Про трьох бійців 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців з Івано-Франківщини на колективний позивний Пікап у квітні 2022 писав головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний. Суспільне розпитало одного з побратимів — Романа про історію позивного, військовий досвід та війну у 2014 та 2022 роках.
Прикарпатець Роман воював у зоні АТО/ООС. На початку повномасштабного вторгнення з двома друзями Андрієм та Назаром він пішов боронити країну у складі 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У березні Роман з побратимами вистояли у битві в селі Мощун на Київщині. Під час бойових дій воїн отримав контузію. Зараз чоловік лікується у госпіталі на Івано-Франківщині.
24 лютого
— Зранку прокидаюся, чую — війна. Опа, що робити? Я відразу за телефон до шефа, питаю, що робити. Сказав виходити на роботу. Поки до роботи йшов, одразу на телефон до Андрія, Назара (побратимів з 2014 — ред.) Хлопці, що робимо? Назар уже кинув пост у Facebook: "Їду на ви". Зрозуміло, значить я на роботі недовго, максимум — до обіду. Прийшов на роботу, кажу до шефа: "Шеф, мушу йти, до побачення".
Кулемет і автомат на трьох
— Ми виїхали з Івано-Франківська, шукали бригаду, будь-яку частину, де б нам дали зброю, показали, де росіяни і куди йти. Ми повертали в кожне місто, де була якась бригада. В кінцевому результаті нам відмовляли — там снайперів не треба, там того не треба, там немає зброї, там ще щось, там треба чекати на зброю. І так ми доїхали до Білої Церкви, де дислокувалася бригада імені Чорних Запорожців. В Білій Церкві сказали, що снайперів їм теж не треба. Але ми розуміли, що діватися нікуди, далі вже нема куди їхати. В Києві вже йде війна, а далі військових частин ніяких немає.
І ми отримали те, що нам дали — два кулемети і автомат. Ми троє просилися, щоб нас якнайшвидше відправили на передову. Нам сказали їхати на Мощун. Ми заїхали ще в Пущу-Водицю. І що найцікавіше: ми вночі без світла заїжджаємо в Пущу-Водицю, а там чуємо, градами криють. Ми питаємо: "Мужики, нам куди?" "Вам якраз туди, де луплять", — відповідають.
Ми в ту ніч доїхали до Мощуна, пробиралися через ліс, фари вимкнені, щоб "не палитися". Назар увімкнув на телефоні екран, освітлюючи дорогу, і так ми доїхали до Мощуна.
Не пустити військових РФ на Київ
— У нас специфіка була одна — не пустити їх на Київ, усе. Там вже якраз Мощун, річка Ірпінь, росіяни звідти постійно заходили. Ту ніч ми чергували двоє.Через пів години-годину мінялися, щоб не проспати орків. Зранку ми почали окопуватися. Як тільки почали, росіяни повипускали безпілотники. Вони зрозуміли, що там вже є наші підкріплення. І вони щодня артилерією накривали. Чому Мощун? Бо від Мощуна до Пущі-Водиці — 3 км, а звідти — пряма дорога на Київ.
Битва за Мощун
— Спочатку було страшно, дуже страшно. Як то кажуть: лише дурень не боїться. А потім потихеньку, у 2014-2015 роках було таке, отже все нормально, мандраж пройшов. А от коли вилізли на нас чеченці і десантники, то стало трохи гірше. У 2015-2016 роках у нас не було таких прямих зіткнень, як на Мощуні з чеченцями, такого в нас не було.
Після артилерії пішла піхота. Вони полізли у центр Мощуна. З центральної частини села у них зайшла техніка з піхотою, а от по правому флангу, де були наші хлопці, заходили десантні війська. З гвинтокрилів їх там висаджували. От так було у нас по флангах: правий тримав десантуру, центральний і лівий тримав кадирівців.
Найсерйозніший бій проходив 11 березня. Почалося зранку, від 5:30. Були поранені, контужені. Хлопці частково втрачали свідомість. Але достояли. З 28 бійців залишилися восьмеро. 11 березня вночі нас вивели, бо було багато поранених. На наше місце приїхали інші, а нас відвезли у шпиталь в Києві.
Позивний на трьох
— У 2014 році в мене з побратимами Андрієм та Назаром був колективний позивний Козак. У підрозділі казали: "Козаки з Івано-Франківська приїхали". А у 2022 — Пікап. Оскільки ми потребували з хлопцями хоч якоїсь машини, щоб доїхати до передової, то один чоловік дав нам своє авто — пікап. Ну ми й приїхали на позицію. А там питають: "Який позивний буде?" Та приїхали пікапом, то хай Пікап буде. Так у мене і двох побратимів був один позивний на трьох — Пікап. Насправді той пікап нам дуже допоміг, дякувати тій людині, яка нам його дала. Він "прожив" всього-на-всього три дні на передовій, але за тих три дні він зробив нереально багато роботи. Тим пікапом ми вивезли дуже багато "трьохсотих" хлопців, в яких були важкі поранення, "двохсотих".
В госпіталі
— Київ. Мене кладуть на госпіталізацію. Я дзвоню до хлопців, а вони кажуть: "Не повіриш, нас відправляють назад". Я питаю: "Куди назад?" "Нам сказали збиратися, ми виїжджаємо на Мощун", — відповідають побратими. Я одразу до завідувача відділення, кажу: "Виписуйте мене, я нікуди не лягаю, моїх хлопців відправляють назад, я їду з ними". Лікар категорично відмовився мене виписувати: "Ти що? Ти смієшся? Куди тебе виписувати? В тебе — контузія, тобі погано". Я кажу: "Нічого не знаю, я з хлопцями приїхав, я з хлопцями і назад поїду". Він попросив дати список людей, яких вивели. Даю я список хлопців, я всіх знав по прізвищах. І буквально через пів години дзвонить до мене Андрій і каже: "Я не знаю, що ти наробив, але нас усіх везуть в госпіталь до тебе". Я тоді такий був щасливий. Нам тоді кожен день ставили крапельниці, кололи знеболювальні — лікували ці контузії.
Повернення на передову
— Тиждень нас покапали, виписали з госпіталю і ми назад поїхали на Мощун, бо там ще час від часу була піхота. Російська армія тільки відійшла на Ірпінь, тобто ще якісь перепалки через річку були. Нас спочатку завезли у Нові Петрівці і з них ми так кожен день по кілометру-півтора просувалися вперед і йшли до річки.
Боєприпаси були завжди і продукти намагалися більш-менш підвозити. Батальйон у нас був збірний. Навіть у відсотках важко сказати, скільки було мобілізованих, скільки — офіцерів, контрактників, добровольців, таких як ми. З Пущі ми рухалися дальше: Буча, Ірпінь, Іванків. Ми йшли в той бік, ближче до Чорнобиля. Орієнтовно місяць ми йшли. Важко було, бо зв’язку з домом не було жодного. Ти не можеш подзвонити і сказати, що все добре, живий, здоровий. Але потім відновлювали світло, зв'язок, то вже можна було зв'язатися з родиною.
Не така війна
— Ще на початку війни ми з хлопцями знали, що такого, як у 2014 році не буде. Російські окупанти зайшли зовсім з іншого боку. Якщо б вони заходили з Луганська, з Донецька, лізли далі, то можна було б розраховувати на щось легше, ускладнення АТО. А вони йшли на Київ, вони йшли на нашу столицю.
Розкажіть про свій бойовий досвід
— Я вступив на економічний факультет Прикарпатського університету. Був такий забіяка, як і всі пацани. Якось тато мені сказав: "Я в твої роки приймав вже серйозні рішення, а тобі лише "дурь" в голові". Я перевівся на заочну форму навчання. Треба було піти у військкомат. Там мене запитали, чи піду на строкову службу. Я нагадав собі татові слова, що "не можу прийняти серйозного рішення", і сказав, що йду. Забрав повістку, приїхав, дав її татові і сказав: "Тримай, я прийняв серйозне рішення".
Я служив строковиком у 95 окремій бригаді. На службі познайомився з Андрієм Ковпаком. Я вважаю, це був дуже класний досвід. У нас були і бойові стрибки, деякі роти виїжджали на міжнародні навчання. Коли почалася АТО, саме служба в 95 бригаді і отриманий досвід спонукали мене піти і захищати Україну.
У війську я прослужив один рік, рівно 365 днів. Потім демобілізувався. У 2014 році почали бігати ці "чєлавєчкі зелені". 2 серпня (на той час ще святкували день ВДВ) сиділи ми на квартирі. Андрій каже: "Якось це все так затягується, а раптом буде війна?" Я відповів, раз відслужили, підемо ще воювати. І так домовилися, якщо комусь із нас прийде повістка — другий теж піде.
Потім розійшлися у справах: хтось на роботу, хтось мав свій бізнес. Це вже був кінець 2014. Телефонує до мене Андрій: "Братан, я отримав повістку, 30 числа йду". На що я йому відповів: "Добре, я завтра буду". Наступного дня до обіду в мене на руках вже була виписана повістка теж на 30 число. Згодом до нас приєднався Назар. У 2014 році мене з Андрієм кинули на позиції так, що ми один від одного були в радіусі 1 км, могли перебігати один до одного. Ми були і в Кримському, і Гірському, і Попасній. 29 блокпост ми тримали дуже довго — там ми були понад дев'ять місяців. Це є борг перед країною. Якщо починається така "двіжуха" — треба захищати її.
Пост Валерія Залужного у Facebook
— Якщо чесно, був здивований. Тому що ми — звичайні три воїни з Прикарпаття, які самі захотіли захищати Україну. Ми — не якісь там медійні персони, і тут сам Залужний пише на своїй Facebook-сторінці про нас. Було дуже приємно. Приємно, коли високе командування поважає подвиги звичайних військовослужбовців.
Важко в тилу
— Зараз важко і морально, і фізично, тому що я перебуваю тут через свій фізичний стан. Пішли ускладнення: ця війна далася взнаки. В мене грижі повилазили, стало дуже важко на передовій. Хлопці кажуть: "Збирайся, друже, їдь, лікуйся, бо якщо тебе з твоїми грижами десь паралізує, ти будеш тягарем для нас у бою. І я розумію, що могло би бути й так. А бути тягарем для хлопців ще й в якийсь бойовий момент — дуже важко.
Мої побратими зараз воюють на Донеччині. Щовечора я лягаю з думкою, що вранці хлопці подзвонять і скажуть: "Все, Ромаха, війна закінчилася, ми їдемо додому, замовляй сауну".
Я хотів би повернутися, бо там — мої хлопці, там — мої товариші, з якими я пройшов "Крим, Рим і мідні труби", як то кажуть. Ті друзі — дуже важливі у моєму житті. Бо бойовий товариш — це людина, яка готова віддати життя за тебе, а ти — за неї. І якби в бою щось сталося, я знаю, що він би кинув усе, але мене взяв би і тягнув за собою. Аналогічно і з мого боку. Я б не міг так зробити, як чинять росіяни. Вони кидають своїх на місці, не забирають поранених, не забирають "двохсотих".
Наші хлопці стараються вивозити навіть під обстрілами, бо, знаєте, крім того, що у нас бійці вміють воювати, вони ще вміють вірити в Бога. Вони знають, що загиблого треба вдома з почестями поховати. І щоб батьки через те все горе побачили свого сина, батька чи брата.
Перемога не настане завтра чи післязавтра
— Війна закінчиться тоді, коли РФ, як така, припинить існувати взагалі. Коли там просто буде пустир, болото і те, що від них залишиться. Перемога не буде завтра чи післязавтра. Це займе якийсь певний час, певний період. Але рано чи пізно ми дійдемо до того, до чого прагнули, до чого ми йшли всі ці роки.
Читайте також
- Пише щоденник свого життя на фронті. Військовослужбовець з Прикарпаття Назар Александрук
- "Найважче на війні — не втратити віру" — командир кулеметного взводу з Івано-Франківська Назарій Кішак
- Частину врожаю хоче віддати для ЗСУ. Як ветеран АТО на Івано-Франківщині вирощує квасолю
- Історія вишиванки загиблого бійця з Прикарпаття Мирослава Васильчука
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!