"Що б не сталося, бережи Діану". Третя весна у полоні: як родина захисника Маріуполя бореться за його звільнення

Донька захисника Маріуполя у тата на руках. Фото з Facebook Олени

Два роки маріуполька Олена чекає на чоловіка з полону та шукає його по російських тюрмах. Її коханий — військовослужбовець з Маріуполя Донецької області. У полоні він перебуває майже 24 місяці. Востаннє жінка говорила з ним в середині квітня 2022 року, відтоді не отримувала жодної звістки. Знає від його побратимів: живий, але зазнав жорстоких тортур.

Якщо Олену спитати про життя до повномасштабного вторгнення, жінка відповідає: разом із чоловіком будували плани на майбутнє і туди точно не входила повномасштабна війна.

"Квартира — в окупації, автівку ми навіть не планували вивозити, лишили її в місті на той випадок, якщо доведеться чоловікові виїжджати. Однак, ще в березні 2022 року її побило осколками, та й ту хтось розібрав "до нитки". Але найбільший біль — полон. Чоловіка я вже не бачила два роки", — ділиться маріуполька.

"Не привітав доньку з днем народження"

24 лютого 2022 року родина Олени прокинулася від телефонного дзвінка. О 3:00 чоловікові зателефонували з військової частини (він був добровольцем, служив з 2020 року) — взяв "тривожну" сумку і вирушив.

"Він заспокоював, казав, що все буде добре. Це додавало сил і впевненості. Мої сумки також були зібрані — документи та для дитини якісь мінімальні речі й харчі. Того дня з його батьками та донькою я виїхала до Запоріжжя", — згадує події тієї ночі маріуполька.

Дружина Олена та донька Діана. Фото: надала Олена

Про те, що відбувалося у місті Олена дізнавалася з новин. Розповідає: чоловік часто їм телефонував, але багато не розповідав. До 3 березня він був на зв'язку.

"Я розуміла, що він вже не так оптимістично був налаштований. Постійно казав: "Що б не сталося, ти бережи Діану, будьте разом з батьками, сюди не повертайтеся. Думаю, що вони вже тоді розуміли, що все набагато важче, ніж здавалося".

До кінця березня чоловік знаходив можливість зв'язатися з рідними, підбадьорював їх. Однак, коли він не зателефонував 1 квітня нерви почали здавати, розповідає Олена.

Маріуполь, Донецька область, 2024 рік. Фото: Маріупольська міська рада/Telegram

"У нашої донечки Діани 1 квітня день народження. Коли чоловік не зателефонував, я почала хвилюватися. Довгоочікуваний дзвінок пролунав за три дні — 4 квітня. По відеозв'язку ми вже бачили, як сильно він схуднув, тоді мені здалося, що чоловік став меншим вдвічі. Він був засмучений через те, що не зміг вчасно привітати малу. Ми поговорили, він нічого не казав про ситуацію в місті, а я й не питала — все бачила в новинах. Я бачила його настрій, він був дуже-дуже сумним, я не могла стримати сліз, а він привітав малу з днем народження і перепрошував, що не зміг зателефонувати вчасно", — ділиться дружина військового.

В останнє вони говорили телефоном в середині квітня 2022 року. Тоді він був на металургійному комбінаті ім. Ілліча, який оточили окупанти.

"Вони були там у повному оточені — це означало — полон. Їм тоді дозволили подзвонити. На задньому фоні я чула та бачила, як його побратими також телефонують своїм сім'ям, дружинам, матерям. Потім він сказав: "Все за нами прийшли".

"Він любить робити спонтанні покупки": історія першого кохання

Познайомилися молодята у 2010 році на дискотеці — йому було 20, а їй 16 років, розповідає Олена про своє перше кохання. Ще юнаками пара переїхала з Тельманівського району в Донецьк, там навчалася Олена.

"Я закінчувала десятий клас, коли ми почали зустрічатися. А на перший курс навчання ми вже поїхали разом, винаймали житло, батьки нас підтримували. Планували весілля, але помер дідусь — відтермінували. Потім довгоочікувана вагітність, ми розписалися, а святковий вечір зробили вже після народження доньки".

Олена після декрету працювала вихователькою в садочку. У чоловіка також була робота. Все було чудово, зізнається жінка. Однак, 2014 рік приніс зміни. Коли Росія окупувала Донецьк, подружжя переїхало до Маріуполя.

"Коли ми переїхали у 2014 році, в Маріуполі чоловік працював в охороні, потім — у поліції, а згодом підписав контракт з військовою частиною. Це було ще у 2020 році. У нього позиція щодо України дуже принципова. А коли ще сталася окупація — йому було дуже боляче. Саме через таку принципову позицію він пішов на військову службу", — зазначає жінка.

"Він любить робити спонтанні покупки. А ще усією родиною ми часто бували на морі, на нашому — Азовському".
Донька захисника Маріуполя. Фото: надала Олена

Полон: від Оленівки до Таганрогу

Олена два роки бореться за звільнення коханого, виходить на акції, шукає його в російських в'язницях та на окупованих територіях.

"Куди я тільки не дзвонила, не писала, не їздила — шукала скрізь. Усю інформацію ми шукаємо самі. Спочатку коли він тільки потрапив у полон, я дізналася, що їх всіх вивезли в Оленівку. Їздили туди, щоб знайти його. Це було ризиковано, але відвідали ту колонію і попри те, що окупанти погрожували, дізналися, що полонених 18 квітня 2022-го вивезли до Росії", — розповідає жінка.

З того часу вона шукає чоловіка по в'язницях на території РФ: від Ростова до Таганрогу.

"Ми шукали його по тюрмах, їздили, писали запити в окупацію та Російську Федерацію. Але скрізь одна відповідь — такий у колонії не утримується".

Не знайшовши жодної зачіпки, Олена все одно не втрачала надії знайти чоловіка. Пів року вона не мала ніякої інформації, де він і що з ним, розповідає дружина полоненого. Кожного обміну чекала як дива.

"Коли був великий обмін, звільнили прикордонника, який сидів з моїм чоловіком. Це була перша інформація про нього. Вони разом були в Камишиному — це РФ. Військовий розказав, що там їм було дуже важко морально і фізично. До них застосовували тортури: імітували розстріл, втоплення, удушшя. Говорив: били так гумовими дубинками, що вони аж розліталися, а як катували поряд в камері дівчат — "Це було пекло, ми чули, як вони стогнали від болю". Він також повідомив, що в чоловіка почалися проблеми з ногами, його так сильно били по ногах, що він не міг на них ставати. Я думала, що не винесу цього. З одного боку, тепер я знала, що він живий, а з іншого — його страждання завдавали й мені страшного болю. Здавалося життя скінчилося", — ділиться переживаннями Олена.
Донька Діана під час акції на підтримку полонених. Фото: надала Олена

Так жінка дізналась, що у чоловіка була можливість дати про себе знати, але він нею не скористався — принципово.

"Одного разу, була можливість записати відео для рідних. Ясна річ, що текст їм давали той, який було вигідно, але для мене це був шанс побачити його. Я дуже чекала! Але він категорично відмовився", — розповідає жінка.

"Характер в нього дуже імпульсивний, чоловік має загострене почуття справедливості. Але це ж геть не те місце, де його треба показувати. Йому дали текст, який треба було надиктувати для відео у пропагандистських ЗМІ, на що він сказав: "Я не буду нічого казати!" Повернувся він до камери сильно побитий тоді. Чесно, краще б він його сказав, мені, мабуть, стало б легше — від нього вже скільки жодного фото, вісточки — нічого. Я постійно листи писала, надсилала дитячі малюнки, зокрема через Червоний хрест. Але він нічого не отримував, кажуть ті, хто з ним бачився".

Потім були інші обміни. Військові, що поверталися з полону самі знаходили маріупольку. З їхніх розповідей вона дізналася про те, що її коханий змінив п'ять колоній.

"З останнього, що я чула про свого чоловіка — він був в Пакіно — це також Росія, там начебто не знущалися. Навіть підбадьорювали: "Пацани нє пєрєживайтє, до іюня всє дома будєтє". Але потім обміни припинилися", — розповідає Олена.

Спроби знайти чоловіка там — телефонні дзвінки та письмові запити — не принесли бажаного результату. Неодноразово зверталася жінка і до правозахисних організацій Росії, навіть телефонувала в Женеву.

"Дзвонила на гарячу лінію, щоб мені надали хоча б якусь інформацію. Марно! Лише двічі зі мною зв'язалися з Червоного Хреста, там підтвердили офіційно, що мій чоловік полонений і перебуває в Росії.

Маленька Діана мріє про повернення тата

Діана не бачилася с татом два роки. Фото: надала Олена

Коли Діана востаннє обіймала тата, їй незабаром мало виповнитися чотири роки. Першого квітня їй буде шість. Донька мріє про подарунок на день народження — повернення тата з полону, розповідає мама Олена.

"У неї це болюча тема. Мені себе так не шкода, як її — він був вагомим в її житті. Мені інколи видається, що їй не так потрібна мама, як татко. Вже минуло два роки, а в неї лише одне бажання на всі свята — щоб тато нашого обміняли, щоб тато повернувся. Я не хочу, щоб вона знала це пекельне слово "полон", тому кажу, що він на роботі, купую від нього подарунки. Душу рве, коли перед сном вона складає маленькі долоньки і звертається до Бога: "Боженька, зроби так, щоб наш татко повернувся".

Дівчинка мріє, що тато приїде на її іменини, а ще — знову подарує сіре кошеня.

"Таке, як було в нас у Маріуполі. Воно і зараз є, живе там з бабусею в окупації. Колись, ще зовсім малою, Діана не могла пройти повз жодної кішки, зупинялася навіть біля смітників, щоб погладити котика. Тоді чоловік не витримав і подарував їй Муру, яку купив спеціально для неї", — згадує Олена.

Акція на підтримку полонених. Фото: надала Олена

Жінка розповідає, що шукає однодумців, підтримує зв'язок з такими ж дружинами, як і вона, які чекають з полону на чоловіків. Спільно вони виходять на акції, влаштовують заходи, щоб українці й увесь світ не забували про тих, кого мордують в російських катівнях.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram