Район Августдорф розташований на півночі покутського міста Снятин, що на Івано-Франківщині. Колись він був німецькою колонією зі своїми самоврядуванням, храмом і школою, славився землеробами, візниками й ковалями. 85 років тому, в жовтні 1939, згідно з пактом Молотова — Ріббентропа німців депортували з Августдорфа на етнічні землі. За декілька місяців колонія офіційно припинила своє існування і стала вулицею Гоголя. Упродовж 1945-1947 років її заселили українці із Закерзоння — замішанціЕтнічна група й лемки.
Суспільне поспілкувалося з істориком, депортованими жителями Августдорфа та їхніми нащадками, аби розповісти історію німецького поселення на межі Івано-Франківської та Чернівецької областей.
Августдорф на півночі Снятина
Німецькі поселенці з'являються у Снятині ще наприкінці XVIII століття — у період між I і II поділами Речі Посполитої, коли Галичина перейшла у володіння Австро-Угорської імперії.
"Австрійському імператорові було вигідно, щоб німці приїжджали, вводили свою культуру, зокрема землеробську, поширювали мову й релігію. Крім того, Австрії потрібні були нові платники податків", — розповідає історик та дослідник Августдорфа Андрій Бойда.
Колонія Августдорф на півночі Снятина формується у 1830-х роках. Датою її заснування вважається 7 листопада 1837 року.
"У випуску народної газети, яка видавалася у Львові для німецьких меншин у Польщі, чітко було прописано, що 7 листопада 1937 року громада відсвяткувала 100 років і освячувала нову кірху", — пояснює історик.
Більшість німців, які заселили колонію, були уродженцями Північного Рейну-Вестфалії, Баварії, західної частини Австрії та Східної Пруссії.
Поселення було спроєктоване у формі латинської літери H. Андрій Бойда наводить чотири версії походження назви Августдорф. З його слів, колонію могли назвати на честь:
- останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського;
- першого поселенця, на ім’я Август, який привів за собою громаду;
- іншої німецької колонії на Буковині, яка так само мала назву Августдорф;
- міста Августдорф у Північному Рейні-Вестфалії на заході Німеччини, звідки родом була більшість поселенців.
Коп, Фраєр, Ловенберг, Ріппель, Пауер, Фромбах, Поппель, Болембах
На перших порах Августдорф населяли до 100 людей. Втім, за інформацією історика Генріха Сейдлера, вже на початку 1930-х років у Снятині налічувалося 315 німців. Орієнтовно 300 з них, зі слів Андрія Бойди, мешкали у самій колонії. Серед поширених німецьких прізвищ у поселенні були Коп, Фраєр, Ловенберг, Ріппель, Пауер, Гавер, Фромбах, Поппель, Болембах, Нібергаль.
Німці, каже історик, представляли 90% етнічного складу Августдорфу, ще 10% — українці, поляки та юдеї.
Кількість житлових будинків на території німецького поселення порахувати складно, говорить Андрій Бойда, адже існують щонайменше три різні мапи Августдорфу з різним плануванням. Орієнтовно — 60-70 хат.
"Є згадки про пожежі на початку XX століття, в 1906 і 1912 роках, особливо 1912, тут згоріли 60 будинків", — розповідає Андрій Бойда.
Характерним для німців було те, що вони будували два будинки: для молодшого і старшого поколінь, щоб уникати сварок між сім’ями.
"Звичайно, це було набагато зручніше, ніж спільне проживання українців і поляків. Ми знаємо і з переказів, і з художньої літератури, що це — завжди сварки, завжди якась проблема. А німці були більш прагматичними", — пояснює історик.
Як німці перетворили болото на родючі ґрунти
Основним заняттям німецьких поселенців було рільництво, але через болотяну місцевість обробляти землю на Августдорфі люди спочатку не могли.
"Колонія розділяється між так званими Потіцькою хащею й Оршівським лісом. Тут була лісиста гадь. Щоб її осушити, німці у 1830-1840-х провели меліорацію. Вони висушили ці болота і змогли вести повноцінний фермерський бізнес", — розповідає Андрій Бойда.
Крім землеробів, Августдорф славився теслями, візниками, ковалями, шевцями та кравцями.
Школа
Початкову школу в німецькій колонії побудували в 1863 році. Крім декількох класів, у ній розміщувалася кухня і дві кімнати для вчителя. Після четвертого класу учні могли продовжити навчання в Коломийській чи Дрогобицькій гімназії, або у Снятині.
"У цю школу ще встигла ходити моя бабуся. Але вже з кінця 1950-х дітей ставало все менше, а школу № 1 у Снятині, теперішній ліцей імені Василя Стефаника, розбудували. Потреби у початкових школах такого штибу вже не було, і в Августдорфі її закрили орієнтовно в 1964-1965 роках", — розповідає Андрій Бойда.
Від євангелістської кірхи до складу солі. Релігія та етнічний склад колонії
Точний рік побудови кірхи в німецькій колонії встановити складно, каже історик, адже її немає в жодному реєстрі пам'яток. Однак дослідники Михайло Бажанський і Петро Сіреджук, на яких посилається Андрій Бойда, стверджують, що дерев’яний храм на Августдорфі могли звести у 1830-х роках. Кам’яним він стає в середині XIX століття.
Парафіянами євангелістської кірхи були 90% жителів колонії. У радянські часи святиню перетворили на склад з технічною сіллю, згодом — на клуб. Тепер кірха потребує реставрації.
За словами Андрія Бойди, з кінця 1920-х років на Августдорфі поширюється баптизм, і в 1933 році на території колонії відкрили молитовний будинок.
"Тут дуже популярним стає штундизм — різновид протестантських течій. Доволі активно пропагував штунду Іван Лютий-ЛютенкоУкраїнський військовий та громадський діяч, підприємець, меценат; старшина Запорізької дивізії, повстанський отаман Холодного Яру; сотник армії УНР", — розповідає Андрій Бойда.
Ще 10%, переважно українці й поляки, були греко- чи римо-католиками. Юдейські сім'ї відвідували синагогу у Снятині.
Серед українців, вихідців з Августодорфу, були ті, що брали участь у формуванні політичної та військової еліти. До прикладу, у 1920-1930 роках, після створення самоврядування, війтом колонії був Антін Петрик. Ще один українець Петро Калитчук служив стрільцем в Українській галицькій армії. Він загинув у 1920 році в польському концтаборі як галицький старшина.
Августдорф у Першу світову
У Першу світову війну через Августдорф тричі проходила лінія фронту:
- у вересні-жовтні 1914 року;
- влітку 1916 під час Брусиловського прориву;
- у 1917 році під час визволення Снятина від російської окупації.
Найбільше, каже Андрій Бойда, колонія постраждала у 1916 році. Тоді були знищені 37 будинків.
"У 1960-70-х місцеві жителі часто знаходили штики від австрійського "манліхера" чи російської "мосінки", дуже багато гільз від стрілецької зброї. Інколи траплялися навіть кавалерійські шаблі", — розповідає історик.
З травня 1919 по вересень 1939 біля Августдорфа проходив польсько-румунський кордон, з жовтня 1939 до липня 1940 — радянсько-румунський.
Друга світова війна. Депортація німців на етнічні землі
2 вересня 1939 року, наступного дня після початку Другої світової війни, чотирьох німців з Августдорфа заарештували через підозру у співпраці з Вермахтом. 17-19 вересня, коли у Снятин зайшли війська Червоної армії, питання репатріації німців на історичну батьківщину стало питанням часу.
"Хоч офіційно Третій рейх та СРСР уклали пакт Молотова-Ріббентропа в серпні того ж року, німці чудово знали з преси, з радіо, з інших джерел, що "радянський рай" — це тільки в лапках, аналогічний сучасному "рускому міру". Це — репресії, зневага до нації, походження, приватної власності, до релігії особливо, що для німців було сакральним. І стало очевидним, що німці там довго не проживуть", — говорить Андрій Бойда.
Депортація розпочалася у жовтні 1939 року. Комісією з виселення в Августдорфі завідували місцеві — Баум і Фромбах. Вони вивезли орієнтовно 90% населення — від 280 до 315 людей.
Німці, каже Андрій Бойда, могли брати із собою все: особисті речі, меблі, худобу. Переважно людей виселяли в Баварію чи Нижній Рейн-Вестфалію. Дехто опинився в Австрії, частина — в Польщі.
"Покоління за 35-40 років переважно освоїлося, акліматизувалося, а ті, що до 35, були призвані у Вермахт. Багато хто пройшов офіцерський вишкіл, зокрема уродженець Августдорфа Отто Рікріх 1913 року народження. Він навчався у Снятині, здобув непогану освіту, але після репатріації був завербований в Абвер, потім — у Гестапо", — розповідає історик.
Отто Рікріх повернувся з Німеччини у липні 1941, коли нацистські війська закріпилися на Августдорфі. У ті роки він представляв інтереси відділку Гестапо у Снятині.
Відповідальні за депортацію Фромбах і Баум залишилися в колонії й з 1939 по 1941 рік, як агенти Абверу, виходили на радіозв’язок неподалік нового цвинтаря Августдорфа, передавали повідомлення про стан справ у місті.
"В 1941 році, коли радянські спецслужби знайшли цю станцію, Фромбах і Баум уникнули й розстрілу, і заслання. Я не міг знайти кримінальну справу про затримання цих шпигунів. Пізніше вони працювали як перекладачі, а також у німецькій комендатурі міста", — розповідає Андрій Бойда.
Депортації уникнули й німці, які мали шлюби з українцями чи поляками, або дуже старі люди.
Як українці допомагали німцям під час депортації: історія сестер Лесі Столярської та Тетяни Савчук
Дідусь і бабуся Лесі Столярської й Тетяни Савчук — Микола і Регіна Костинюки мешкали на хуторі Теребежі, що неподалік Августдорфа.
"Ми дуже часто, бувши ще маленькими дітьми, навідувалися до бабусі. Тихенько підпільно святкували Різдво і Великдень. Багато часу проводили там з іншими дітьми", — пригадує Тетяна Савчук.
Часто в дитинстві сестри ходили й на Августдорф: у крамницю чи гратися з місцевими дітьми. У школі в німецькій колонії навчалася їхня мама.
"Німці жили з українцями дуже дружно, одні іншим допомагали. Вони були дуже великими майстрами, у всіх справах були перфектними", — розповідає Тетяна.
Виїжджаючи з Августдорфа у 1939 році, німці поспіхом і майже за безцінь продавали свої речі.
"Наша бабуся мала можливість придбати багато цінних цікавих речей. В неї було дуже багато гарних меблів, шикарні серванти, шафа чотиридверна на всю кімнату", — продовжує Тетяна Савчук.
Серед найцінніших речей, які стали для сестер сімейними реліквіями, — фотографія образу Ісуса Христа, дві ікони Богородиці в чорних рамках, порцеляновий та керамічний посуд середини XIX століття, і швейна машинка Singer, якою досі користується Леся Столярська.
1945-1947. Заселення Августдорфа замішанцями й лемками
Офіційно Августдорф припинив своє існування у 1940 році, коли став вулицею Гоголя у Снятині. Через п’ять років колишню колонію заселяють 18 родин замішанців, депортованих із села Бонарівка Стрижівського повіту, що в Польщі. У 1946-1947 роках на Августдорф приїжджають лемки із села Явірник. Серед поширених прізвищ українців — Качмарський, Буцьо, Ґолей, Шуплат, Беднарчик, Голодинський, Пащак, Лиско, Савойко, Горошко, Яворницький, Хом’як.
"Для переселенців із Закерзоння були гарні умови проживання. Вони отримали будинки німців і родючу землю", — розповідає Андрій Бойда.
Прадідусь історика, депортований замішанець Назар Станчак, був одним з небагатьох, хто не отримав від міської ради ні грошей, ні хати, а своїм коштом викупив будинок у місцевого коваля Філіпа Копа.
У 1947 році совіти почали заганяти людей у колгоспи або змушували влаштуватися працювати на станції чи підприємства в районі. Для більшості переселенців із Закерзоння колгоспи були дикістю.
"Вони звикли жити як заможні люди: вели успішне землеробство, були членами "Маслосоюзу"Спілка українських молочарських кооперативів Галичини, добрими теслями, виготовляли вози, навіть колись був шовковичний майстер у Бонарівці у 1930-х. Люди перебували під впливом пропаганди у перший рік освоєння на Августдорфі, а вже пізніше усвідомили, куди потрапили", — розповідає Андрій Бойда.
Частину переселенців, зі слів історика, призвали в армію на три роки. Крім того, наприкінці 1940-х років в Августдорфі заарештували декількох замішанців, які, за версією Снятинського МДБ, мали стосунок до ОУН.
"Скоріш за все ці люди колись були політично активні чи дійсно сприяли ОУН, коли ще жили в Бонарівці. Але найбільш імовірно, що вони могли десь за застіллям обговорювати політичну ситуацію. Хтось написав донос, і вже людина — в Норильську чи на Далекому Сході", — пояснює Андрій Бойда.
"Усі старалися втекти з хати, тому що поляки забігали й різали". Історія сім’ї Івана Хом’яка
Іван Хом'як є етнічним замішанцем родом із села Бонарівка. На Августдорфі чоловік мешкає з кінця 1960-х років — у п’ятій за рахунком хаті в його житті.
Сім'ю Хом'яків депортували з рідної землі у 1945 році, коли Іванові було два. Тоді, з його розповідей, на Бонарівку нападали банди польських комуністів, які хотіли вимусити українців покинути територію Польщі. З історій, що їх Іванові розповідала мати Єфросинія, під час нічних облав спеціально створений загін самооборони оголошував тривогу.
"Усі старалися втекти з хати, тому що поляки забігали, ліхтариками світили, і хто де спав, різали. Різали по-справжньому. І мама каже: "Я тебе — на руки, і від хати тікала догори. Ми лягали в борозну, місяць так гарно світив, і ти так дивився на місяць. А я тобі казала: лежи тихо, щоб не було чути". Потім по селу йшла команда "відбій", що треба вже повертатися додому. Так дійшло до того, що один радянський офіцер сказав, що нам треба виїжджати, бо поляки тут не дадуть жити", — переповідає Іван Хом'як.
Бонарівка — Кросно — Отинія — Глибока
Ешелони в місті Кросно вантажилися два тижні, під час яких люди фактично жили на станції.
"Ми завантажилися цілим селом — 220 родин, десь до 1300 людей", — розповідає Іван Хом'як.
На сім’ю виділяли пів товарного вагона. Люди брали із собою стільки, скільки могли взяти: від сільськогосподарського інвентарю до корів і коней. Кінцевою зупинкою для замішанців стало селище Отинія Коломийського району. На платформі людям дали списки населених пунктів, у які вони могли заселятися: Терновиця, Грабич, Угорники, Глибока, Станіславівка.
"Кажуть: "Ідіть собі шукайте хату". В тій хаті [у селі Глибока], де ми поселилися, ще жила польська сім’я. І вони не хотіли виселятися, бо ніхто не хотів виїжджати, але влада їх змушувала. І ми так ще тиждень прожили разом із польською сім’єю", — розповідає Іван Хом’як.
Після виїзду поляків у травні-червні 1945 року замішанцям роздали землі, вже засаджені городиною. Через шість років переселенців почали змушувати вступати в колгоспи. У навколишніх селах вони існували вже декілька років.
"Зібрали ціле село чоловіків у школу і сказали: "Пишіть заяви у колгосп". Люди не хотіли, але їх протримали добу, і помалу вони почали підписувати. Потім залишилося ще трохи людей, які не хотіли, і офіцер, що тим займався, каже: "Якщо ви не підпишете, зараз танк під'їжджає, один снаряд — і ні школи, і вас немає", — розповідає Іван Хом'як.
Зв'язки зі Степаном Бандерою і виселення на Кіровоградщину
Тітка Івана Хом'яка була дружиною Василя Опарівського — тестя Степана Бандери. Через це навесні 1951 року сім’ю Хом'яків та ще три, що мали зв’язки з родиною провідника ОУН, виселили з Глибокої.
"Приїхав НКВД на двох "штудебекерах", дали солдата на кожну хату. Наша хата була дерев’яна під соломою. За годину її "розшили" повністю, розвалили нарівно із землею. Нас повантажили на фіру і повезли на станцію в Отинію", — пригадує Іван Хом'як.
Сім'ю вивезли у село Піщаний Брід Кіровоградської області. Уночі на станції "Щаслива" уже чекала гарба [фіра] з волами.
"Дивимося, а степ іде вниз, і річку видно. То була річка Інгулець. У селі сказали, що до зими треба збудувати собі хату", — продовжує Іван Хом'як.
Половина жителів Піщаного Броду пережила Голодомор. Третина людей ще жила в землянках, адже під час Другої світової в селі проходила лінія фронту і відбувалися важкі бої. Іван Хом'як пригадує, що не раз натрапляв на залишки розбитої військової техніки, коли випасав корову в лісосмузі.
До гостей із заходу України місцеві ставилися добре: "Ніхто там не вживав такого слова, як пізніше, "бандерівці". Нас називали "западняки".
Смерть Сталіна й повернення додому
У травні 1954 року, через рік після смерті Сталіна, у Піщаний Брід приїхали двоюрідні брати матері й батька Івана Хом'яка.
"Вони погостювали. Ми їх відводимо на вокзал, а вони нам купили квитки, і ми, начебто їх проводжаючи, у вагон зайшли й з ними приїхали на захід України, у Глибоку", — пригадує Іван Хом’як.
У Глибокій сім'ї довелося наново будувати хату. Надалі батько Івана працював у колгоспі столяром, мама господарювала вдома.
"А ми, школярі, вночі на машину вантажили буряки, везли в Отинію і скидали на прийомний пункт", — каже чоловік.
Іван Хом’як навчався в училищі в Отинії, служив в армії, до пенсії працював на меблевій фабриці. У 1968 році переїхав у Снятин на вулицю Гоголя.
"До нас додому приходили люди, бо в тата було вино, любили випити трошки вина, поговорити, згадати. Батьки казали так: "Що-що, а хотілося б побачити те село [Бонарівку], пройти тими дорогами, тими стежками, де молоді роки…" А в той радянський період, то гадки не було, аби в Польщу якось потрапити", — розповідає Іван Хом'як.
Спортивні змагання, хор і останній німець. Августдорф Зиновія Буця
Уродженець Бонарівки Зиновій Буцьо, якого із сім'єю депортували з рідного села у травні 1945 року, провів на Августдорфі свої дитинство і юність. Зі спогадів чоловіка, в 1950-1960 роках на території колишньої німецької колонії, крім семи-восьми родин місцевих, мешкали 18 сімей із Бонарівки, п'ять-шість родин лемків із села Явірник, три — з Ярославщини. Колишня німецька колонія була третім населеним пунктом після Глибокої та Залуччя за кількістю родин замішанців.
Зиновій Буцьо каже: в усьому на Августдорфі відчувалася "абсолютна німецька акуратність" — від доріг до планування. Своєрідним культурним центром слугував клуб.
"Клуб зберігся добре: велика зала, висока сцена, великі стіни. Два величезні вікна дивилися на південь — на Снятин, і одне вужче — на захід. Ми малими дітьми, хто не мав 20 копійок на квиток у кіно, то через те вікно заглядали й дивилися", — пригадує Зиновій Буцьо.
Щонеділі в обід, після відвідин церкви, біля клубу, на волейбольному і гандбольному майданчиках, збиралася молодь: юнаки грали у волейбол, менші поруч ганяли у футбол, старші люди грали в кеглі.
Дітваком Зиновій грав у шкільних виставах, пізніше, вже підлітком, брав участь у спортивних змаганнях і співав у місцевому хорі, сформованому переважно з бонарів’ян.
"Бонарівка співала дуже добре. В нас були прекрасні тенори, баси, баритони", — розповідає Зиновій Буцьо.
На різдвяні свята хор ходив у коляду.
"Спочатку колядували діти, потім ішли підлітки, на кінець ішли парубки. Вони — уже із зіркою, віншуванням, виконанням двох коляд: "Їде звізда чудна" і "Господь Бог предвічний". Ця традиція досить довго зберігалася, тим більше Августдорф жив автономно, тому не було перевірок райкому, вчителів, і ми спокійно могли колядувати", — розповідає Зиновій Буцьо.
З його спогадів, останній німець на Августдорфі Нібергаль мешкав із дружиною українкою у будинку за клубом. Він був поважним і шанованим людьми чоловіком.
Нібергаль помер, коли Зиновій навчався у молодшій школі.
У 1956 році Зиновій Буцьо закінчив школу і поїхав навчатися у Львів. Відтоді додому приїжджав щороку на канікули і, якщо вдавалося, на свята.
"Мені пощастило після інституту отримати скерування у Станіслав у енергетичне управління. Я 28 років відпрацював у енергетиці Івано-Франківщини. Звичайно, за найпершої нагоди приїжджав додому, щороку мав бути на дні народження мами. Різдво, Великдень — попри партійні релігійні заборони, я нехтував тим усім", — розповідає Зиновій Буцьо.
Як німець Курт відвідував Августдорф через 60 років після депортації
На початку 2000 років з матір'ю Лесі Столярської й Тетяни Савчук зв’язався німець, на ім’я Курт, який колись жив на Августдорфі. Він хотів подивитися на свою хату.
"Ми так розуміємо, що він тут народився, бо пам'ятав, в якій хаті жив. Він приїхав до моїх батьків [у Снятин], і вони з мамою поїхали на Августдорф", — розповідає Леся Столярська.
У хаті Миколи й Регіни Костинюків на хуторі Теребежі давно мешкають інші люди, втім онуки час від часу приїжджають до обійстя, де минало їхнє дитинство.
"Ми навіть просто машиною під’їжджаємо і стаємо: хочеться подивитися. Там уже — інші люди, не хочемо турбувати, але є ностальгія за дитинством. І сни сняться постійно... У нас у бабусі був сад 200 метрів. І це якісь приємні згадки про дитинство, про траву, про той сад. Воно все одно десь залишається", — ділиться Тетяна Савчук.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
Допоможіть нам стати кращими, розповівши про свій досвід користування сайтом Суспільного. Пройдіть це коротке опитування, воно займе до п'яти хвилин вашого часу. Дякуємо!