З французького легіону в ЗСУ. Під час звільнення Херсона дістав поранення, та прагне стати у стрій: історія військового

Ексклюзивно
Українець п'ять років працював у Французькому легіоні. Фото надав Павло

Військовослужбовець Павло з позивним "Капрал" родом з Миколаївської області, юність провів на Луганщині. Саме там почався його армійський вишкіл. Чоловік закінчив Луганський військовий ліцей, проте здійснити мрію стати десантником в Україні не судилося — у виш не взяли, бо не підійшов за зростом. Натомість його мотивацію оцінили у Франції, у тамтешньому легіоні він провів п'ять років.

Чому у 2014 році Павлу відмовили у військкоматі стати учасником АТО, як у лютому 2022-го пішки подолав майже 40 км, щоб приєднатися до лав тероборони Києва, про бажання повернутися у військо після поранення та про ставлення до примусової мобілізації — "Капрал" розповів Суспільне Донбас.

"Ми стояли за 8 кілометрів від мого рідного села у Миколаївській області. Я собі просто уявляв, як увірвався туди на "бесі", усіх окупантів перестріляв і звільнив його. Як виходять мої люди, а я їм кажу, що я у вас тут жив, ріс до 12 років. Але в останній момент нас зняли з цього напрямку і перекинули в інший.
Військовослужбовець з позивним Капрал. Фото надав Павло

Французький легіон: "Я з дитинства мріяв стати військовим"

Павло згадує, як ще з малечку з-поміж іграшок перевагу віддавав не машинкам, а танчикам. Фах обрав відповідний — у 14 років став кадетом Луганського військового ліцею з посиленою фізичною підготовкою.

"Коли мені було 12 років, за сімейними обставинами, ми з мамою переїхали з Миколаївської області на Луганщину. Спочатку це був Сєвєродонецьк, а згодом Луганськ, там пройшла моя юність, дорослішання. Своє життя я дуже рано пов'язав з військом, з дитинства мріяв стати військовим", — розповідає чоловік.

До вишу на військову кафедру вступити не вдалося — не підійшов за зростом, пояснили тоді відмову у закладі, згадує чоловік. Строкова служба бажання будувати військову кар'єру в Україні відбила остаточно.

Служба в армії. Фото надав Павло

"Чомусь геть не брали до уваги мою мотивацію, на жаль. Казали замалий, "а що як парашут не відкриється", маячня. Пізніше за кордоном я зробив 29 стрибків з парашутом. Навряд я мав би такий досвід в Україні", — зазначає Павло.

Натомість згодом його бажання розвивати військовий хист оцінили у французькому легіону, де він провів п'ять років.

"В АТО мене не взяли. Я приходив у військкомат перед тим, як виїхати за кордон. Тоді я вже жив у Києві. Прийшов, а там черги, переважно, юрбилися старшокласники, студенти, яким потрібні були виписки. Коли почули, що я хочу у військо, провели без черги. Утім, мені відмовили через луганську прописку. Приписне моє ж було звідти. Мені пропонували зареєструватися у притулку для безхатьків, бо хто ж мене пропише в себе у столиці — я на таке не погодився", — розповідає Павло.

Це було взимку 2015-го, того ж року він вирушив до Франції, де приєднався до іноземного легіону. Там чоловік вдосконалював свої військові здібності за стандартами НАТО.

“Це те саме, що морські піхотинці в США. Ми відпрацьовували: медицину, орієнтування на місцевості, витривалість, штурми – моя задача була брати окопи, а не сидіти в них. Військові у Франції працюють за натівськими програмами”.

Капрал у лавах французького легіону. Фото надав Павло

Перша зустріч з окупантом

Повернувшись в Україну, чоловік почав займатися сільським господарством, був помічником керівника одного з агропідприємств в Чернігівській області.

"Наші поля — це якраз прикордоння. За ними — "рашка". 24 лютого 2022 року там вони й зайшли. 26 лютого я пішов записуватися до місцевої тероборони. Там взяли мій номер телефону, сказали: "зброї немає, чекайте — вас покличуть". Це так було дивно — адже з одного боку Чернігівщини вже кацапські літаки кружляли та горіли танчики", — розповідає Павло.

Чекати чоловік не став, зв'язався з друзями в Києві — ті покликали до себе в добровольче формування. Від Чернігова це близько 135 км, за півтори години впораюся, так думав тоді Павло, зібрав документи у легкий рюкзак, сів в автівку і поїхав.

"То був дуже довгий шлях. Я ще й 20 км не проїхав, як почалося. Чую — по мені стріляють, одиночні постріли з кулемета. Пригальмував, дивлюсь на узбіччі — БМП кацапське. Емоцій було купа, перемогло почуття самозбереження. Я опустив сидушку і ліг, чекаю. Нічого не відбувається. Тоді я вийшов і попрямував до "російського ваньки", — розповідає Павло.

Згадує, як тоді військовий РФ велів йому вертатись, бо тою дорогою прямувала військова техніка — російська колона з пів сотні машин.

"Він був розгублений, сказав, розвертатися та їхати назад. Кажу, що по мені стріляють, він відповів, що більше цього не робитиме. Я й пішов — це була його помилка. Від'їхавши на безпечну відстань, я знайшов зв'язок і передав координати. Ту техніку ЗСУ розбили, не можу стверджувати, що за моїм наведенням, однак таке було".
Дорогою чоловік зустрів військову техніку, застряг у болоті та знайшов нові черевики. Фото надав Капрал

З Чернігова до Києва: у лютому пішки пройшов до 40 км, щоб приєднатися до ТрО

Утім, не подолавши й 10 км, чоловік знову зупинився — на шляху був зруйнований міст. Павло розповідає, що почав шукати брід, але застряг колесами в болоті. Покинув машину і пішов до найближчого села просити допомоги.

"Треба, щоб хтось витяг. Мені сподобалися місцеві, такі агресивні — з ножами вийшли назустріч. Розумію: чувак з бородою, — тут такі події розгортаються. Коротше, не переконав", — посміхається Павло.

Довелося ночувати в машині. Наступного ранку виїхати з пастки також не вдалося, земля за ніч не промерзла, як сподівався чоловік. Тоді він забрав рюкзак з документами та пішов пішки, розраховуючи зловити попутну автівку.

"У французькому легіоні ми багато долали дистанцій пішки — до 30 км. Однак, я не розрахував: усі автівки їхали тільки мені на зустріч. Пройшов вже стільки, що вертатися — взагалі не варіант, двічі робив перерви по 15 хвилин. Коли проходив залишені позиції наших хлопців, знаходив там сухпайки, щось їв. Навіть берці трапилися. Не нові, але мого розміру. Перевзув свої кросівки й пішов далі. Ноги вже пекли, аж судоми хапали. Біля одного села зустрів місцевого, зупинив, попросив відвезти до Києва. Не погодився", — згадує чоловік.

Утім, уже за кілька хвилин назустріч їхали два військових автомобілі, розповідає Павло. Радість була недовгою, українські бійці скрутили його, вдягли в кайданки. Привезли у заґратоване приміщення для допиту.

"Коли зайшов у камеру чоловік з пов'язкою "ВСП" — зрадів, вже точно не застрелять. Той почав розпитувати: хто, звідки, де навчався. Дивився документи, а коли почув про Луганський військовий ліцей, то почав допитуватися прізвища командирів. Пішов, комусь подзвонив — повернувся і мені зняли кайданки. З'ясувалося, що він так само випускник цього ліцею", — розказав Павло.

Чоловіка нагодували, дали можливість прийняти душ, а ранком відвезли до Києва.

Капрал тримає маленького їжака в долонях. Фото надав Павло

Бої за Бахмут, звільнення Херсона та поранення

1 березня 2022 року Павло приєднався до добровольчого батальйону в столиці: з побратимами будували укріплення, пильнували ДРГ. Після звільнення Київщини, у червні 2022 року чоловік у складі зведеної роти вирушив на схід.

"Бахмут тоді для нас був перевальним пунктом. Там я побачив перші серйозні втрати з нашого боку. Було дуже спекотно: КАБи, С-300 — все летіло нам в окопи. Поруч зі мною були побратими, з якими я ділився своїми знаннями. Я ще в Києві підібрав таких людей, які готові були вчитися, слухати й виконувати. Я був сержантом взводу. Були такі ситуації, коли інші панікували, наша злагодженість рятувала життя", — переконує військовий.

"Найскладніше на передовій — це не болото і навіть не обстріли, а паніка".
Військовий на передовій. Фото надав Павло

Згодом відділення, в якому служив "Капрал", перевели в одеську бригаду. Зі сходу вони вирушили на південь на Херсонський напрямок.

"Нас з одного пекла перевели в інше. Перший контрнаступ за звільнення Херсона був наш", — ділиться чоловік.

Під час одного зі штурмів лісосмуги військовослужбовець отримав поранення — уламок від міни 152 калібру поцілив у ногу. Це було у вересні 2022 року, тоді "Капрал" був у складі взводу 28-ї бригади.

"Залишки взводу — 19 людей — красунчики, низький їм уклін. Ішли на роту кацапів. Нас жорстко обстрілювали. Ми посадку відбили, але зазнали втрат. По нас цілили зі всього і одразу: танк, міномет, БМП, "Ураган". Коли мене поранило, я ліг — укриття ніякого не було — просто на траву. Чую — гуде ворожа техніка, у думках: їдуть зачищати, але потім звук почав віддалятися. Тобто вони "наклали в штани", бо не знали скільки нас і збирали своїх", — розповідає військовослужбовець.

Після бою були втрати: поранені та загиблі. "Капрал" очолював взвод, пригадує, як евакуюватися з поля бою легкопоранені допомагали важким. Сам він, спираючись на держак, подолав три з половиною кілометри.

"Чекав на підкріплення, на нозі турнікет, вирубає. Довелося відступати: в одній руці автомат, в іншій — держак. Ішли лісосмугою, ще й так трапилося, що один з побратимів "впіймав" протипіхотну міну. Став — подивився на нас і пішов далі, вона не спрацювала, дякувати Богу".

Українських військових евакуювали до Миколаєва, "трьохсотих""Трьохсоті" — поранені ушпиталили у місцеву лікарню. Як зазначає "Капрал", його поранення виявилося важким, оскільки уламок влучив у сідничний нерв.

Поранення Капрал отримав на Херсонському напрямку. Фото надав Павло

"Для мене почався тривалий період відновлення. Були лікарні: Миколаєва, Одеси, Києва, уламок дістали. Я безмежно вдячний нашим медикам за професіоналізм. Мене з бойової бригади перевели в резервну роту. Далі — ВЛКВійськово-лікарська комісія — обмежено придатний та складна операція в столиці в Інституті нейрохірургії", — розповідає Павло.

Реабілітація затягнулася на чотири місяці. Зараз військовий відновлює фізичну форму і наполягає на тому, щоб повернутися в стрій.

"Хочу в бойовий підрозділ, але в іншу структуру. Під час реабілітації я бігав по 10 кілометрів, лікарі сварилися. Поки з Сухопутних військ мене не відпускають, але я робитиму все, щоб потрапити у спецпідрозділ".

"Примусова мобілізація — це дурна річ". Про тих, хто ухиляється від служби, мрії та зміни у світогляді

Примусово мобілізовані на полі бою можуть нашкодити, натомість корисними будуть у зведенні фортифікацій, переконаний "Капрал".

"Якщо вони будуть копати — це вже корисно, бо у разі відходу, для хлопців — це плюс. Втомлені зайшли, зайняли позиції, а не хапаються ще й за лопати після автоматів. А ті покопали й відійшли, вони не треба там. Бо насильно — це дурна річ, на мою думку. Як попадуть в полон — то дискредитуватимуть армію на російському ТБ. Як не полон, то дезертирство", — зазначає військовий.

Категорію людей, яка добровільно не йде у ТЦКТериторіальний центр комплектування та соціальної підтримки — орган військового управління України, що веде військовий облік та здійснює мобілізацію населення. також називає несвідомою.

"Для мене це сумнівна категорія. Це як? Усі чоловіки знають, де ТЦК. До того ж, коли приходить повістка, то мало хто вже питає: куди ти хочеш, ким ти хочеш бути. Це прогалина в ЗСУ, бо є брак окремих спеціальностей, але це ще один привід подбати наперед, раптом у людини медичний талант або він хоче бути інженером", — розмірковує чоловік.

На його думку, взаємоповага має бути між людьми: до тих, хто втратив здоров'я на війні та перейшов в ТЦК і так само до цивільних, що не можуть воювати чи необхідні в тилу.

"Наприклад, автослюсарі на СТОстанцію технічного обслуговування автомобіля. Хто нам буде ремонтувати машини, якщо забиратимуть усіх? Натомість відверто дратують новини з тилу — з якихось вечірок. Коли ти приїжджаєш замурзаний у відпустку, і бачиш надмірні гуляння — оце "ухилянти", таке засмучує", — ділиться Капрал.

Капрал до поранення воював у бойовій бригаді. Фото надав Павло

Після перемоги Павло мріє жити та працювати в Києві. В аграрний сектор повертатися не планує, натомість розглядає державну службу. Найбільше, каже, скучив за затишком і усамітненням.

"Я люблю побратимів, але хочеться побути наодинці — набрати гарячої ванни, взяти пляшку вина, бо 24/7 в окопі — миття водою з відра чи серветки вже втомили. Жіночої уваги також бракує — дружини, дітей ще немає, раніше вважав це не пріоритетним", — ділиться чоловік.

Стверджує, що війна його змінила, особливо це помітно у ставленні до життя. Коли воно під постійною загрозою, то все інше видається дріб'язковим.

"Я не раз був на крок від смерті, тепер маю переконання, що у порівнянні з цим, у мене немає проблем. ДТП, суперечки, образи — це все дурниці. Треба лишитися живим, а ще краще — цілим, все інше — вирішується", — розмірковує військовий.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram