Степан Романюк із села Топорівці, що на Івано-Франківщині, після повномасштабного вторгнення росіян повернувся з Чехії, щоб піти на фронт. Батьки намагалися втримати сина, та той після двох років участі в АТО не міг залишатися осторонь. Він служив кулеметником у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. Степан Романюк загинув 18 квітня 2022 року у Харківській області. У пам’ять про сина рідні вирішили відремонтувати спортивну залу в Топорівському ліцеї.
Про бойовий шлях Степана Романюка від початку російсько-української війни та як рідні бережуть пам’ять про військовослужбовця, читайте у матеріалі Суспільного.
"Ви хочете, щоб до нас прийшли й вчиняли так, як в Бучі?"
Степан Романюк — родом із села Топорівці, що в Городенківській громаді. Після закінчення школи він поїхав навчатися до Чернівців. Однак через пів року 19-річний хлопець залишив навчання та відправився в зону АТО. У складі 80 окремої десантно-штурмової бригади Степан служив кулеметником упродовж двох років.
За словами матері Галини Романюк, син брав участь в АТО з 2016 по 2018 рік. Пізніше демобілізувався і поїхав у Прагу до батьків. Там жив до 2022 року.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну залишатися за кордоном Степан Романюк не зміг. Мати воїна розповідає, що з чоловіком вмовляла сина та все марно.
"Рано встаю. Дякувати Богу, що я була вдома, бо йшла пізніше на роботу. Чую телефон, і він говорить: "Я вже їду, їду, я вже збираюся". Я кажу: "Стьопо, не їдь, ти вже був". А він відповідає: "Що ви говорите? Ви хочете, щоб до нас прийшли й так з Іванкою [сестрою] вчиняли, як у Бучі? Чи так би з дідом нашим робили, як у Бучі? Ви розумієте, що кажете? Там таких треба, як я". Коли син зачиняв двері, то дуже пильно мені в очі подивився. Так щиро подивився, як ніколи. І пішов", — пригадує Галина Романюк.
"Я знав, що в той момент за мене хтось молився"
На фронт Степан Романюк поїхав у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади. Про війну батькам він розповідав неохоче. Завжди запевняв рідних, що у нього все гаразд.
"Лише один раз трапився такий момент. Син служив кулеметником, і коли вони були в окопі, в нього закінчилося те, чим стріляють, той пасок з кулями. І Степан попросив хлопчину, що був біля нього, зарядити, але той не вмів. Тому мусив перелазити, щоб йому показати, і якраз пролетіло. І він каже: "Я знав, що в той момент хтось за мене молився. Бо якби той хлопчина вмів заряджати, я б не перелазив і мене б у той момент зачепило" — розповідає Галина Романюк.
"Плачу, кричу, дивлюся — вже родина в чорних хустках іде"
Степан Романюк загинув 18 квітня 2022 року у Харківській області. Мати пригадує, як їй сповістили про загибель сина.
"Це — Великдень, субота. Холодець висипати, все лагодити. А тут якийсь дзвінок. І я чую в телефоні, що вони говорять: "Як я маю їй сказати". Я подумала, що з мамою щось сталося. І кажу до чоловіка: "Бігом заводи машину. Мама, напевно, померла". Біжу до машини, а сестра двоюрідна вже знала. Вона вслід, пам'ятаю, кричить мені: "Галю, Галю, то не мама, то Стьопа!" Все, я більше нічого не пам'ятаю. Упала, коліна побила. Я навіть не знаю, як воно було, що воно було. Плачу, кричу, дивлюся, що то вже військові йдуть, вже родина в чорних хустках іде. Це було щось страшне", — пригадує мати воїна.
Сім’я досі достеменно не знає обставини загибелі Степана.
"Нам повернули його телефон. Передивлялася, перечитувала, шукала друзів, старалася перетелефонувати всім, але я не могла ні до кого додзвонитися. Шукала в телефоні останні номери, які були набрані. Я рік так старалася дзвонити. Шукала якоїсь зачіпки, аби хоч знати, як там було, що там було, чи він мучився, чи ні, чи це була раптова смерть. Я уявляю, як людина сиділа, переписувалася, а за годинку-дві її немає. Немає планів, немає людини, немає нічого", — каже Галина Романюк.
"Майже рік я вночі вставала, шукала темний куточок, аби хоч тінь його побачити"
Загибель сина подружжя Романюків до кінця не усвідомлює і досі. Щоденно батьки приходять на його могилу, як до живого, каже матір.
"Я ніколи не задумувалася, що він там. Дивлюся на небо і мені здається, що син звідти стежить за нами, що він бачить нас. Майже рік я вночі вставала, просто шукала темний куточок, аби хоч тінь його побачити, аби бодай хоч десь щось заворушилося. Я все думаю, що то син. Все чекаєш, чекаєш, що звідкись прийде. Що він десь є. А є моменти такі, коли ти просто усвідомлюєш, що сина вже нема, то місця нема на собі, розриваєшся. Для батьків найголовніше, щоб дітям було добре. Нам тут вже ніколи не буде добре без нього. Жити, як жили, вже не зможемо", — додає Галина Романюк.
Відремонтували спортзал у пам'ять про сина
Степан Романюк полюбляв грати на гітарі та займатися спортом. Матір розповідає, що він був дуже сумлінною, щирою та справедливою людиною.
"Люди розказували, що якось ішов він Снятином, такий дощ ллє. І бабця старенька молоко продає. А Степан нічого не робить, лише повертається і те все молоко купує в бабці. А сусід каже: "Стьопо, нащо тобі цього молока?" Він відповідає: "Візьмемо, зараз пороздаємо". А сусід йому: "А нащо ти купив, якщо ти не п'єш молоко?"Син забрав все молоко, що мала бабуся. Дорогою роздавав, сусіду дав, додому привіз того молока, лиш би та бабця не мокла. І він так завжди робив", — говорить мати полеглого бійця.
Щоб зберегти пам’ять про сина, батьки вирішили відремонтувати спортзал у Топорівському ліцеї, в якому він навчався.
"Ми собі так з чоловіком порадилися, щоб той спортзал зробити, бо наші діти в школі — такі активні всюди, вони перші місця посідають. Вирішили його відновити в пам’ять про сина, щоб його школа не забувала ніколи, аби це йшло з покоління в покоління, пам'ять про нього була", — додає Галина Романюк.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube