29 травня 2025 року в Університеті Короля Данила в Івано-Франківську військовослужбовиця 13 бригади НГУ "Хартія", парамедикиня, волонтерка й колишня військовополонена Юлія Паєвська на позивний Тайра презентувала збірку поезій "Наживо". У ній — 50 віршів про війну, полон, тортури й любов.
Чи можлива поезія після полону і чому слово також є зброєю під час війни — Суспільне поспілкувалося з Юлією Паєвською у межах презентації її поетичної збірки.
"Тайра" врятувала життя мого чоловіка"
На презентацію збірки "Наживо" Юлії Паєвської прийшли студенти, викладачі, митці, військові та їхні рідні.
"У 2019 році "Тайра" врятувала життя мого чоловіка. У нього була вкрай важка кровотеча. Саме завдяки їй він вижив, саме завдяки "Тайрі" ми познайомилися, бо чоловік був живий. Тому я не могла не прийти сьогодні", — розповідає дружина військовослужбовця "Правого сектору" Володимира Синьківа Олена.
У 2019 році після важкого поранення й лікування воїн звільнився зі служби, але з початком повномасштабного вторгнення знову добровільно вирушив боронити країну. 8 квітня 2022 року на Харківщині, прикриваючи відхід побратимів і захищаючи тілом посестру, Володимир Синьків загинув.
Його дружина говорить, що історія "Тайри" — суголосна їй, особливо — мотив міста Маріуполь у віршах.
"Як колишня військовослужбовиця, розумію її біль. Я служила з чоловіком у Маріуполі. Там ми познайомилися, там зародилася наша сім’я. Для мене Маріуполь — дуже болючий. Мені хотілося почитати її вірші. І мати пам’ять для сина — також Володимира. Саме для нього — цей автограф. І колись, коли він підросте, я розкажу, що людина, яка написала цю книгу, врятувала його тата", — ділиться Олена Синьків.
"Я вважаю, що слово — найстрашніша зброя у світі". Розмова з авторкою
Вірші зі збірки "Наживо" написані в період з 2022 по 2024 рік, зокрема в Харкові, Києві, Парижі, Римі, Лондоні й Сіднеї. Проілюстрував книжку Володимир Єрко.
На презентації "Тайра" розповіла, що вірші писала й під час перебування у російському полоні — крейдяним камінцем на тюремній стіні. Але ці тексти у збірку не потрапили.
Далі — розмова кореспондента Суспільного з Юлією Паєвською.
— У вашій поезії — багато Бога, багато смерті та інших тем, що перегукуються з творчістю Василя Стуса. Наскільки цей поет є близьким для вас?
— Абсолютно близький. Я відчуваю його як дуже близьку душу. Пауль Целан — теж відчуваю близькість. Я думаю, що це посттравма так виявляється у всіх. Якщо ти маєш сказати світові щось більше, ніж поплакатися в жилетку, то виходить щось таке.
— Бог на війні — командир чи побратим?
— Для мене – побратим.
— Чи поезія, як форма висловлювання, має в собі достатньо інструментів, щоб передати жах війни? Чи можливо впіймати війну у слово?
— Безперечно спочатку було слово. І росіяни насправді прекрасно це усвідомлюють, і використовують саме слово, як головну зброю. Ми мусимо бути дуже пильними, відстежувати спроби влізти у свідомість. Наприклад, НЛП — нейролінгвістичне програмування. Це — така річ, яка дозволяє маніпулювати свідомістю, буквально вкладати потрібні наративи в тебе. Треба постійно мати критичний погляд.
— Німецький філософ Теодор Адорно писав, що поезія після Аушвіца неможлива. Чи можлива поезія після Маріуполя і навіщо вона?
— Я думаю, що це — дуже індивідуально, це дуже залежить від психотипу. Безперечно, можлива й після полону, й після Аушвіца. А як інакше? З мене вона [поезія] сама пішла, тобто я це не викручувала із себе.
— Чи планується переклад збірки на інші мови?
— Так.
— На які?
— Секрет.
— В одному з ваших віршів є рядок: "Нащадки жертв нині стали солдатами". Наскільки важливо розуміти, що за плечима стоять предки-воїни, усвідомлювати тяглість поколінь?
— Ми — і нащадки тих, хто був знищений в Батурині, й Холодний Яр ніхто не скасовував. Тобто вся історія України в контексті історії людства мусить бути проявлена й передана правильно, а не з точки зору Росії. Вони [росіяни], до речі, пишуть ці історії, використовуючи слово. Я вважаю, що слово — найстрашніша зброя у світі.
— Мова ваших віршів — жорстка, сповнена специфічної військової лексики. Часто високе переплітається з дуже приземленим і страшним...
— Мені здається, що я живу трохи в іншому вимірі. От згадую себе років 20 тому — я була інакша. Я тоді писала теж і писала непогані вірші, але цей досвід, який я пройшла, дав мені право говорити так, як я відчуваю. Я не намагаюся комусь сподобатися. І це — дуже круто насправді.
— Яке ваше ставлення до цивільних авторів, які ніколи не були на війні, але пишуть про неї натуралістично? Чи мають вони моральне право на такі вірші?
— Якби вони це робили гарно й правдоподібно, то чому б ні? Хай пробують. Але, як на мене, це не дуже природно. Це — все одно, що я б писала, наприклад, про манікюр, підбори чи щось таке, чи про якусь вищу математику — те, в чому я не розуміюся, чим не володію.
— В описі до збірки пише: "Поезія, яка не просить співчуття. Вона — дух епохи". Чому нам важливо фіксувати дух епохи?
— Наше життя — дуже коротке, й ти ніколи не знаєш, коли зустрінешся зі смертю. Вона [смерть] — одна з героїв збірки. І щось потрібно залишити людству. І залишити таке, щоби більше не хотілося війну повторити. Ми мусимо зупинити цей жах, щоб людство жило в мирі.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube