"У нього нема церков із золотими куполами. Він складав ящики від снарядів на купку, накривав покривалом, так служив службу", — розповідає про сина, військового капелана матір Тамара Гергелюк. Вперше на фронт її син Михайло пішов після закінчення духовної семінарії у 2014 році. Після двох років служби — демобілізувався. Згодом прийняв сан. У 2022 знову вирушив на фронт як капелан. 18 червня 2022 року він загинув. Досі на могилу у село Верхній Ясенів на Франківщині приїжджають побратими, аби віддати шану, помолитися, попросити духовного захисту. У війську продовжує служити його брат, військовий капелан Микола Гергелюк.
Про історію воїна-священника, його погляди та життєвий шлях Суспільному розповіли найближчі люди — батьки, брат та побратим.
"Інакше не казали, як три попи"
Священиче подружжя Гергелюків живе у селі Верхній Ясенів на Верховинщині. Там минуло дитинство й двох синів: молодшого Михайлика та старшого на чотири роки Миколки.
На Гуцульщину подружжя переїхало з Тлумаччини. Поруч з будинком — церква Пресвятої Трійці, в якій продовжує служити батько отець Михайло. У свій час він співслужив з обидвома синами-священниками.
"Коли діти були малими, люди у Красноїллі інакше не казали на них, як три попи: "Ідемо до церкви, подивимося, чи прийде той маленький попик. Йдемо дивитися на того малесенького попика". А він зі свічечкою як виходив, то весь світ його був у тій свічці. Він радів, що вже служить. Як навчився ходити, так був у церкві", — пригадує Тамара Гергелюк.
Михайло Гергелюк дуже любив храм, першим до нього поспішав, розповідає його батько. А вдома Михайлик самотужки виготовляв кадило і вдавав, що всіх кадить. Батьки часто його кликали: Мишко, Михайлик, а по-гуцульськи — Миха.
"Навчився ходити в Зеленому на цвинтарі, між гробами"
Михайлик, каже матір, навчився ходити поміж гробами на кладовищі, коли подружжя жило у хатинці біля церкви у селі Зелене. Тамара Гергелюк пригадує: то були важкі 90-ті роки — воду доводилося набирати з ріки, не вистачало побутових зручностей, бракувало грошей.
"Ми жили у центрі цвинтаря, малесенька хаточка така, три на п’ять. Там колись сторож мешкав. Одній дитині два місяці, а іншій — чотири рочки. Воду треба носити за метрів 300-400. Тому навчився наш син ходити у Зеленому на цвинтарі, між гробами. Щоб не падати, тримався за них і так поміж могилами вчився ходити", — розповідає Тамара Гергелюк.
"Вони їх виховують за системою "ніндзя"
"У нас тоді розписували церкву художники. Дитина вчилася ходити: йде, йде і впала. А один з майстрів, старший такий, каже: "Та поможіть йому встати". А чоловік мій відповідає: "Ні, він має сам встати, сам всього досягнути". І Михайлик справді встав і пішов далі. А один з працівників каже: "СтриюРідний брат батька, вони дітей виховують у системі "ніндзя", — пригадує з усмішкою Тамара Гергелюк.
Спорт, музика й наука: всього мали досягнути самі
Обидва сини добре вчилися, ходили на бойові мистецтва, грали на музичних інструментах, а ще — мандрували горами.
"Михайлик у футбол грав, займався кікбоксингом, бойовими мистецтвами. Він гарно вмів грати на сопілці. Старший син Миколка грав на скрипці й молодший навчився. Мав просто талант. В мене була дримба, взяв її — вже вміє грати. Але його інструмент — то була сопілка. Він навіть на війну попросив, аби там грати", — каже матір.
"Отець Михайло так ніби поспішав жити"
"Отець Михайло так ніби поспішав жити. Він завжди випереджував ровесників, завжди. Все він намагався бути першим. Син дуже все вмів. Знаєте, на Гуцульщині є така особливість — люди дуже вміють все підмічати. І мені нерідко казали: "Ця дитина росте, як на біду". Тому що він був дуже обдарованим", — пригадує матір.
Школу Михайло закінчив екстерном у 10 класі, як і старший брат. Успішно здав ЗНО та одразу здобував дві вищі освіти.
"Брат вчився на філософсько-теологічному факультеті, на спеціальності теологія, вчився на історичному факультеті, а також — на військовій кафедрі. Власне, це йому і допомогло стати не просто офіцером, а командиром, за яким пішли його побратими", — розповідає капелан Микола Гергелюк.
Отець Микола також здобув дві освіти: теологічну та філософську, а також закінчив військову кафедру.
"Я одразу зрозумів, що він уже готується їхати на фронт"
Під час Революції гідності Микола та Михайло Гергелюки їздили у Київ у складі Буковинської сотні. А коли у 2014 році почалася війна, вирішили, що підуть боронити країну.
"Я собі сказав, що потраплю в АТО, — розповідає отець Микола. — І цими думками поділився у травні 2014 року з братом. Потім з'ясувалося, що він одразу ж подав заявку в добровольчий батальйон "Донбас". Ще перед цим ми змогли поїхати на Афон, там помолилися. І кожен для себе, як пізніше з'ясувалося, ухвалив рішення, що треба дати кац***м відсіч. Ми цим дуже не ділилися, але ми робили".
Про свій намір йти на війну Михайло повідомив матері, коли вона поверталася з лікування у Криму. Вона попросила сина завершити навчання. Тому Михайло вирушив на навчальну базу добробату "Донбас" не навесні, а восени 2014 року.
"Ми жили разом на квартирі, коли вчилися у Чернівцях. Я якраз працював над дисертацією. І одного разу брат приніс додому багато медичних речей. Я питаю: "Звідки це?" Він каже: "То для друзів". Я одразу зрозумів, що він уже готується їхати на фронт. Кажу: "Розповідай мені, з чим ти їдеш", — пригадує капелан Микола Гергелюк.
"Ми вчилися боротися за свою державу"
"Я з дитинства люблю походи, тож маю деяке спорядження. Зібрав необхідне для брата. Дав йому свій телефон, щоб в нього був навігатор, і він відбув на навчальну базу. Ми зараз маємо вже досвід, ми всі такі підтягнуті, навчені й організовані. Тоді це було все зовсім по-іншому, ми вчилися боротися за свою державу і не знали, як це правильно робити", — каже отець Микола.
Після закінчення аспірантури Микола Гергелюк теж пішов у військо, в добровольчий батальйон "Айдар". Він був більше готовий, адже цього разу йому допомагав умундируватися молодший брат, який вже служив на фронті.
"Брат був на порядок вищим, на порядок прогресивнішим, на порядок організованішим за багатьох з нас. Він вмів критично мислити, ухвалювати нестандартні рішення у складних, надскладних ситуаціях, що дозволяло вижити іншим бійцям, чи ухвалити правильні рішення як у військовій справі, так і в цивільному житті, і це допомогло розвивати нашу державність, сприяло розвитку суспільних сфер", — розповідає старший брат полеглого.
Отець Микола також два роки воював в АТО, був поранений. З початку повномасштабного вторгнення служить у війську. Наразі — військовим капеланом батальйону "Вовки Да Вінчі".
На війні береже і мамина молитва
"Коли отець Михайло у 2014 році пішов на війну, я йому за ніч вив’язала безрукавку, — пригадує Тамара Гергелюк. — Мені здавалося, що цим я його рятую. Цілу ніч в'язала і молилася. А потім я вив'язала безрукавки всім хлопцям з Верховинської ТрО, якими він керував. Бо навіть влітку там холодно, а домашня вовна, а, може, ще та молитва мене, грішної, гріють. Проте син сказав, що віддав безрукавку, бо комусь треба було більше, ніж йому".
"Ось є справжній християнин, в якому немає ніякого лукавства"
Один з побратимів, військовий капелан 201 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Андрій Чмєль на позивний Кадило так пригадує перше знайомство з Михайлом Гергелюком, тоді ще випускником семінарії та бійцем добробату.
"Перше моє враження було від Михайла, що ось є справжній християнин, в якому немає ніякого лукавства. Ми вперше побачилися з отцем Михайлом, напевно, у 2014 році. Але близько знайомі не були. Потім відновили знайомство як ветерани батальйону "Донбас", — каже отець Андрій.
Священник — родом із Херсонщини. Під час АТО він духовно підтримував бійців у батальйоні спеціального призначення "Донбас".
"Їх було чотири побратими — найкращі"
На війні у Михайла був позивний Катана — це японський меч, який несе помсту, розповідає матір. Син обрав собі псевдо сам. Проте часто побратими називали капелана Отче. На це Михайло Гергелюк казав так: "Я став для людей священником, не бувши висвяченим". Адже воїн підтримував духовно побратимів.
"Їх було чотири побратими — найкращі. Два з них — православні священники. Один — мусульманин, один — язичник. Уявляєте? Цих людей щось тримало разом, — розповідає Тамара Гергелюк. — Син казав: якщо Богу угодно, то ці люди прийдуть до християнства, а під дулом пістолета не можна нікого хрестити. Вони мають усвідомити, що їм це потрібно".
Зі слів матері, був випадок, коли син врятував життя мусульманину, і навпаки — його врятував мусульманин.
Під час служби в зоні АТО Михайло Гергелюк отримав сильну контузію, пролікувався. У 2016 — демобілізувався та продовжував волонтерську діяльність, працював у Києві.
У 2020 році прийняв священичий сан
У 2018 році Михайло Гергелюк вирішив, що буде висвячуватися на священника, тож повернувся додому.
"Син мріяв, що буде пізно висвячуватися, після сорока років, а потім змінив думку. Я кажу: "Чому ти так вирішив"? А він відповідає: "Я усвідомив, що не встигну. Мені треба вже висвячуватися, якщо я хочу бути священником", — пригадує розмову матір.
У Михайла була дівчина, з якою він планував одружитися, але вона не підтримувала ідею висвячення. Тож пара розійшлася. Попри вмовляння батьків, син вирішив стати неодруженим священником.
"Владика Юліан ні за що не хотів його висвячувати неодруженим. Він казав мені, батькові, що син такий вродливий, молодий, спритний, йому буде надзвичайно важко жити так, бо назад дороги немає. Але він все ж таки домігся, щоб його висвятили неодруженим", — розповідає Тамара Гергелюк.
У листопаді 2020 року Михайло прийняв свячення у кафедральному соборі Преображення Господнього ПЦУ в Коломиї. Вже у сані мріяв побудувати монастир.
"Я переймалася через те, що син не одружився. А він мене все заспокоював, сміявся. Каже: "Мамко, чому ти плачеш? Мамко, ти будеш мені так допомагати як татові. Ти не журися, що у мене нема жінки, але я більше часу зможу проводити на парафії й тобі буду допомагати", — пригадує матір.
Підтримка ветеранів та їхніх родин
Отець Михайло займався підтримкою членів сімей, родичів, а також військовослужбовців, які повернулися із зони бойових дій.
"Було багато цікавих, модних тусовок в Карпатах. Люди до нього приходили. Там молилися, вишколювалися, смажили шашлики і просто відновлювалися для того, щоб знову зібратися і всі разом дати відсіч ворогу", — каже отець Микола.
Отець Михайло Гергелюк також працював з молоддю та їхніми батьками. Він організовував недільні школи та вишколи.
"Нам потрібно вчити зараз військове мистецтво, щоб діти могли вивчати історію"
Отець Микола Гергелюк часто з Михайлом ділився роздумами про війну. Брати розуміли, що країна без сильної армії не зможе проіснувати.
"Європейські нації — вони міркують так, що на певних етапах прадіди вивчали військову справу, щоб, наприклад, їхні правнуки могли вивчати політологію і право. Правники вивчали політологію і право, розробляли законодавство для своїх країн, налагоджували роботу державних інституцій для того, щоб онуки могли вивчати історію. Внуки вивчали історію для того, щоби діти могли вивчати мистецтво. Ми з братом розуміли й про це часто говорили, що нам потрібно зараз вчити військове мистецтво, щоб діти могли вивчати історію", — каже капелан.
Врятував життя капелану Андрію на позивний Кадило
Напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну отець Андрій зумів виїхати з Херсонщини у Верховину. Він каже: своє життя врятував завдяки завбачливості капелана Катани.
"Особливий спогад про отця Михайла — 22 лютого 2022 року у телефонній розмові він сказав мені: "Або ви, отче, зараз виїжджаєте з Херсона у Верховину, або ми побачимося тільки після перемоги". Я послухав його і таким чином він врятував мене, бо патріоти Херсона так і залишилися біля Антонівського мосту. Завдяки отцю Михайлу в мене був цей вибір. І я поїхав на місце служби. Не міг воювати прямо біля порогу, не маючи в руках нічого, крім стрілецької зброї", — розповідає отець Андрій.
Боротьба і віра на війні
Під час великої війни обидва священники записалися у Верховинську тероборону. Отець Андрій навчав тактичної медицини, а отець Михайло — військової справи. На Великдень вони поїхали разом з побратимами на фронт.
"З отцем Михайлом ми вбачали духовний досвід невіддільним від бойової діяльності. Ми мали на меті власним прикладом завоювати авторитет у солдатів на передовій. Так ми й робили. Отець Михайло був справжнім братом по вірі, надійною опорою для мене. Це був стовп православної віри, спершись на який можна було витримати життєві труднощі. Я певен, що це був чоловік дуже близький до святості", — говорить отець Андрій.
"Я приїду з війни — буду служити тут"
Отець Михайло прагнув повернутися з війни у Верхній Ясенів і служити з батьком у храмі Пресвятої Трійці. Він дуже гарно співав, мав дар слова, але не хотів служити у катедрі, а в горах. Також дуже любив храм Святої Софії Карпатської.
"Отець Михайло дуже любив Гуцульщину і храми. Казав: "Я хочу служити у цій церкві й біля Писаного Каменя на горі — у храмі Софії Премудрості Божої гуцульської. Таких є всього три храми у світі. Він казав: "Я приїду з війни й тут буду служити, скільки зможу". Тому ми поховали сина біля храму, де він служив", — каже батько.
Після загибелі Михайла Гергелюка частину грошей батьки пожертвували на позолоту іконостаса у храмі, який син любив. Також допомогли армії.
"Татку, наш син вже пішов до Господа"
Напередодні загибелі син приснився, каже Тамара Гергелюк. Вранці жінка відчула легкість, спритно працювала біля хати й дивувалася, що стільки всього може зробити.
"Коли нам уже повідомили, що наш син загинув, я прибігла до церкви, до чоловіка, забігла у паламарку. У нас тоді у діток була перша сповідь. Я його обійняла і сказала: "Татку, наш син вже пішов до Господа". А він у такому трансі питає: "Котрий?" Розумієте, це був такий страшний, потужний плач, що гори здригалися від того", — пригадує матір полеглого капелана.
Михайло Гергелюк дуже любив Гуцульщину, тож поховали його за місцевими традиціями.
"Ніколи не думала, що через вікно бачитиму могилу сина"
Тамара Гергелюк показує світлину, на якій обидва сини колядують біля хреста. А через два десятки років там поховали одного з них.
"Не могла подумати, що з вікна будинку бачитиму могилу сина. У нього нема церков із золотими куполами, він складав ящики від снарядів на купку, накривав покривалом, так служив службу. Казав проповідь, яка мотивувала воїнів. Причащав, сповідав, розраджував поранених, закривав очі загиблим — оце є капелан. Отам, де кров, де біль, де підтримка духовна, — оце є капелан", — говорить Тамара Гергелюк.
"Головна проблема — це війна"
"Ми переможемо важкою, страшною ціною. Страшною. Але переможемо. Та головне — ще й утримати перемогу. Щоб Україна була вільною, незалежною, то треба, аби молоді люди були патріотично налаштовані. Треба їм пояснювати, заради чого наші діти віддали свої життя. Головна проблема — це війна. І якщо зараз усі разом, від найменшої дитини до старожила, ми не кинемо гасло: все для перемоги — ми не виживемо. Не буде нашої нації", — говорить Тамара Гергелюк.
"На небесах вони будуть зустрічати перемогу"
"Я пам'ятаю фотографію, коли він служить службу, причащає перед боєм. Нема престолу, а стоїть ящик від снарядів. І він служить літургію в польових умовах, і причащає перед боєм своїх побратимів. І хотіли вони перемоги, як і всі, хто похований тут. Але вже на небесах вони будуть зустрічати цю нашу перемогу", — завершує розповідь батько.
На пам'ять про сина побратими передали батькам з фронту його підрясник та єпитрахиль.
Справи капелана Катани живуть
Президент посмертно нагородив капелана Михайла Гергелюка орденом "За мужність" III ступеня. На його честь у рідному селі Верхній Ясенів організували футбольний турнір. Він відбувається 18 червня, у день загибелі капелана.
"Коли син загинув, то ті дітки, яких він учив у недільній школі, у його пам'ять розівчили вертеп, який Михайло писав і мріяв поставити. І вже другий рік поспіль ходять з ним під час різдвяних свят. Його діла все одно живуть", — говорить Тамара Гергелюк.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube