, підпишу, яка різниця?" Мені дали ручку, а я рук просто не відчував, не можу навіть розписатися в цьому протоколі, щось там начеркав. Вони ще хотіли записати все на камеру. Посадили мене на стілець, а я з нього просто впав, то вони мою робу закинули за спинку, аби я тримався.
Ця гнида чистою українською каже: "Ти в мене будеш на особливому статусі"
Що далі від України, то менше вони знали, де цей Івано-Франківськ. Таганрог — це зовсім інша історія. Коли я туди приїхав, вийшов опер і питає, хто звідки. Я кажу, що з Івано-Франківська. І він такий: "О". І чистою українською мовою ця гнида каже: "Як там у вас кажуть, батько наш Бандера? Ти в мене будеш на особливому статусі".
Тож мені написали, що я схильний до втечі із застосуванням фізичної сили, технічних засобів, схильний до екстремізму, тероризму, націоналізму. Коли я приїжджав у нову тюрму, мене міцно заковували.
Але, подумайте, яка втеча, якщо нас годували тільки квашеною капустою, якщо присідаєш, встаєш, то вже втрачаєш свідомість. Коли цей, що розносить їжу, дає зайвий шматок хліба, то для тебе, це як Різдво.
Хлопець із сусідньої камери не витримав присідань, зупинилося серце
Також, пам'ятаю, у цьому Таганрозі нас змушували присідати. Якось я за один раз зробив 1600 присідів. Ми спиною повернені, присідаємо, а спецназівець спостерігає.
Один хлопець із сусідньої камери не витримав. У нього просто зупинилося серце. Також дуже багато людей помирає від туберкульозу, гепатитів. Я знаю кількох, яких у Донецькому СІЗО заразили СНІДом.
"Гриців, "не фортануло", переодягайся" — як завернули з обміну
Це було в жовтні 2022 року. Мене перевезли у СІЗО в Старому Осколі, що у Білгородській області. Я вирішив: нічого не буду про себе розказувати, зокрема, що на мене відкрито кримінальну справу, бо за цей час зрозумів, що вони не володіють загальною інформацією. І це спрацювало.
Увечері приходить вертухай і називає моє прізвище. Дає мені станок для гоління і каже: "Поголися, щоб ти був чистий, готовий, в тебе завтра — ранній підйом, ти їдеш". Я подумав: швидше за все далі етап, але навіщо голитися, зазвичай, як чухана возили.
Чую, що ще в деяких камерах таке саме говорять. Було чотири прізвища. Зранку нас підіймають, одягають, стараються нам дати однакові шапки, не б'ють, садять в автозак. В автозаку вже сидів матрос зі Зміїного. І нас везуть на Курський аеродром. Там уже стояв автозак із Курського СІЗО, де було 45 людей.
Приїхав військовий комендант Курського гарнізону, і ми чули, як він казав, що сьогодні рейсу не буде, все переноситься на завтра. Мене відправили до Курського СІЗО, де за ту ніч виявили, що на мене відкрита кримінальна справа.
Мене зранку вивели в коридор, я знову переодягнувся у військову форму, ще зустрів офіцера з мого підрозділу і кажу йому: "Саня, додому їдемо". Саня каже: "Не "накаркай", мовчи краще". І я "накаркав".
Називають моє прізвище і кажуть: "Гриців, "не фортануло", переодягайся". Замість мене приводять іншу людину, а мене назад в камеру. Я вже тепер дізнався, що це дійсно був обмін і я повинен був там перебувати.
Інтереси нації більші, ніж мої особисті. Інакше навіщо це все?
Тоді, чесно, в один момент я перехотів жити. От чекаєш: все, завтра, завтра вони поміняють — і ти залишаєшся. Ось це розчарування — гіркіше, ніж надія. Воно тебе просто добиває.
Двояке таке відчуття. Ти радий, що хоч когось міняють, що взагалі хоч щось відбувається, але все одно ти — людина, і чому знову не я? Тому потім я ледь-ледь надіявся, але не більше, бо розчарування дуже болюче.
У кожного полоненого було це питання: "Чому я ще тут? Чому мене ще не обміняли? Чому?" Я дав собі таку відповідь, що мій інтерес, як однієї людини, набагато менший, ніж інтерес держави.
Якби, наприклад, сказали: "Давайте ми вам віддамо всіх полонених, але ви нам віддасте всю Запорізьку область". Чесно, я б краще сказав, що буду сидіти. Кажу ще раз: інтереси держави, громади, суспільства, нації набагато більші, ніж мої особисті. Інакше навіщо це все, цей полон?
Вони вважають, що Росія — це пік розвитку
Цей "ширпотреб" — вертухаї, що лазили там, час від часу приходили в камеру поговорити. У них було таке уявлення про Україну, що ми — якісь тубільці.
Чесно, вони думають, що Росія — це пік розвитку всього світу. Що вони живуть краще від усіх, що в них найправильніша політика, найправильніші погляди. Вони думають, що мають право казати іншим, як жити правильно.
Ставили питання: який в тебе автомобіль. Коли їм відповідали, вони не вірили в це. Думали, що ми брешемо. Коли я казав, що в мене вдома є плазмовий телевізор, вони думали, що це — щось надприродне і такого бути не може. "В тебе дві "плазми" вдома? Звідки? Як ти цього досяг? Це ж не реально".
Я спочатку думав, що вони сміються з нас, але з часом зрозумів, що вони реально щиро в це вірять.
Домігся адвоката у полоні під час слідства
Судять дуже багатьох людей. Їм потрібно приховати свої злочини в Маріуполі, бо там загинуло дуже багато цивільних. І на кого це списують? Звичайно, на нас.
У Курську у 2023 році мені вже принесли обвинувачення і хотіли, щоб я в ньому розписався. Я порадився зі співкамерником і вирішив не підписувати доти, доки мені не нададуть адвоката. Я знав, на що йшов, що будуть бити. І, можливо, я і не витримаю цих побоїв, але вирішив піти на це, бо хотів додому звістку передати, що я живий, що я у полоні.
Я два тижні терпів побої й мені все ж дали адвокатку. Різними брехнями натиснув їй на жалість, і вона передала мамі, що я — в Курську. Наступного дня вона ще передала від мами мені кілька слів. Ось так я перший раз якийсь контакт з Україною мав.
Коли мене судили, я вже сидів у Донецькому СІЗО. Чекав на вирок. Коли побачив, що в мене павутина на дверях заросла, я був щасливий, що ці двері відчиняються настільки рідко. Я був просто радий. Коли вже засудили, в мене з'явилися якісь права, були дозволені посилки.
Думав, що їду у Сибір, а поїхав на обмін
Мене хлопці з Макіївки в дорогу збирали, дали кілька пачок сигарет, тому що ми всі готувалися до того, що я їду, мабуть, кудись у Сибір, бо військовополонені сидять і в "Чорному дельфіні", і в Чечні.
Уже дорогою я підозрював, що щось не те, тому що етап був несхожий на звичайний. Нас нагодували у Воронежі, причому так добре нагодували, що я за весь час стільки не їв. Кричали, обзивали, але не били.
У мене, як засудженого, уже назбиралися якісь пожитки, і я їхав із цією сумкою. В мене ніхто її не відібрав, не викинув, вона зі мною їхала, ви розумієте? Це мене дуже сильно бентежило. У тій сумці були шкарпетки, білизна, зошит, сигарети. Дорогою я хлопців трішки пригощав тими сигаретами, тому що ніхто їх не бачив, по факту. Я так боявся, що щось зірветься, що щось піде не так.
І тут нас виганяють із СІЗО — просто відчинені ворота. Ми йдемо головою вниз, я наважуюся трохи голову підняти й бачу — автобус стоїть. Не автозак, а автобус. І я такий: фух, невже? Я руками вибігав по тих сходах, аби швидше в автобус потрапити.
Побачили український прапор і почали бігти
Я крадькома дивився у вікно і бачив, що нас супроводжувала поліція Росії, а потім — Білорусі, бо ми вже були в цій країні. Прийшли співробітники білоруського КДБ і спитали, чи нікому не потрібна медична допомога, чи хтось хоче їсти, можливо, в туалет. Всі такі: нічого собі, оце поворот. Але ніхто нічого не хотів.
Ми простояли, напевно, години дві, очікування просто вбивало. Я думаю, якщо щось зірветься, треба пробувати вибігати з автобуса у напрямку кордону. Думаю, швидше за все там — мінні поля, але краще так, ніж повертатися.
Коли вже вийшли з автобуса, коли нас почали вести, і ми вдалині побачили наші позиції, прапор України. Ми почали бігти. Нас просили не бігти, але це було не можливо. Це була п'ятниця 13, 13:00. Для когось — це нещасливий день, а для мене він виявився щасливим.
Хотів швидше відбути реабілітацію і поїхати додому
На кожного цей полон повпливав індивідуально. І до кожної людини треба шукати індивідуальний підхід. Відповідно, цю програму реабілітації розробляти персонально для кожного.
Я хотів якнайшвидше з тієї реабілітації поїхати додому. Розумів, що карантин потрібен, адже ми були там, де антисанітарія.
Через тиждень приїхала мама, племінниця, сестра, батько. Знаю, що їм було важко увесь цей час, бо я місяць вважався зниклим безвісти, а вже потім з'явилася вісточка, що я — живий і у полоні. Мене ще на всіх каналах російських показували, де казали, що я — нацист, фашист, екстреміст і все на купу.
Ми були одними з перших, хто потрапив у полон. Тоді гарнізон Маріуполя ще тримав оборону, тому на нас і спускали всіх собак у прямому і переносному сенсі. Як мені сказав один ФСБшник: "Про тебе в Росії тільки лінивий, не знає. Про тебе, напевно, і Путін знає".
Після полону познайомився з майбутньою дружиною
Одружився я нещодавно, 18 січня. Все скромно, тому що я не вважаю, що зараз доречний час веселитися. В країні — війна.
Я в полоні часто ловив себе на думці, що, можливо, не повернуся звідти ніколи й нікого після себе не залишу. Тому я хочу сім'ю, дітей. Взагалі сім'я — це стримувальний фактор, підтримка, твоя людина, яка тебе розуміє, підтримує, допомагає.
Я повернувся з реабілітації й за півтора тижня познайомився з нею. І все в нас якось так швидко. Я розумів, що це — моя людина. В полоні, у цих тюрмах, я дуже добре навчився читати людей, бачити їх. Для мене — це дуже хороша людина. Тож плани на майбутнє: жити, сім'я, діти, чимось займатися.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
Допоможіть нам стати кращими, розповівши про свій досвід користування сайтом Суспільного. Пройдіть це коротке опитування, воно займе до п'яти хвилин вашого часу. Дякуємо!