Нікіта Тітов — український художник естонського походження. Його роботи фіксують боротьбу та тріумфи, світлі моменти та темні часи українського народу. Плакати Тітова — часто про біль та втрати, але й про життя, віру та надію. Твори митця можна побачити у Facebook, на блакитно-жовтому паркані навпроти посольства РФ у Вашингтоні, а також у виставкових залах України та світу.
У 2023 році Нікіта Тітов повернувся до живопису, а нещодавно в Івано-Франківську завершив писати свою книгу спогадів і хотів би видати її в Харкові — місті, яке сформувало його.
Про підтримку інших людей, психіатричну інклюзію, власну художню мову, допомогу війську та український голос у світі Нікіта Тітов розповів у інтерв'ю Суспільному.
(Не)народний художник
Нікіта Тітов не вважає себе народним художником. Він самовизначається радше як митець, у якого багато однодумців — людей, які відчувають приблизно ті самі емоції, що й він. Далі — пряма мова:
Все почалося ще у 2013 році, коли я прийшов на Майдан і вперше відчув, що хочу щось сказати про Революцію гідності. Це було в Києві. Я тоді працював у рекламній агенції. Повернувся на роботу і мені дуже сильно хотілося розповісти, що я відчуваю. Але зрозумів, що не зможу передати це текстом. Мені дуже пощастило, що я маю досвід митця і людини, яка працювала в рекламі, бо це навчило мене дуже стисло і різноманітно розповідати про речі, які хочу донести.
Для мене найголовніше — висловлювати те, що відбувається всередині. Моя сторінка у Facebook — це щоденник. Роботи, які я створюю на тих емоціях, що відчуваю, це — біль або пошук підтримки навіть власної, внутрішньої у самому собі. Орієнтуватися чи шукати якісь думки з приводу моєї творчості — це, напевно, не дуже мій шлях. Я не вважаю себе генієм. Не можу сказати, що мене сильно дратують такі слова, але я ніяковію. Себе сприймаю просто нормальною людиною, звичайною. При чому реально нормальною при всіх моїх особливостях. Мені хочеться бути людиною скоріше. Це для мене більше, ніж слово "геній". Бо воно з одного боку звучить компліментарно, завищує певну планку, з іншого — це точно не про мене. Слова "людина", "дякую" або "я думав так само" мені набагато ближчі.
У квітні 2022 року я створив плакат, на якому зазначив всі підрозділи, які тоді були в оточеному Маріуполі. Один з підрозділів — "Ведмеді" — це дуже потужні, сильні і сміливі люди. На жаль, на той час про них майже ніхто не згадував. Зараз теж. Побачивши цей плакат, вони передали мені вітання. Цей момент для мене був найбільш чутливим, болючим і пам'ятним. Не думав, що отримаю подібну звістку, подяку. Не можу описати ці відчуття та емоції, які нахлинули на мене. Я стояв посеред вулиці, у мене текли сльози, але водночас відчував дуже велику гордість. Це найбільш, напевно, потужний момент зворотного зв'язку з приводу будь-якої моєї роботи.
Малюнки — це можливість видати все те, що інші люди описують текстом. Це — мої оповідання, зроблені у вигляді зображень, які ілюструють думки багатьох людей. Це, напевно, найбільш цінне для мене у тому, що я роблю.
Біполярний розлад і психіатрична інклюзія
Від початку повномасштабного вторгнення я почав публічно розповідати про біполярний розлад, який мені діагностували у 1995 році. У мене були дуже різні стани, але здебільшого я перебував у легкій манії. Був дуже активним, мало спав, багато робив, був постійний потік ідей. І я навіть вдячний, що доля подарувала мені такий бонус від життя, як ця хвороба. Бо іноді вона може дати дуже багато ресурсів. Але це все одно коливання, постійне виснаження. Звісно, не можна порівнювати з тим, що витримують наші військові. Але якщо говорити про себе — стани бувають дуже різні. У певний момент з'являється якась агресія, ти не відчуваєш кордонів і можеш когось образити. Ти — доволі жорстокий. Людям може здатися, що ти просто "офігєвша" людина. Але це — частина моєї прошивки.
Але водночас в цей період хвороба дала мені більше ресурсів. Я зміг зробити досить багато, неочікувано навіть для самого себе. Я дуже вдячний Богові чи Всесвіту за те, що він подарував мені такий досвід і можливість триматися самому та підтримувати інших. Це дуже дивно — людина з психічним розладом підтримує багатьох інших. І мені про це пишуть.
У 2023 році я почав привертати увагу до психіатричної інклюзії. У нас взагалі з інклюзією біда, з психіатричною — тим паче. На мій погляд, наше суспільство далеке від стану здоров'я, рівноваги. До того ж на абсолютно всіх рівнях. Навіть ті люди, які, здається, дуже далекі від війни й намагаються удавати, що її не існує, мають певні прояви розладів. Це принаймні те пояснення, яке я сам для себе віднайшов. Більшість людей до мене звертається здебільшого з проханнями і час від часу ображені на мене за те, що я не в ресурсі втілити все, що вони від мене хочуть. Сам до себе цієї психіатричної інклюзії не відчуваю. До мене запит, як до десятьох здорових. Але гріх жалітися, я все ж таки можу, роблю, втілюю. Зараз я вдячний за той життєвий досвід, який мені довелося пережити. Це — психлікарні, важкі депресії. Завдяки цьому я можу зрозуміти багатьох людей набагато краще, ніж ті, хто це не переживав.
На мій погляд, психіатрична лікарня у Франківську — унікальна. Я в ній ще не лежав. Був лише на обстеженні від військкомату. Харківська психіатрична лікарня, якою б вона не була прекрасною (маю на увазі кількох лікарів звідти), — це місце, куди ти потрапляєш з відчуттям, що вже звідти не повернешся. Вона має вигляд доволі страшний. У Франківську, окрім приємних лікарів, я побачив прекрасну територію і простір, що давав надію своїм зовнішнім виглядом. Через деякий час так сталося, що я почав співпрацювати з одним із провідних лікарів Михайлом Пустовойтом, як пацієнт і психіатр. Ми знайшли багато спільних думок з приводу майбутнього психіатрії, яким би хотіли його бачити.
У Франківській психлікарні ще з початку 2000-х почали запроваджувати деякі реформи. Це — змішані відділення, де чоловіки й жінки перебувають разом, що допомагає пацієнтам трошки зібратися. Бо чоловічі відділення — це умовно "тюряга". Але, на відміну від в'язниці, ти особливо там не "повипендрюєшся" — тебе дуже швидко вкладуть у ліжечко, прив'яжуть і "заколять". Це принаймні — мій досвід. У Франківську навіть присутність санітарів зовсім інша, ніж у Києві чи в Харкові, де я мав можливість стикнутися з цим.
Коли люди думають чи говорять про психіатрію, у них виникають образливі конотації. Можна когось назвати психом і дуже сильно принизити. І це, до речі, доволі болючий досвід, коли я вперше потрапив у лікарню ще в 90-х роках. Потім, коли стикався з такими словами, було боляче. Я розумів, що вже є тим психом, яким жартома ображають інших.
У керівництва психлікарні й Михайла Пустовойта є бажання це змінити. Те, що зараз відбувається там, — це спроба поламати стереотипи. Показати, що психлікарня — це місце, де ти можеш отримати допомогу, а псих — це не матюк. Спершу там провели концерт "Dakh Daughters", за що їм велика вдячність. Хоча вони настільки прекрасні, що ніхто інший не міг би розпочати цю акцію. До речі, в неї буде продовження.
Тітов — це наївне мистецтво?
У мене немає певної методи, тому я навряд міг би когось навчити, як це робити покроково. Якось намагався собі пояснити: це лише поєднання всього разом — набутого в рекламі та в житті досвіду. Останні чотири-п'ять років я малюю майже щодня, бо мені в один момент стало страшно, що моя історія з психікою може в будь-який момент змінитися. Може статися той або інший стан, який не дозволить мені працювати. Поки можу, мені треба робити, щоб максимально щось залишити, поки я перебуваю у такій, грубо кажучи, інтермісії. А над цим усім є ще або простір, який дає думки, або Бог. Кожен може назвати як завгодно.
Я чув, що дехто називає мої роботи пророчими. Як людина з певними психічними особливостями, намагаюся не думати про такі речі. Бо дуже швидко можна, назвавши себе пророком, дочекатися карети швидкої допомоги й поїхати просто в лікарню, в якій будуть проводити концерти, але вже для мене як для пацієнта. Я стараюся просто зосередитися на тому, що мені важливо, і на тому, що я можу. Ну і пити ліки, коли це потрібно. Зокрема "ліки" проти гордині.
Стосовно наївного мистецтва. Колись в інтерв'ю з моїм другом Олегом у Харкові я намагався пояснити, що частина моєї творчості присвячена наївному мистецтву. Це — моє переосмислення його. Є велика кількість робіт, зроблена в стилістиці, схожій на наївне мистецтво, але все ж таки вони перероблені митцем з більш професійним підходом. Я намагався потім пояснити собі, чому всі називають моє мистецтво наївним. Знайшов собі таке пояснення: я роблю все, що важливо мені. Це — не суспільне замовлення чи бажання комусь догодити, а просто якісь щирі речі. Продовжую писати свій щоденник. І в цьому сенсі іноді воно може бути наївним через те, що ділюся тим, що відчуваю.
У моїй творчості є табу, тобто речі, які я ніколи не запишу у свій щоденник. З літа 2014 у мене чотири роки була дуже сильна депресія. Був період, коли я навіть не міг розмовляти. П'ять хвилин я щось робив і 40 хвилин чи годину лежав. Не було можливості й сил. На жаль, такі стани бувають. Саме в той час почали з'являтися доволі яскраві роботи. Частина з них увійшла до цього так званого наївного мистецтва. Це були веселі, ніжні роботи, про які не подумаєш, що їх малювала людина в депресії. Саме в той час я вирішив, що не хочу випускати всіх своїх демонів, з якими давно потоваришував. Ми дуже комфортно живемо — я і моя темна сторона. Але це — наші внутрішні процеси, назовні я цього поки що не випускаю. Не знаю, що буде далі.
Про політику і хейт
Так само я зараз дуже рідко торкаюся гострополітичних тем. Просто не хочу цьому присвячувати частину свого життя. Я можу поговорити про це з друзями, поговорити матом. Але випускати це в простір — ні. Хочу простір навколо себе тримати чистішим для самого ж себе, бо все, що ти транслюєш, може тебе руйнувати як у своєму житті, так і навколо. Воно може руйнувати тебе і ззовні.
Те, чому ми навчалися, — це руйнувати один одного. Ці речі просто тримаю при собі, бо це може дуже погано закінчитися для мене. Наприклад, у 2023 році була на мене хвиля хейту. Можу подякувати Богу за те, що у мене була манія — такий стан, не можу сказати, що веселий, але доволі активний. Мені було боляче, важко. Але я радію, що в мене була не депресія. Якби я отримав всю цю хвилю хейту у депресії, можливо, мене б вже і не було.
"Триматися, щоб підтримувати"
У мене є плакат "Триматися, щоб підтримувати". Я звертаюся до Бога, до пошуку своїх внутрішніх станів. Шукаю орієнтири щодня в тих моїх друзях, яких я, можливо, навіть особисто не знаю, але називаю друзями. Кожен їхній день, крок, справа дають мені силу і надію. Я бачу все, що відбувається в країні, але мій орієнтир — це люди, які попри все тримаються, роблять, воюють, захищають і тримають дуже багато процесів на собі. Саме вони дають мені натхнення і сили. До того ж у мене є малювання. Для мене — це терапія. Я можу вималювати свої стани, поділитися ними не тільки зі всім світом, а насамперед сам із собою. Коли малюю, це дає мені можливість трошки полегшити свій стан. І коли мені стає легше, я розумію, що маю триматися для того, щоб підтримувати своїх близьких, а головне — військових.
Мені дуже важко у цей час говорити про мої великі волонтерські внески. Якщо ти порівнюєш себе і військових, то розумієш, що постійно не доробляєш, робиш мало. Дуже важко триматися, бо навіть російська пропаганда впливає на все. На жаль, ми знаємо дуже багато речей. Хотілося б, щоб їх не було. Це вибиває людей з ритму, зокрема й мене. Буває, що хочеться опустити руки. Але водночас є люди, знову ж таки військові, які надихають. Їхня віра, сила, впертість, героїзм. Окрім того, на жаль, це — великі втрати. І саме це дає сили продовжувати робити щось далі. Я не можу й не хочу хизуватися тим, що за цей час зробив, створив. Мені б хотілося зробити набагато більше. І я сподіваюся, що життя, можливості, здоров'я дозволять це втілити.
Я розумію, що став відомою людиною. Напевно, відомою. Але якихось дуже суттєвих змін у своєму житті не відчуваю. Думаю, відомі люди можуть заробляти і заробляють багато. Мені поки що це не вдається, але я б хотів цього насамперед для того, щоб збирати більше грошей для підтримки військових. Не робити збори, лотереї, а, продавши одну чи дві роботи, закривати великі потреби. Але я — людина, яка здебільшого перебуває у власному просторі, у квартирі. Я — людина, яка не має команди, і вже звик спиратися просто сам на себе. Зараз для мене пріоритетним є бути собою, робити те, що вважаю потрібним, бути вільним. Бо тільки я сам собі можу сказати, що буду робити, а що не буду. І це — велика цінність для мене. Хоча якби вдавалося збирати більше грошей для військових, це було б класно.
Тітов і посольство РФ у США
У мене є друг з Америки Бенджамін Віттес, який із самого початку повномасштабного вторгнення почав робити лазерні проєкції на посольство РФ у Вашингтоні. Він побачив мої роботи і запропонував зробити спільну акцію. Ми зібрали плакати, які максимально на той час відображали події в Україні, і намагалися розповісти абсолютно про все: про наші трагедії, біль, перемоги і, звісно, про наше і моє власне ставлення до ворога.
До акції ми долучили ветерана Олександра Швецова — людину дуже вольову та сильну, яка, на жаль, після 2014 року втратила на війні ногу. Але він не втратив дух і волю, допоміг багатьом військовим триматися, робив різноманітні акції зі збору грошей. Я дуже хотів, щоб Олександр розповів про те, що відчуває, як ветеран. До нас долучилася Альона Каравай — кураторка і людина, яка добре розбирається у сучасному мистецтві. Вона — організаторка "Асортиментної кімнати" у Франківську і одна з тих, хто зіштовхнувся з росіянами у Донецьку. Колись вона працювала у донецькій "Ізоляції", яка на той момент ще була мистецьким центром, а потім перетворилася на страшну катівню.
Це був серпень 2023 року. Упродовж акції я розповідав про кожен плакат, який ми транслювали. Це було вперше. Зазвичай я не розповідаю про свої роботи і про те, що на них відображається. Для мене мова плаката — це максимально універсальна, проста мова, за допомогою якої я можу розповісти все, що відчуваю, не долучаючись до великих текстів і літер. Це все транслювалося на гучномовці перед посольством РФ. Росіяни вже були готові, бо акції Бенджаміна відбувалися не вперше. Вони намагалися пересвітити прожекторами нашу трансляцію. У них були "Z" і "V" на своєму проєкторі — такі жахливі й недолугі. Вони викликали поліцію, намагалися завадити цій акції, як тільки могли. Вона тривала приблизно дві години.
Боротьба Бенджаміна Віттеса
Мені б дуже хотілося, щоб про боротьбу Бенджаміна Віттеса дізналися в Україні. Він і люди, які живуть довкола посольства РФ, зробили дуже багато для нашої підтримки.
Одночасно з цією акцією на паркані однієї з будівель поруч із посольством відкрили виставку з моїми роботами, присвяченими військовим цивільних професій, які захищають Україну. Я дуже пишаюся, що це сталося [ред. після чергової проєкції Бенджаміна на посольство Росії 12 червня 2024 року росіяни зірвали плакати Нікіти Тітова].
Час від часу Бенджамін просить мої малюнки і переводить їх у нові проєкції. Коли американський сенат зволікав з допомогою Україні, Бенджамін знову транслював проєкції вже на цю поважну американську інституцію. Він вимагав не зволікати підтримувати Україну.
Мені здається, наш голос за кордоном майже не присутній. Про Україну багато говорили у 2022 році, бо ми показали всьому світу справжні дива міцності та сміливості. Той приклад героїзму, який продемонстрували українці, здивував світ. Ця історія трималася завдяки нашим людям, які захоплювали своєю неймовірною витримкою. Але в той самий час світ побачив абсолютно жахливі наслідки вторгнення — звірства російських окупантів. Це теж викликало дуже багато співчуття, болю, емоцій і підтримки. Але ми всі розуміємо, що йде час і важко тримати увагу світу просто на нашому болю.
"Дідусь" реклами
Можу сказати про себе, що я — один з "дідусів" реклами. Є "прадідусі", а я прийшов у цю сферу на початку 2000-х років. На жаль, реклама, на мій погляд, змінилася і у змістах, і в сенсах. Можливо, це — таке бурчання "дідуся". Але те, що я бачу зараз, це більше кліпова, ситуативна історія, ніж створення якихось серйозних меседжів. Мені здається, що на цьому відрізку ми дуже втратили через те, що в Україні було кілька фінансових криз. Рекламні агенції на початку, коли я ще починав працювати, дуже часто відмовляли клієнтам або з нецікавості проєкту, або якщо у клієнта була якась не дуже гарна репутація. Перші рекламісти — це були художники, письменники, музиканти, тобто люди творчих професій. Ніхто взагалі гадки не мав, як створюється реклама. Вони вкладалися більш творчо і глибинно. Тобто це була більше щира історія. Бо зараз для більшості рекламістів — це робота для заробітку.
Зараз не бачу глибоких змістів і їхнього пошуку. І це дуже сильно відображається і на історії нашої загальної комунікації. Нам дуже сильно не вистачає якоїсь агенції, яка могла б реагувати миттєво на те, що відбувається. Але не з рекламістами, які постійно займаються розвитком брендів, а скоріше з людьми, які знають всі ці речі й можуть реагувати миттєво. Щоб вони перебували глибоко у тих процесах, що відбуваються у країні. Щоб знали, що відбувається на фронті, які думки у військових. Ця навіть невеличка агенція, якби її створити, мала б свій продакшн, щоб реагувати на багато тем, що виникають як у нашому суспільстві, так і за кордоном, і навіть у наших ворогів. Щоб це була група швидкого реагування. З цим дуже сумно ще з 2014 року. Нам не вистачає такої комунікації дуже давно. При чому, я думаю, що ця команда має бути незалежною від думок можновладців. Тобто це мають бути патріотичні, творчі і дуже талановиті люди. Тоді можна змінити дуже багато речей.
Я роблю це на своєму рівні. Звісно, мої роботи розходяться дуже широко мережею, і я навіть дивуюся. Іноді чую, наскільки серйозні і навіть важливі люди в цьому світі, які мають певний вплив у різних країнах, не тільки в Україні, відгукуються або навіть мають мої роботи. Але у мене немає такої мети — донести це до всього світу. Це радше відбувається через те, що я просто ділюся своїми думками. Можливо, мені б хотілося вийти на трошки більший рівень. Хоча це дуже складно і відповідально через те, що в мене є така власна особливість, як хвороба — біполярний розлад, що не дає можливості бути абсолютно впевненим у тому, що я завтра можу зробити те, що спланував сьогодні.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube