Ейпріл — з Канади. Понад два роки тому вона покинула дітей, мирне життя у горах і приїхала в Україну, на війну. Пройшла шлях від волонтерки до військовослужбовці ЗСУ. Нині носить позивний "Бабця", служить медикинею у 93-й окремій механізований бригаді "Холодний Яр". І допомога українцям, і служба у війську, і підрозділ — усвідомлений життєвий вибір. "Справа не в тому, як ти помираєш, а як ти живеш" — кілька разів вона повторює цю фразу під час інтерв’ю і доводить це переконання своїми вчинками. Як її, іноземку, змінила російсько-українська війна, і як, на її думку, українці змінюють весь світ — Ейпріл розказала Суспільне Донбас.
"Я сумую за тим, ким була до війни, за таким невіглаством і здатністю бути егоїсткою. Зараз я абсолютно інша людина. Я не бачу сенсу ходити в торговий центр, дивитися новий фільм чи щось подібне, бо є стільки всього, що я можу зробити у цей час, щоб допомогти іншим людям, допомогти моєму батальйону".
Бабця
Ейпріл 36 років. У Канаді вона жила у горах, захоплювалась риболовлею, виховувала дітей. Три роки тому повномасштабне вторгнення РФ до України змінило і її, хоч вона не мала обов’язку ані допомагати, ані воювати за Україну.
Наразі Ейпріл — військовослужбовиця із позивним "Бабця", хоч зовсім не схожа на бабцю.
"Я вважаю це жартом. Кажу: «Я стара, але я не бабця. Але вони скажуть: «Бабця іде, Бабця іде» — і це про мене. І це змушує людей посміхнутися: "Це ти бабця?!". — "Так". А коли тобі боляче, коли тобі найгірше, і ти можеш трохи посміхнутися — це розрада".
Ейпріл приїхала до України у грудні 2022 року волонтерити. Їздила прифронтовими містами та селами із гуманітарною допомогою. Бахмут, Зарічне, Сіверськ, Українськ, Торецьк.
"Я провела багато часу поблизу лінії фронту, бачила, як ці місця повільно зникали. Тож наприкінці 2024 року я почала розуміти, що це не закінчиться. Я буду продовжувати рятувати тварин, доставляти воду та їжу, але це не закінчиться, допоки ми не допомагаємо військовим. Я зрозуміла, що можливо буду не найкращим піхотинцем, але медиком я можу бути".
"Холодний яр"
Так вона вирішила вступити до лав ЗСУ. Бригаду обирала свідомо і пишається нею.
"Для мене, взагалі-то, честь бути тут. «Холодний Яр» — це престижно".
У своєму батальйоні іноземка від початку формування, ставши медикинею, багато що змінила, ретельно стежить, аби її бійці отримували все необхідне.
Ейпріл говорить, що у 36 років тут, на російсько-українській війні, на фронті, в своєму батальйоні знайшла місце, де може бути собою.
"На війні ми проживаємо найкращі роки свого життя. Ми потихеньку дорослішаємо. Мені 36 років, і тут я майже три роки. А наймолодший, 18-річний — цей чоловік у своєму житті знав тільки війну. І я думаю, що всі ми відчуваємо себе родиною. Відчуваємо те, що ми втратили у своїх власних родинах, які нас не розуміють. Тому я щаслива бути тут, тому що мене розуміють. Я можу бути собою".
Страх
"Думаю, найстрашніший момент був у Сіверську. Я ледь не потрапила під обстріл: менше ніж за квартал від мене влучили ракети. І я думаю, що це було страшно, але я справді вірю: важливо не те, як ти помираєш, а те, як ти живеш", — розповідає Ейпріл.
Тут, в армії, на фронті вона керується іншим страхом, не страхом щодо власного життя, страхом, що злочини Росії забудуться і залишаться безкарними.
"Я дійсно насолоджувалася своїм попереднім життям. Але тут відбувалося стільки всього. Я бачила Бучу, і я бачила Ізюм, і я не могла рухатися вперед. Отже, навіть у Канаді в той час я не насолоджувалася своїм життям так, як могла би. Бо я не була тут. І тепер я розумію, що все, що було до цього, не має значення.
Коли перебуваєш за океаном, коли війна не впливає на тебе безпосередньо, і ти не розумієш, які можуть бути наслідки для твого майбутнього. Але це вплине на кожного з нас, якщо тут переможе Росія. Всі диктатори на Землі спостерігають за реакцією світу, реакцією людей і нашою здатністю забувати те, що відбувається.
Якщо Росія продовжить наступати, ми втрачатимемо не лише солдатів. Мова про людей, для яких ці звірства тривають. Є кадри з дрона, як жінку застрелили на вулиці у Торському. Це речі, які досі відбуваються. Подивіться на Вовчанськ. Подивіться на Авдіївку. Ці жорстокості — навіть якщо вони не висвітлюються широко — вони відбуваються: мирних жителів досі катують, убивають, вивозять далі в Росію — і ми не знаємо, що з ними сталося.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.