Життя Юрія Криниченка з Івано-Франківська до початку великої війни — це мистецтво і бунтарство. Він грав на кларнеті, займався деревообробкою, організовував виступи для гуцульського гурту "Петровичі", працював на круїзних лайнерах і подорожував океанами. Під час Помаранчевої революції простудив легені, бо весь час ночував у холодному наметі, у грудні 2013 написав філософський гімн Майдану.
На початку березня 2022 року, продовжуючи справу предків, Юрій добровольцем вирушив на фронт. Восени наступного року воїн загинув, виконуючи бойове завдання у Херсонській області.
Спогадами про Юрія Криниченка із Суспільним поділилися його мати, близький друг і однокласниця.
"Юрка був боєць"
Херсонщина. Вечір 17 жовтня 2023 року. Командир десантно-штурмового взводу 36 бригади морської піхоти Юрій Криниченко на позивний Лютий виходить на своє останнє бойове завдання. Він тільки-но склав надважкий іспит на право носити блакитний берет.
"Так нас там два дні мордували. В болоті ми повзали, дерево ми носили з повною викладкою у воді", — встигає Юрій розповісти телефоном мамі Ірині того вечора.
У прощальній розмові Лютий питав, чому вона ще не завантажила собі месенджер Signal на новий телефон, який він нещодавно їй купив.
"Каже: "Хочу тобі скинути ті всі фотографії, мамо". І він такий був якийсь… Дуже невеселий. І так ми поговорили: "Все-все, мамо, я біжу, бо ми вже виходимо. Наступного дня я завантажила Signal, телефонувала, але він уже не брав слухавку", — пригадує Ірина Криниченко.
Юрій отримав поранення о 10:00 в середу 18 жовтня. Весь день, аж до 20:00, він дзвонив до побратимів, аби вони забрали його.
"Ми просилися о 18:00, просили Лютого витягнути, бо вже було темно. Нас не пустили... Нам сказали: "Ви так само там залишитеся", — переповідає мама слова Юриного побратима.
Лютого поранило уламком у лівий бік живота.
"Коли я про це дізналася, то в мене було відчуття, ніби він ще раз помер. Тому що я собі уявляла, як він терпів цей біль. Спочатку він мав якесь знеболювальне — на кілька годин його вистачило. Як він стримував кров потім? Тому що це — не рука й не нога, а дуже велика рана. Настільки він хотів жити, що витримав до восьмої вечора. У нього ще було обпечене чоло, брови, вії. Ми знаємо, як палець впекти, наскільки це боляче. Як він тримався. Юрка був боєць", — розповідає Ірина Криниченко.
Тіло Юрія побратими забрали з поля бою наступного дня. Додому полеглого воїна вдалося привезти 28 жовтня.
Бунтарська кров
Юрій Криниченко — з роду освітянської та військової інтелігенції.
Його прадідусь по лінії мами — Василь Попадюк, уродженець села Стрільче Коломийського району. Він вчителював і служив у Австрійській армії. На Лемківщині, в місто Криниця, куди він приїхав до своєї майбутньої дружини Анни, Василь українізовував лемків, побудував школу.
Всередині 1940 років сім'ю депортували в Бережани відповідно до угоди між Урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення. Подружжя з шістьма дітьми, серед яких — Теодора, майбутня мама Ірини Криниченко, везли в товарному вагоні на Тернопільщину цілий місяць.
Під час однієї із зупинок Теодора познайомилася з Володимиром Богданом, з яким згодом одружиться і переїде в Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Його батьки Михайло й Анна Богдани у селі Чорний Острів, що на Львівщині, збудували "Просвіту".
На першому курсі гімназії Володимир Богдан вступив до лав дивізії "Галичина".
"Їх прийшли агітувати, вони зібралися і пішли. Їм сказали, що там буде вишкіл, зброя і всі будуть українцями. Казали, в разі чого "ми, звичайно, будемо повертати їх не для того, щоб німцям допомагати, а для того, щоб захищати Україну від Московії", — переповідає Ірина Криниченко.
У війську Володимир служив артилеристом: "Тому і Юра спочатку пішов у артилеристи. Він каже: "Мій дідусь був артилеристом, я йду до артилеристів". Володимир Богдан брав участь у битві під Бродами. Йому вдалося вижити й навіть повернутися додому, але шлях був важким.
"Він ішов тільки вночі, а вдень сидів у якихось копицях, ховався у лісі. І так він ішов два місяці, перебирався додому: від Бродів Львівської області через Чехію і Польщу в Ходорівський район", — переповідає Ірина Криниченко.
Вдома Володимир переховувався у льоху. Коли енкаведисти прийшли перевіряти хату сім’ї Богданів за наведенням зрадника, до них вийшла його молодша сестра — 16-річна Марія. Вона була зв’язковою УПА.
"Вона сказала: "Я — зв'язкова УПА". 16 років… Я не розумію цих людей, знаєте. Де вони брали таку неймовірну мужність? І таку самопожертву? Питаю:
— Тетко, як ви так могли?
— Я знала, що Влодко там сидить.
Вона вийшла, і енкаведисти її забрали. До 27 років тітка була у таборах", — розповідає Ірина Криниченко.
Після цих подій Володимир Богдан жив під чужим ім'ям: "Я знала, що мій тато — Степан і прізвище моє було Голань".
У 1976 році, коли "Степан" поїхав у село Чорний Острів на похорон батька, його впізнав хтось із місцевих і зрадив. У дім прийшли з обшуком. Попри те, що суд не зміг довести участі Володимира Богдана у причетності до дивізії "Галичина", його звинуватили у проживанні під чужим прізвищем і ув’язнили в КПЗ [тепер — ізолятор тимчасового тримання] на шість місяців.
"Це було дуже важко насправді, тому що я тільки вступила в музучилище. Я сиділа сама за партою: ні з одного, ні з іншого боку — нікого. Тепер я була ворогом народу", — пригадує Ірина.
Після звільнення з ізолятора Володимир Богдан уже не міг влаштуватися на роботу. Сім'ю почали регулярно викликали на допити в КДБ.
Малий Юрій Криниченко з дитинства вважав свого дідуся героєм. Втім йому небагато розповідали про Володимира.
"Тато і хотів розказати, але йому це боліло. Він захворів, бо дуже багато пережив. І на старість, наприклад, почав ховати хліб під матрац. Можете собі уявити? Очевидно, в цей час, коли він повертався додому з Бродів у 18 років, то, напевно, дуже-дуже наголодувався", — розповідає Ірина Криниченко.
Дідусь, продовжує Ірина, страшенно любив онука, хоч той і був шибеником: "Він не йшов спати, поки Юри нема. Юра гуляє десь до опівночі — тато не спить. І вже коли нарешті гримнуть двері і Юра прийде — вже все, можна спати".
"Юра не терпів несправедливості"
Юрчик, розповідає його мати, ріс жвавою дитиною.
"Він навіть маленьким ніколи не плакав. Я не знаю, що таке було вставати вночі: Юра лягав о дев'ятій і прокидався о дев'ятій. Вранці стукав у ліжечко, казав: "Мамо, вставай, мене там дітки ждуть", — пригадує Ірина Криниченко.
У дитинстві Юрко мав хист до малювання й музики, тож матір, професійна піаністка, вирішила віддати сина в музичне училище вчитися гри на кларнеті.
У школі хлопець найбільше любив історію й англійську мову. Ірина пригадує, що вчителька не раз говорила, що в нього — абсолютна мовна інтуїція. Учнем, каже Ірина Криниченко, Юра не терпів несправедливості: "Міг і побитися, якщо він бачив, що когось ображають. У нього був такий друг Орест, дотепер пам'ятаю. Юра прийшов, і в нього на сорочці — кров. Я кажу:
— Юро, ти знову побився?
— Ореста били.
— Чому Ореста били, а ти побитий?
— Тому що Орест не вміє захищатися.
Ярослава Вовк, яка провчилася з Юрієм у ліцеї № 23 від п'ятого класу, розповідає, що у школі він був трохи замкнутим, меланхолійним хлопцем з глибокими думками, здібним до гуманітарних предметів.
"Ми всі реально боялися виступити, а він — ні. Єдиною людиною в нашому класі, яка не боялася бути бунтарем, висловити й відстояти свою думку, був Юра", — пригадує Ярослава.
Після закінчення школи Юрій Криниченко вступив на факультет декоративно-прикладного мистецтва в Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. У ньому навчався різьби по дереву.
"Вони різьбили деталі для церков: листки, квіти. Йому ще дуже подобалася ковка. Він кував дуже гарні нарциси", — розповідає мама Юрія.
Подорожі океанами
Закінчивши університет, Юрій влаштувався працювати на круїзний лайнер. Пройшов необхідні підготовчі курси в Одесі й вирушив у свою першу шестимісячну подорож у країни Скандинавії. Під час першого круїзу Юрій працював офіціантом з початковою оплатою 930 доларів.
"Це — велетенські кораблі на 14 палуб. Він казав: "Мам, це — місто на воді", — переповідає синові спогади Ірина Криниченко.
У другий круїз, Карибський, Юрій відправився уже адміністратором. Згодом були Аляска, Канада, Аргентина, Мексика, Гаваї та ще десятки країн.
Близький друг Юрія Криниченка, отець Іван Жук пригадує, що в період подорожей океанами Юрій ділився з ним своїми роздумами: "Життя без Бога — це не життя". І я був дуже вражений, тому що така молода людина в далекому краю, але наскільки він розумів, що сучасний світ губиться без Бога. Юрій казав: "Можна все мати, бути дуже багатим, але дуже вбогим без Бога".
Загалом Юрій Криниченко подорожував водами океанів упродовж п'яти років.
Пробув до останнього дня Помаранчевої революції на Майдані
На Помаранчевій революції Юрій пробув від початку до кінця. На поїздку до Києва в листопаді 2004 року хлопця надихнула бабуся Теодора.
"Наша бабуся приходить і каже: "Ви не повірите, я тільки що в Івано-Франківську йшла за юрмою людей, і ми співали "Не пора". Я ніколи не думала, що заспіваю коли-небудь в цій державі те, що мій тато вчив ще в школі". Вдома був піднесений дух: невже буде знову Україна?" — пригадує Ірина Криниченко.
Втім у перший день революції Юрій ще сумнівався в тому, чи є у ній сенс взагалі, каже його матір.
— Мамо, а ви думаєте, з того щось вийде?
— Юро, ми не знаємо наперед, але ми повинні вірити і боротися.
Тоді Теодора — бабуся Юрія — сказала:
— Юро, треба їхати. Тому що я вже стара, не поїду. Мама ще може, але кому більше пасує? Вам, молодим.
Ірина Криниченко розповідає, що її син поїхав до столиці разом з другом у день цієї розмови. Невдовзі у Київ поїхала й сама жінка.
"Юра зателефонував, сказав: "Мамо, в мене вкрали кросівки зимові. Я — в чоботах ґумових". На 12° морозу... Тоді були поїзди, організовувалися з Франківська. Я йому привезла взуття, але він уже був простуджений. Потім, як побачила, в якому син наметі спав: жодного опалення, підігріву — просто спальники. Це було жахливо. Він після того мав запалення легенів", — пригадує Ірина Криниченко.
Юрій з друзями не хотіли розходитися з Майдану і поїхали додому лише після того, як люди згорнули останні намети.
"Потім він уже не сумнівався. Син був дуже переконаний, що все-таки люди можуть дуже багато змінювати", — додає Ірина Криниченко.
"Петровичі" й Революція гідності
З початком Євромайдану Юрій активно допомагав облаштовувати барикади на площі перед адмінбудинком в Івано-Франківську.
Згодом з друзями на десять днів поїхав у Київ. У перші дні грудня 2013 року він пише слова для філософського гімну Майдану і записує його у студії разом з гуртом "Петровичі" (з Петром та Василем Сказківими), Іриною Сказків-Вурсуляк та Петром Вурсуляком.
З "Петровичами" Юрій познайомився ще студентом, відпочиваючи на гірськолижному курорті. Відтоді музиканти не раз їздили в Київ і брали участь у різних фестивалях.
"Він у них був продюсером, знаходив, де грати. Юра мав дуже високі комунікативні, організаційні здібності — він міг домовитися з ким завгодно, про що завгодно. От коли вони гімн на Майдані написали, то Юра домовився за студію. "Петровичі" декілька разів їхали з інструментами й записали цей гімн", — розповідає Ірина Криниченко.
Юрій важко переживав побиття і розстріл людей у Києві. Після подій лютого 2014 року він з друзями організовував акції вшанування пам'яті загиблих.
"Його духовне пережиття було дуже глибоко поєднане з національною свідомістю. Людина, яка вболівала за свою країну. Коли почали гинути наші хлопці, а особливо — після розстрілу на Майдані, він неодноразово приходив сюди, плачучи. Так його це зачепило", — пригадує отець Іван Жук.
Після Революції гідності й до початку повномасштабної війни Юрій Криниченко працював у столярному цеху. Виготовляв меблі, вікна, двері. Його мати пригадує, що син мріяв облаштувати власну майстерню з деревообробки.
"Я був в одному бліндажі з мертвим росіянином"
Про те, що Юрій вирушає на фронт, Ірина Криниченко дізналася, коли розбирала одяг для вимушених переселенців у ЦНАПі. Це було на початку березня 2022 року: "Юра мені подзвонив. Він стояв перед ЦНАПом і вже мав військовий одяг. Дав мені 500 доларів у якомусь зав'язаному папері й сказав: "Не загуби. Це якби вони сюди йшли, то ти відразу виїжджаєш. А я вже записався".
Після Яворівського полігону Юрій служив спочатку артилеристом, але згодом перевівся у 36 бригаду морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. У 2023 році проходив навчання у Військовій академії в Одесі.
"Я, напевно, буду зв'язаний таки з морем", — пояснював матері Юрій.
Спочатку він воював у Авдіївці.
"Син був розвідником. На "вихід" вони йшли, коли вже було повністю темно. За ніч пробігали до 15 кілометрів. Каже: "Тепер у моїй професії головне — це ноги". Вони витягали поранених і загиблих", — розповідає Ірина Криниченко.
Після Донеччини Юрій виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. У серпні 2023 року його з побратимами відправили на прорив "лінії Суровікіна". Їжі й води бійці мали на дві доби, а на завданні довелося провести п'ять.
"Вони звідти ледве вийшли. Юра сказав, що найстрашніше, що в житті було, — це не обстріли... Обстріл — це жахливо, коли над тобою летять уламки, і ти втискаєшся у шпарку, як мишка. Але, каже: "Я був в одному російському бліндажі з мертвим росіянином. Це було найжахливіше. Добре, що в нього обличчя було засипане землею", — переповідає Ірина Криниченко.
Під час цієї операції Юрій отримав важку контузію: "Їх ніхто не лікував, не забрав у госпіталь. Вони просто лежали десь у "зеленці", не могли їсти, тільки пити. Їх рвало".
Лютого з побратимами відпустили додому на десять днів.
"Після того Юра уже був дуже мовчазний, це був не його характер. Я бачила, що це зовсім інша людина. Було враження, що він різко став доросліший на десять років. Син такий був веселий хлопець, а став таким дядьком, серйозним, відповідальним", — пригадує Ірина.
І сім'я, і друг-медик просили Юрія ще два місяці пролікуватися в обласній лікарні, проте він повернувся до побратимів на фронт.
Отець Іван Жук розповідає, що в той період йому вдалося поспілкуватися з Юрієм.
"Як сьогодні пригадую: весняний сонячний день. Юрій чекав мене біля катедри у формі. Після ВЛК він приходить і каже: "Я буду йти. Чи добре я роблю, чи недобре, але знаю, що я маю бути там. Якщо я так над собою працював і мені довірили підрозділ, значить я маю бути зі своїми хлопцями", — пригадує Іван Жук.
Далі була Херсонщина, де Юрій Криниченко восени 2023 року прийняв свій останній бій.
"Його смерть надихнула мене на курси "Госпітальєрів"
Юрія Криниченка на позивний Лютий поховали 29 жовтня 2023 року на Алеї героїв у Чукалівці. Якраз у жовтні його однокласниця Ярослава Вовк повернулася з-за кордону, куди виїхала з чотирма дітьми після початку повномасштабної війни. Про загибель друга дитинства Ярослава дізналася уже в Івано-Франківську.
"Його смерть надихнула мене піти на курси "Госпітальєрів". Я тричі проходила ці курси в Дніпропетровській області. Було дуже важко, бо це — практично армія, курси бійця-рятувальника. Ти маєш робити все, щоб врятувати людину: тягнути її по болотах, траншеях, потрапляти під обстріли й не розгубитися", — розповідає жінка.
"Що ви тут плачете, я ж — живий"
"Важко... Важко усвідомлювати, що ти його не почуєш. Те, що не побачиш, — дуже важко. Але те, що я не можу подзвонити й почути його голос…" — ділиться Ірина Криниченко.
Після загибелі сина жінці наснився сон: "Він прибіг у військовому одязі — такий високий, стрункий — так мене обійняв збоку і каже: "Що ви тут плачете, що ви "кіпішуєте", я ж — живий. Бачите, я — живий!" Коли цей сон був, я подумала, що він приїхав, що він — живий насправді, зовсім живий. А потім я зрозуміла, що він живий десь там... Ми ж знаємо, що душі — вічно живі, вони не помирають".
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube