"Мені сказали залізти у яму з нашими "двохсотими", я і заліз" — так пригадує третій день у російському полоні 27-річний військовий з Бурштина Володимир Труш на позивний Малюк. На початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов захищати Україну, бо "не міг відсиджуватися у тилу".
У червні 2024 року в Часовому Ярі на Донеччині він з двома побратимами помилково зайшов на російські позиції й там потрапив у неволю. 19 березня 2025 року під час обміну боєць повернувся з полону.
Про бої з "вагнерівцями", зламані ребра та зради у полоні, а також про бажання повернутися на службу Володимир Труш розповів Суспільному.
"Жінко добра, ваш син — у Бахмуті"
Володимир Труш хотів стати на захист країни ще під час АТО/ООС. Однак тоді через проблеми зі здоров'ям його на службу не взяли. Після 24 лютого 2022 року чоловік пішов у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. На дзвінок з ТЦК чекав два місяці, тому вступив до тероборони у Бурштині.
"5 травня 2022 року мені подзвонили з ТЦК, і 8 травня ми виїхали в Бахмут. Я знав, що навчання не буде ніякого. Був вибір залишитися при територіальному центрі комплектування, але я не хотів. Не міг відсиджуватися в тилу, поки наші хлопці — там. Я готовий зробити все, щоб захистити свою сім'ю, і відпочивати тут я не хочу", — каже військовий.
Володимир не сказав своїй матері, що одразу поїхав на фронт. Жінка про це дізналася від знайомих.
"То була неділя. До мене зателефонувала одна жіночка і каже: "Мабуть, ваш син — разом з моїм чоловіком". Відповідаю: "Так, на навчаннях". Вона запитала: "На яких навчаннях? Ви знаєте, де ваш син?" Я відповідаю: "У Білій Церкві на навчаннях". А вона мені: "Жінко добра, ваш син — у Бахмуті", — пригадує матір воїна Іванна Труш.
"Ми знали, що хтось може не вийти, але були до цього готові"
Володимир Труш вступив до лав 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Під Бахмутом він воював проти ПВК "Вагнер", а в червні 2023 року разом з побратимами пішов на штурм туди, куди, з його слів, відмовилися йти військові Сил спеціальних операцій ЗСУ.
"Ми сприйняли це за жарт, вечірку. Йшли зі сміхом. Ми знали, що хтось може не вийти, але були до цього готові. І на цьому штурмі я втратив свого найкращого друга на позивний Тяпа. Звали його Ігор. Мені його дуже сильно не вистачає. Ігор часто мені сниться, я спілкуюся з ним, сміюся. Але знаю: він зробив все і навіть більше для цієї країни", — каже Володимир Труш.
Втрату друга воїн переживав важко, тому побратими відправили його оговтуватися в спецзаклад і думали, що він "спишеться".
Грудень 2023 року. Володимир Труш повертається до своєї рідної бригади, яку відправляють боронити Торецький напрямок. Там бійці простояли приблизно чотири місяці.
"Це було класно. Цей адреналін уже в крові, він — як наркотик. Це — наче маленькій дитині купити конструктор, пістолет або машинку", — говорить боєць на псевдо Малюк.
Помилково зайшли на російські позиції й потрапили у полон
Травень 2024 року — відправлення у Часів Яр. Російська армія намагається захопити місто. 16 червня Володимир Труш разом з двома побратимами вирушає на позиції, які, як вони думали, були ще українськими. Так він і потрапив у полон.
"Їхня (російська — ред.) розвідгрупа з 19 людей зайшла на ті позиції вночі 15 червня. Як їх не "спалили" наші "пташки", я не знаю. Нас прийняли у лісосмузі. Вони знали, що ми не їхні, бо по дурості ми наліпили на себе цей жовтий скотч", — згадує військовий.
Побратими вирішують, що робити: підірватися чи вступити у бій. Проте Володимир Труш просить їх зберегти свої життя.
"Ми прийшли на позиції росіян, й вони змусили нас рити окоп, а водночас — розпитували все докладно. Я сказав їм 10% правди, решту все брехав, аби вберегти тих, хто ще на позиціях. Мої побратими зрозуміли мене і приєдналися до брехні. Мо**алі, як завжди, повірили в це", — каже Володимир Труш.
"Мені сказали залізти у яму з "двохсотими"
Двох побратимів відвозять у Бахмут. Володимира залишають на російських позиціях. Чоловік зізнається: думав, що там його вб'ють.
"На третій день вони мене привели до ями, де були наші "двохсоті" хлопці. Було вісім тіл. Всі вже чорні. Я не бачив, хто є хто. Мені сказали залізти у яму з "двохсотими", я і заліз", — пригадує Володимир Труш.
Минає дві години. Воїну наказують вилізти й ведуть в ангар, що розташований у мікрорайоні Новий у Часовому Ярі. Російські солдати хочуть, аби він провів їх до українських позицій. У відповідь — відмова.
"Я сказав: "Мужики, треба було мене пристрілити ще там, у ямі". Мене приставили до стінки, направили три автомати й зробили решето зі стіни. Стріляли впритул — повний мій силует зробили", — розповідає боєць.
Про фізичні розправи у російському полоні
З Часового Яру росіяни вели Володимира Труша пішки до Бахмута. Дорогою його атакував український FPV-дрон, від якого він отримав поранення.
"Чотири уламки. Три ще досі у мені: у правому коліні, правому лікті та у голові (пів сантиметра від лівої скроневої частки). Зараз уламок зайшов глибше у м'які тканини", — говорить військовий.
За його словами, у Бахмуті російські військові приблизно годину його били. У Володимира Труша були зв'язані руки та ноги, а також заплющені очі. Воїн каже: за відчуттями, над ним розправлялися восьмеро людей.
"Били всім: металевими трубами, електрошокерами, руками та ногами. Був один з них на псевдо Танкіст. Ця "дитина" важила 160 кілограмів. Його удари я відчував дуже особливо. Мені поламали два ребра, відбили нирки, дуже сильно пошкодили хребет, грудну клітку й голову", — пригадує військовослужбовець.
Після фізичної розправи Володимира Труша перевезли в інший ангар, де були розвідувальні групи армії РФ. Там його оглянув лікар і дав знеболювальне.
Володимир Труш про полон в окупованому Луганську
Наступним місцем перебування Володимира була "Луганська комендатура". Там бійцю запропонували роботу на свіжому повітрі. Він каже: погодився, бо у камері було дуже спекотно.
"Ми облаштовували для них навчальний центр: копали, носили бочки, складали їм локацію. Після цього нас етапували в Луганське СІЗО № 1", — пригадує Володимир Труш.
Під час допитів боєць брехав про усе, окрім свого імені, місця народження та назви бригади, у якій служив. Він знав, що ця інформація необхідна для обміну. Росіяни ж хотіли дізнатися, де перебувають аеророзвідники, а також про місця розташування медпунктів і штабів.
"Головне — треба було не забути, що ти розказуєш. На другий-третій день вони могли ставити ті самі запитання і навіть самі давати на них неправильну відповідь. Якщо ти підтверджував, тобто тебе "підловлювали". Тоді вже була зовсім інша розмова", — говорить військовий на позивний Малюк.
За час перебування у Луганському СІЗО № 1 Володимир Труш почав звикати до фізичних розправ, які відбувалися регулярно.
"Ти знаєш: ага, сьома година, зараз уже буде. І справді: 7:00 — "залітають" і роблять справу. За ними можна було просто звіряти годинники", — каже воїн.
"Здають" за хороше ставлення, цигарки, каву та цукор
Володимир Труш провів сім місяців у полоні із синьо-жовтою лялькою-мотанкою від мами. Інший військовополонений за хороше ставлення розповів про це росіянам. Тоді ляльку відібрали.
"У полоні ти сам за себе. У тебе там немає нікого, вірити не можна нікому. За донесення ти отримуєш набагато краще життя. Фізичної розправи до тебе немає, отримуєш бонуси від "адміністрації": цигарки, чай, каву, цукор. Я сказав собі одну фразу: катуйте, ріжте, вбийте, але я ніколи не перейду на бік росіян. У мене є моя країна, у моїх жилах — кров моїх предків, батьків. Я йтиму до кінця, зроблю все, щоб ніколи не зрадити цю країну. І я її не зраджу", — говорить військовий.
Про повернення з полону: "Забув, як звати маму"
Напередодні обміну Володимир Труш не здогадувався про те, що повернеться додому. Його з іншими полоненими "автозаком" відвезли у Ростов-на-Дону, що у РФ. Там посадили на літак. Спочатку полетіли у Московську область, там дозаправилися і звідти — ймовірно, на Сибір.
"Там було десь 28-30° морозу. Нас вивели з літака і пошикували. Годину ми стояли просто рівно — із замотаними очима й закріпленими стяжками руками. Після цього пересіли в інший літак і полетіли в наступний населений пункт", — згадує боєць на псевдо Малюк.
Після приземлення Володимир побачив надпис "Гомель" і зрозумів, що перебуває у Білорусі. Він не вірив до останнього, що його обміняють, бо чув історії, коли полонених на кордоні повертали назад.
"Після усвідомлення, що я — на українській землі, емоції зашкалювали. Цей синьо-жовтий прапор, зовсім інший запах повітря і рідна мова. Сльози — на очі. Підходить до мене дівчинка у військовій формі й питає: "Ви пам'ятаєте номер телефону когось з рідних?" Номер я знав, але забув, як звати маму", — розповів Володимир Труш.
"Це був перший день, коли я перестала плакати"
Його матір Іванна мала небагато надії на те, що сина обміняють через дев'ять місяців полону. Вранці 19 березня вона під час молитви говорила до фотографії Володимира і просила його триматися.
"Я казала йому: "Синочку, сьогодні — обмін, але тебе, як завжди, не буде. Тому що будуть обмінювати хлопців, які довше у полоні. Нічого, сонечко, ми з тобою дочекаємося". І пішла на роботу", — згадує жінка.
Після роботи Іванна Труш пішла на зустріч з родичами зниклих безвісти військових та полонених. Там їй зателефонували з координаційного штабу зі звісткою про те, що її син — в Україні.
"Я не знала, що зі мною робиться. Це таке щастя. Я б хотіла, щоб кожна мама дочекалася і вірила до кінця, змогла обійняти. Бо це — найбільша радість у світі. Це — другий день народження. В той день мене вітали мої родичі, знайомі. Всі плакали зі щастя. А в мене це був перший день, коли я перестала плакати", — розповідає жінка.
Планує повернутися на службу в рідну бригаду
За час своєї служби Володимир Труш отримав відзнаки "Золотий хрест", "Хрест хоробрих", медаль "За оборону міста Бахмут", "Золотий лев", нагрудний знак "Ветеран війни — учасник бойових дій".
"Кожна нагорода для мене — це біль, бо дивлячись на них, я знаю, що в певних діях втратив когось. Ніколи не думав, що у свої 27 років я буду ветераном", — зізнається воїн.
Володимир Труш планує повернутися у лави Збройних сил України — до своєї рідної 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Після обміну він їхав з волонтерами на фронт і тільки впевнився у своєму рішенні.
"Волонтери "гнали" дві автівки. Я прийшов до них вранці й поставив їх перед фактом: їду з вами й крапка. Чи є місце, чи немає — хоч у багажнику, але поїду. Коли приїхав до своїх хлопців, то зрозумів: я повернувся додому. Я настільки був радий їх бачити", — каже військовий на псевдо Малюк.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube