Понад вісім годин тривала евакуація з поля бою розвідника з Франківщини Віталія Борчука. На Запоріжжі боєць отримав крайнє третє поранення. Тоді двоє побратимів загинули. У стабпункті воїн встиг сказати: "Руку не відрізайте!" Лікарям дивом її вдалося зберегти, каже боєць, але не ногу. Попри високу ампутацію, Віталій швидко опанував протез та почав ходити. Завжди поруч — дружина Аліна.
Як змінилося життя Віталія після поранення, його бойовий шлях, готовність суспільства до повернення ветеранів та як знайшов кохання на війні, Віталій Борчук розповів Суспільному.
Життя з високою ампутацією
24-річний Віталій Борчук воював понад півтора року на фронті, з вересня 2023 року пройшов тривалий процес реабілітації. Ветеран був командиром розвідувального відділення 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади ЗСУ.
"Я можу падати, не дивуйтеся", — такими словами зустрів кореспондентів Суспільного Віталій Борчук. Хоч до протеза чоловік уже звик, проте нещодавно отримав новий якісніший прототип. Ветеран живе наразі у рідному селі Мишин Коломийського району. До цього поміняв кілька міст, у яких проходив лікування, — Дніпро, Запоріжжя, Київ, Львів, Чернівці.
Разом з бійцем вирушаємо на тренування у спортклуб в Коломиї. Його він відвідує два-три рази на тиждень. У Віталія — висока ампутація, тому важливо підтримувати фізичну форму.
"Сьогодні у мене день спини. Спина дуже важлива для мене, тому що при ходьбі добре втримує баланс і саму можливість ходити. Та й на протезах ходьба не дуже рівна, щоб хребет не викривлявся, треба теж, щоб спина була сильна", — пояснює Віталій Борчук.
Третє найважче поранення: "Дружина — найбільша моя підтримка"
На тренування ветеран іноді приходить з дружиною Аліною. Пара познайомилася навесні 2022, а восени — побралася. Це — кохання, випробуване війною, каже Віталій.
Майже рік по тому на Запоріжжі чоловік отримав поранення, через яке лікарі заледве врятували ліву руку, проте змушені були ампутувати ногу.
"Коли є людина, яка тебе підтримує, це — завжди приємно. Дружина впродовж і служби моєї, і моєї реабілітації завжди була поруч, підтримувала. Дружина — найбільша моя підтримка", — говорить Віталій.
Ще у 9 класі вирішив служити в армії
Хоч Віталій змалку хотів стати танкістом, проте при зрості 1 метр 91 сантиметр довелося переглянути дитячу мрію. Вперше хлопець серйозно замислився стати військовим, коли Росія вдерлася в Україну у 2014 році. Віталій тоді навчався у 9 класі.
"Це — переломний момент, коли я дійсно зрозумів, що в армію потраплю. Це — 2014 рік, був тоді у 9 класі. Я розумів, що це — війна", — пригадує Віталій.
Згодом хлопець таки пішов служити у військо. Обрав десантно-штурмові війська.
2022 рік: "Я був гарним кулеметником"
Після школи Віталій став бакалавром комерційного права. Згодом працював за кордоном. Проте, коли Росія почала накопичувати війська біля кордону з Україною, вирішив повернутися додому.
"12 листопада 2021 року я вступив на контрактну службу і в принципі дуже сильно вгадав. У 2022 році все-таки нам випав шанс закрити це питання, щоб декілька поколінь з ними не воювали. Тому 22 лютого 2022 року я повернувся з навчань у Миколаївську область до свого підрозділу і вже 24 числа їхав у бік Нової Каховки", — пригадує воїн.
Військовий мав стати оператором-навідником бронетехніки, проте через чиюсь помилку його записали кулеметником. Тож, каже Віталій, кулемет йому видали й не прогадали.
"Не було часу виправляти помилку, тому що розпочалося вторгнення. Мені дали кулемет, я був задоволений. Як показала практика, я був гарним кулеметником", — говорить з усмішкою чоловік.
"Мій диплом юриста плакав, коли я штурмував посадки"
Вже зранку 25 лютого Віталій з побратимами "зустрів" перші колони російських військових. Воїн пригадує свій перший бій на Херсонщині. Українські воїни зайняли позиції у полі, а колона російських воїнів рухалася головною дорогою.
"Ми були від противника за метр-два. Все стріляло, свистіло, літало, наче в кіно. Свист у вухах і стрільба, стрільба, стрільба з кулемета. Я тоді ствол спалив, мені було так прикро. Коли щільний і довгий вогонь, то ствол перегрівається і він вже стає непридатним. Але я потім знайшов інший у тих "товаришів", — каже Віталій.
Росіяни все ж очікували на "тепліший" прийом, говорить воїн. Везли зі собою парадну форму.
"Перші полонені були дагестанцями. Їх було багато. І вони якось так: "А брат, почему стреляєш?" По-перше, не брат, по-друге, тобто "почему стреляєте?" Ви де перебуваєте, шановні? Вони дуже швидко зрозуміли, що їх тут ніхто не чекає", — розповідає Віталій.
Через декілька днів українські військові змушені були виходити з оточення. Росіяни наступали значними силами.
"Після того, як ми вийшли з оточення, переїхали у Вознесенськ. Там були запеклі бої. І практично два місяці ми їздили по Миколаївській області й перехоплювали колони наступальних військ Росії. Мій диплом юриста плакав, коли я штурмував посадки", — говорить воїн.
Обороняв країну й село коханої
З Миколаївської області бійці переїхали у Дніпропетровську. Саме там боєць познайомився з майбутньою дружиною Аліною. Він обороняв село, вона волонтерила у місцевій школі. Там облаштували пункт прийому речей на прання та видачу їжі. Пара почала поступово спілкуватися. Після десятиденного бойового завдання дівчина зрозуміла, наскільки дорогим їй став Віталій.
"Аліна — родом з того села, де ми жили. І так, це теж такий етап, коли якийсь сенс з'явився. Згодом ми були змушені переїжджати в Донецьку область — Серебрянка, Григорівка, Білогорівка. Перше бойове завдання — і я зникаю на 10 днів. Це, до речі, дуже відомий бій. За один день спільними зусиллями підрозділів ми знищили понад 800 окупантів. Не було мережі, тому не міг написати. Аліна хвилювалася, чекала тої вісточки", — пригадує Віталій.
Вже влітку під час короткої відпустки Віталій запропонував Аліні одружитися. Дівчина без вагань сказала "так".
"Без надії в Пісках. Горіла позиція й тіла загиблих"
Після відпустки боєць з побратимами вирушив у селище Піски на Донеччині. Це були позиції, які українські військові обороняли ще з 2014 року. Тоді воїн отримав своє перше поранення.
"Тоді було дуже багато загиблих. Горіла позиція й тіла вбитих під завалами. І це була така гнітюча обстановка. Здавалося, ти нікуди звідти не підеш. Чому ще без надії в Пісках? Тому що постійно на одному місці й кожен день танк все прицільніше стріляє. Знову дуже багато поранених. Я тоді врятував декілька хлопців. Вони потім мені передавали вітання. І це дуже приємно врятувати життя людині", — пригадує Віталій.
У листопаді 2022 року під час лікування після другого поранення Віталій з нареченою Аліною зіграли весілля.
Нагороди Віталія Борчука та підготовка до Запорізького наступу
За бойові дії в Пісках Віталія нагородили відзнакою головнокомандувача ЗСУ "Сталевий хрест". Проте — це не єдина нагорода. За проявлену мужність та військову майстерність на Харківськогому та Запорізькому напрямках його нагородили орденами "За мужність" III та II ступенів.
"Майже весь контрнаступ на Харківському напрямку ми йшли першими, пробивали для підрозділів інших бригад. Наступного дня вже вступили в дію, працювали по тилах противника", — пригадує воїн.
Після другого поранення Віталій з побратимами воювали у Серебрянському лісництві на Луганщині. Лише тоді матір воїна дізналася, що син воює на передовій. Бо увесь час він приховував місце служби, аби не завдавати зайвих клопотів.
"Матір вибухнула і люттю, і болем — у неї така суміш почуттів була. Вона тоді сказала: "Я знала, що ти мене обманюєш, просто не могла довести це", — пригадує Віталій.
До середини січня 2023 року боєць з побратимами служили на Луганщині. Згодом їх вивели на переформування. Це вперше батальйон виїхав із зони бойових дій.
Тоді почалися зміни у підрозділі, пригадує боєць. Частину воїнів перекинули у 82 окрему десантно-штурмову Буковинську бригаду, яку тоді створювали. Десь пів року тривав вишкіл.
"У нас у взводі були десь п'ять сержантів і всі нові. Тривало дуже-дуже посилене навчання", — каже Віталій Борчук.
"Впертість нашого керівництва тоді вбивала"
У серпня 2023 року почалися перші розвідувальні бої на Запорізькому напрямку.
"Там якось похитнувся моральний стан, тому що, коли ти ідеш в наступ, який не має сенсу, він сприймається по-іншому, ніж наступ, який має сенс. Коли ти розумієш, що ти йдеш й ти штурмуєш, то ти це робиш. А коли ти розумієш, що цього не вдалося десяткам-сотням людей, розумієш — нема шансу. Й так впертість нашого керівництва вбивала", — говорить ветеран.
Двоє загинули, двох поранило: "Кажан, я тебе не кину"
Під час чергового завдання Віталій з чотирма побратимами потрапили під щільний російський обстріл. Тоді на місці загинули двоє воїнів.
"Один втратив руку. Я отримав поранення ноги й руки. І один хлопець був взагалі без бойового досвіду, це було його перше завдання. Він йшов крайнім, його не зачепило. Коли побачив цю картину, то трохи злякався і втік. Я не засуджую його, але він міг по-іншому вчинити", — каже боєць.
У цей момент він з побратимом, який втратив руку, наклали собі турнікети, каже Віталій Борчук. Чоловік додає: знання медицини та відпрацьовані дії дуже важливі у такі хвилини.
"Побратим назвав мене на позивний, каже: "Кажан, я тебе не кину". Я кажу: "Іди звідси! Іди по допомогу". Я ж важив 95 кілограмів і плюс "бронік". А це — червона зона, ми — під щільним вогнем противника. Кажу: "Просто обережно повертайся і приведи якусь допомогу", — переповідає Віталій Борчук.
"Люди, які евакуюють поранених, це — титани"
Оцінивши ситуацію, Віталій передав по рації, щоб за ним не поверталися. Каже: не хотів, аби інші ризикували своїм життям. Проте побратими прийшли. Почергово бійця виносили чотири групи евакуації.
"Люди, які евакуюють поранених, це — титани. Це — дуже-дуже сильні люди. Я тим усім хлопцям, хто мене виносив, завдячую життям. Це лиш декілька метрів пронесли, вже летить дрон. Мене кидають у "лисячу нірку", закривають ношами, самі по лисячих нірках заховалися. Бем-бем. І так вісім годин безмежно важкої евакуації. І хвилюєшся за них, бо це вже, як брати. Кричиш: "Я ж вам казав, не йдіть по мене". Всі тоді отримали контузії", — розповідає Віталій Борчук.
Поранення й протезування: "Я ж не знав, що житиму активним життям"
Під час огляду лікарів військовий на мить прокинувся зі словами: руку не відрізайте, й заснув далі.
"І, певно, мої слова почули, бо руку врятували. Прокинувся в реанімації в Запоріжжі: рука на місці, але без ноги. До мене дружина одразу примчала. І теж такий момент: я знав, що у нас з дружиною стосунки, засновані на війні. Я не сумнівався, що вона мене буде кохати навіть без ноги. Але все одно якось так сумно було за неї. Вона — молода дівчина і вже чоловік без ноги. Я ж не знав, що вестиму активний спосіб життя", — пригадує свої роздуми Віталій.
З Дніпра бійця перевели у Київ. Туди приїхала й матір Віталія. Дві його найважливіші жінки готували щодня їжу та піклувалися під час одужання.
Встиг побувати у горах з протезом
З того часу Віталій поміняв декілька лікарень. Протезування проходив у "Superhumans Center". Адаптуватися допомогли часті фізичні навантаження.
"Спорт і відволікає, і дає впевненість у собі. Наприклад, деякі хлопці після отриманих травм втрачають мотивацію та впевненість в собі. У мене такого не було. Допомогло, що я фізично готувався, тому дуже швидко почав ходити. Показав гарні результати, й центр надав мені протез підвищеної мобільності. Воно коштує грошей, але для людей з активним способом життя — це дуже-дуже гарна штука", — говорить ветеран.
Тепер ще один помічник у реабілітації — собачка Кокос, жартує військовий.
"Такий у нас дружечок, який не дає нам сумувати. Домашній улюбленець додає мотивації рухатися, тому що кожного ранку дощ, не дощ, сніг, не сніг, а його треба вигуляти на вулиці, щоб він покайфував, територію свою оглянув, що за ніч там сталося. Тому це так: просинаєшся і йдеш. Режим — теж це важливо", — говорить Віталій Борчук.
Чоловік уже побував у горах з протезом. Каже: планує й далі сходити на карпатські вершини. Тому військовий завдячує усім лікарям, які врятували його та допомогли відновити ліву руку, яка пережила два поранення й досі у ній залишаються уламки. А от з протезуванням були труднощі, пригадує боєць.
"Довге протезування було завдяки нашим сусідам-полякам, які тоді блокували кордон, і я п’ять тижнів чекав на протез, тому що він стояв на кордоні. Знову ж таки питання до сусідів", — каже ветеран.
Прогулянки з протезом Коломиєю: погляд ветерана
З Віталієм Борчуком кореспонденти Суспільного пройшлися Коломиєю. Ветеран розповів про деякі труднощі, з якими стикається в місті, зокрема, це — стрімкі з'їзди, які не облаштовані належно.
"Якщо ми говоримо про інклюзивність Коломиї, вона залишає бажати кращого. Ми бачили там "прекрасне" асфальтне покриття. Є місця, де я на протезі ще можу пройти, а людина на кріслі колісному — ні. Також пандуси потрібно ставити з обох боків. В принципі, це проблема всієї України. Інфраструктура — вона ще з Радянського Союзу, де про проблеми людей з інвалідністю ніхто не думав. І ми маємо, те що маємо. Зараз над цим працюють, але повільно", — говорить ветеран.
Також чоловік звертає увагу на відсутність пандусів, зокрема, для заїзду в магазини та державні установи. Хоча, каже, спостерігаються позитивні зміни в аптеках, де бувають й ліфти, пандуси для заїзду чи кнопки виклику персоналу.
Життя після поранення: бюрократія і думки про фронт
У госпіталях чоловік часто підтримував інших військових. Також, каже, знадобився його юридичний фах — розповідав бійцям, як і куди звертатися.
"І взагалі, коли військовослужбовці отримують поранення, вони стикаються з "пеклом" документів. І основне, що дуже багато хлопців не звертаються до юристів і вони самі не знають, що їм держава має дати", — каже Віталій Борчук.
Де далі планує працювати Віталій? На це питання 24-річний ветеран поки не має відповіді. Попри те, що з квітня 2024 року він виписався з госпіталю, досі не може отримати групу через інвалідність. Зараз Віталій Борчук адаптовується до цивільного життя.
"Велика частина моїх думок — вона все одно там, на фронті. Я думаю, багато хто хоче повернутися не на саму війну, як явище, а до своїх хлопців, до яких звик. Якщо чесно, іноді не вистачає "двіжу". Все-таки ремесло наше дуже веселе, коли виконав завдання і задоволений своєю роботою. Особливо, без втрат. Це — найкраща робота у світі", — говорить Віталій.
"Цивільним треба розуміти, що до них будуть повертатися військові"
Між військовими та цивільними велика різниця, говорить Віталій Борчук. Він пояснює, що для воїнів складно з небезпечних умов опинитися у цивільному житті.
"Зазвичай говорять, що військовим треба вчитися вливатися у цивільне життя. Але ніхто не каже, що цивільним треба вчитися, що до них будуть вливатися бійці. Військовим на перших порах треба якісь знижечки робити на поведінку. Коли ти на фронті у постійній небезпеці, постійній напрузі, твоє завдання — знищення ворога. І коли ти приїжджаєш у цивільне життя, а тут всі миленькі й з бантиками, то незвично. І треба час на адаптацію", — говорить воїн.
Загалом, чоловік відчуває підтримку від людей, де проживає. Проте досі не знає, як реагувати, коли йому дякують.
"Інколи підходять люди на вулицях, аби просто подякувати. І в мене проблема, я не маю універсальної відповіді. От мені люди дякують, а я їм дякую. Але дякую на дякую — це щось не те. І часто просто кажу: це — моя робота. Там я робив все, що від мене залежало", — каже Віталій Борчук.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube