Госпіс у місті Часів Яр Донецької області у 2017 році організував волонтер Євген Ткачов. Першими його мешканцями були старі хворі люди, які залишилися самі у прифронтових селах так званої "сірої зони". У 2022 році після повномасштабного вторгнення РФ у госпісі стареньких немічних дідусів та бабусь побільшало.
Нині у Часовому Ярі жодне помешкання закладу не вціліло від обстрілів: щось пошкоджене частково, більшість — зруйноване вщент. Усіх людей звідти вчасно евакуювали. Вже півтора року вони живуть в селі на Хмельниччині.
Як переселенці облаштували побут на новому місці — у матеріалі.
На Донеччині під госпісом були чотири приватних будинки та дві квартири, розповідає його засновник Євген Ткачов. Вцілілих будівель вже немає, так само зруйновані господарчі споруди.
"У нас було господарство, яке й фінансувало госпіс. Були корови, свині, кури, індики — господарчі будівлі також знищені обстрілами. З домашньої худоби щось продали, а більшість пішло на їжу — годували військових, рятувальників", — згадує волонтер.
Після евакуації стареньких у Сокілець Хмельницької області, приміщення госпісу у Часовому Ярі ще до влучань було місцем, куди волонтери з небезпечних міст та сіл області звозили старих людей, а потім їх розподіляли на поселення в різні куточки України, каже Євген.
"Сумно, але десь вже з десяток було таких випадків, коли так звані волонтери, я їх називаю "макаронні", вивозили дідусів та бабусь в тимчасові шелтери та залишали їх там. Вони вивезли, пофоткались і що робити далі з ними — не знають. Нам також телефонували, і деяких ми забирали до себе", — розповідає Ткачов.
За його даними, до лютого 2024 року в хоспісі в Часовому Ярі жили до шістдесяти стареньких. На Хмельниччині їх зараз більш як сорок. Ще двадцять людей, що самостійно не пересуваються, перевезли на Львівщину. Але кількість мешканців постійно змінюється: хтось помирає, а когось знов привозять на опіку до волонтерів, зазначає Євген Ткачов.
Чоловік лишається на Донеччині, він продовжує займатися волонтерською діяльністю, займається зокрема й евакуацією маломобільних. Справи госпісу взяв на себе його син Геннадій.
Історії людей: більшість з них стали свідками вже другої війни
Дід Петро родом з Часів Яру Донецької області, йому 95 років. Більше 40 з них пропрацював водієм-бульдозеристом на кар’єрах Часовоярського гірничодобувного комбінату. Він пережив своїх дітей. У хоспісі чоловік з минулого року. Його житло у рідному місті зруйнувала російська ракета. Тепер дідуся доглядають тут, переповідає історію старенького син Євгена Ткачова Геннадій, що тепер тут за головного. А ще, каже, Петро Петрович любить палити та грітися на сонечку.
А це Олександра Іванівна, попри свій поважний вік, її щоранку можна побачити з ганчіркою. Баба Шура, як її тут всі називають, миє підлогу, хоча про це жінку ніхто не просить, каже Геннадій: "Які там роки? говорить вона і продовжує наводити марафет". Олександра Іванівна також залишилася без даху над головою під час повномасштабного вторгнення. Із села під Сіверськом її вивезли волонтери.
"У мирні часи та коли було сил більше, у родини було велике господарство: кози, корови, качки. Під час чергового артобстрілу, вони ховалися в підвалі. Її привезли волонтери. Після холодних і напівголодних днів у сховищі Шурочка відійшла і тепер допомагає нам, як може".
На цьому фото баба Галя — так її всі тут кличуть. Вона одна зі старожилів хоспісу. Народилася у 1940-му, їй 83 роки, друга війна на віку.
Галина також не боїться роботи: торік допомагала носити в комору дрова, згадує Ткачов-молодший, а на Донеччині доглядала город.
"Багато з тих людей, що сьогодні під нашою опікою — це ті, хто став одиноким під час вторгнення, бо рідні чи за кордоном, чи десь поїхали, а стариків лишили. Таких як Шурочка, чи баба Галя небагато, більшість — хворі, паралізовані чи мають проблеми з розумінням, пам'яттю, здоровим глуздом", — ділиться Геннадій.
"Більшість наших підопічних не мають житла. Родичі переважно є, але вони їх покинули. Далеко не всі зі стареньких розуміють, що вони переїхали. Є бабуся, яка думає, що вона тут на курорті й часто говорить, що вже хоче додому та питає про автобус на Луганщину. Її сприйняття зупинилося там, де вона колись жила — це Попасна. Не всі знають і про війну, бо вони вже давно загубилися в якомусь своєму світові", — додає Олег, що допомагає в госпісі по господарству.
Колишній атовець — кухар у госпісі
Олег Шевцов родом з Донецька, у 2014 році був в АТО, воював у складі батальйону спецпризначення "Донбас". Після поранення у 2017 році оселився в місті Часів Яр, там був священником і допомагав у госпісі кухарем. Нині разом з дружиною переїхав на Хмельниччину та продовжує готувати для стареньких, розповідає чоловік. Щодня він варить 120-130 літрів їжі.
"На сніданок — молочка. Тим, хто не любить вівсяної каші, наприклад, пропонуємо чай з канапками. А на обід вони б залюбки щодня їли борщ, але ми його варимо лише двічі на тиждень. Намагаємося урізноманітнювати меню супами. Пиріжки ми робимо, інколи приносять місцеві, буває навіть печені. Вони дуже полюбляють тістечка", — ділиться волонтер.
Каже, готує "на рівні п'ять зірок" — так, щоб було смачно. Гроші за роботу Олег Шевцов та його дружина, що також допомагає тут, відмовилося брати принципово.
"Я кажу, що як для Атоса — це забагато, а для графа Де ля Фер — замало", — філософські аргументує своє рішення священник.
"З працівниками складно, мало хто хоче на таку роботу йти — зі стариками: підгузки, специфічні запахи, їхні не завжди адекватні вчинки. Деякі місцеві при першому ж огляді мовчки розверталися та йшли. З Донеччини більшість робітників не поїхали з нами, зокрема кухарі, родина Шевцових — виняток", — пояснює Ткачов-молодший.
На Хмельниччині — в колишній школі
Уже півтора року старенькі живуть у приміщені колишньої сільської школи на Хмельниччині. Двоповерхова будівля стояла порожньою три роки. На момент приїзду місцеві туди принесли ліжка та інші меблі, розповідає керуючий госпісом.
"Продукти купуємо за пенсії, багато чого завезли волонтери. Є невелика ділянка, де вирощуємо зеленушку та овочі. Навколо школи яблуневий сад, тож фрукти свої. М'ясо беру в місцевих фермерів — 100-200 курей купую одразу гуртом. Молоко також щоранку приносять на продаж селяни", — пояснює чоловік.
Як розповідає Геннадій, медичне обслуговування вже налагодили. У них працює "нянечка", вона фельдшер за освітою, на огляд до стареньких він привозить сімейного лікаря з сусіднього села. У складних випадках хворих приймає місцева лікарня.
Електрика є, вода — зі свердловини, опалення — на дровах.
"120 метрів дров вже закупили й поскладали. Придбали генератори, півтони бензину. Минула зима була дуже важка, бо котельня має працювати всю ніч, щоб не закипіла вода. Заводили генератори серед ночі, давали світло і запускали насос. І це не тільки про опалення, світло потрібне для догляду за старенькими та особливо для того, щоб була тепла вода зранку, щоб їх помити", — розповідає Геннадій Ткачов.
Він також зауважує, їхній госпіс працює благодійним коштом — без державної підтримки, оскільки законодавчо їх існування не врегульоване. На місця у державних закладах розраховувати таким людям, як їхні підопічні, складно через родинні зв'язки.
"99% резидентів звідси нікуди не їдуть. Тут люди доживають свій вік. За ці півтора року вже було десять поховань", — ділиться керівник.
"Ми думаємо про повернення на Донеччину, але точно не в Часів Яр, бо там вже немає найнеобхіднішого і це навіть не про приміщення. Відсутні комунікації — вода, світло, газ".
Дивіться також: волонтер у Часов Ярі розширює хоспіс
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram