У гірському селі Гринява, що на Івано-Франківщині, діти змалку вчаться їздити верхи на коні, аби потім працювати з ним у лісі, возити сіно, міхи з борошном чи картоплею або продукти з крамниці. Люди обігрівають хати дровами, їсти готують у печі й кажуть, що співчувають жителям обласних центрів, які часто обстрілює армія РФ.
Чим живе одне з найвіддаленіших сіл Івано-Франківської області — в репортажі Суспільного.
"У мене дідусь — фірман. Він мене раз поклав на коня, і вже все"
У морози до горішніх присілків Гриняви не доїдеш — хіба ЗІЛом з ланцюгами на колесах. Вийти і зійти можна пішки, попри дорогу, але якщо треба в магазин, доводиться їхати конем. Верхи у Гриняві уміють їздити змалку, розповідає 13-річний Василь Рибчук, якого зустрічаємо дорогою з присілка Каптарга. Він якраз забрався на коня.
— Не бійтеся, він не кусається.
— А ти відколи на коні вмієш їздити?
— Від 5-6 років. У мене дідусь — фірман. Він мене раз поклав на коня, і вже все. Але кінь був чемний, "на цапа"На задні ноги не ставав.
Цей кінь — сусідський. Хлопець їздив на ньому в магазин, а зараз ще має привезти дров. Василь каже, що підхід може знайти до будь-якого коня.
"Беру шматочок хліба або яблука, даю йому. Тоді гладжу тут (шию — ред.). Він це любить, коли його гладити. А цього коня вже добре знаю, де лиш я з ним не був. Возив сіно, копиці, дрова", — розповідає хлопець.
У себе Василь тримає 10-місячне лоша.
— Доглядаєш за ним?
— Кожного ранку встаю, дам йому води, сіна, зерна, аби був гарний.
— А коли в тебе тут день починається?
— Шеста, сьома, восьма. Перше йду до школи, потім приходжу, то ще дрова можу тягати.
"Лиш аби мир у світі, хлопчики"
Сходимо в село, йдемо в центр. Біля входу в крамницю стоїть жінка в синьому фартусі. Це — Марія Сіренчук. У торгівлі, каже, працює понад 40 років. Розпитуємо її про господарку.
"Маємо дві корови, двоє свиней — мусимо тримати. А з чого жити? Та ж не піду я молоко в магазині купувати та сметану — ще й другому принесу та дам. Встаю о четвертій-п’ятій годині, їсти наварю, бо шість онуків: четверо таки йдуть від мене, а двоє поруч з донькою середущою живуть. Та мушу це все робити, а що? А тут прийду, відсиджу собі цілий день", — розповідає Марія Сіренчук.
Жінка говорить, що в гірському селі, навіть коли вимикають світло, живеться добре.
"Нам не загроза, що світла немає. У нас дрова є, пічки кахельні, є "шпаргати"Шпаргат — це кухонна плита, яку опалюють дровами, є на чому зварити. Прати можемо на маґлівницяхМаґлівниця (також маґельниця, рубель) — це . Це — дерев'яна дошка з ручкою та поперечними зарубками (зубцями) на одному боці. Принцип дії полягає в прокатуванні намотаної на качалку (валок) білизни, що розгладжує тканину. Є чайники на печі. От у мене син в Одесі, то там проблема: то газу, то світла нема. Біда — там, у містах, а в нас біди немає. Ви самі — з Франківська, і вам біда", — каже Марія.
Головне, продовжує продавчиня з Гриняви, аби закінчилася війна.
"Лиш аби мир у світі, хлопчики, й аби діти здорові, й хлопчиків би нам з війни не привозили у трунвах, та й всьо. В нас є вже поховані три хлопці, а є ще пропалі безвісти. Що зробиш? Таке життя наше. Просити Бога, молитися, би Бог поміг, аби війна ця закінчилася, би ми мирно жили", — говорить Марія Сіренчук.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube