Мирослав з Павлограда на Дніпропетровщині — сержант 413-го окремого батальйону безпілотних систем "Рейд". Військовий на фронті з 2014-го, тоді йому було лише 16 років. Чоловік розповів: тоді довелося збрехати про вік, щоб потрапити у добровольчий батальйон "Правий Сектор".
"Це був початок війни, АТО. Довелось трішки побігать по всіляких добровольчих батальонах, трошки прибрехать про свій вік. Коли вже начальство дізналось, що 18 мені немає, то вигнати вже не могло. І моя мета вже була досягнута, я був на війні. Тоді для мене це вважалося абсолютно правильним і логічним. Тоді "віджали" Крим, ми готувались до партизанської діяльності. В один день нам подзвонив наш тренер, сказав з'їхатися на точку. Ми збудували блокпост, це був перший павлоградський блокпост", — розповів Мирослав.
Він додав: для його оточення цілком нормальним було те, що підліток у 16 років пішов воювати. Родина поставилася до його рішення нормально.
"Мама подзвонила мені, я був в Опитному чи у Водяному, попросила сказати правду. Я сказав, її відповідь мене здивувала. Вона благословила, можна так сказать. Сказала "Бережи себе і мочи їх", — говорить військовий.
Після повноліття Мирослав перевівся до Першої окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор". Воював на Луганщині, а після початку повномасштабного вторгнення – на Донеччині.
"За 24 години до повномасштабного вторгнення комбат наказав нам вимкнути телефони. Бо нас по зв’язку вичислять і будуть крити "Градом". Ми всі наказ виконали. Я вже потім зрозумів, що комбат знав трішки більше, і таким чином намагався уникнути паніки, коли почнуться перші прильоти ракет. Про те, що відбувається в країні, ми дізналися десь о 7-й ранку", — розповів Мирослав.
У 2022-му в Попасному військовий дістав поранення під час виконання бойового завдання.
"Отримав у внутрішній бік стегна, як я тоді думав. Це був майже прямий бій з танком. Реально пощастило, що осколок застряг збоку. Якби на 1 см вище, то зачепив би артерію і я стік би кров’ю... Там була тільки одна "дорога життя", по якій можна вийти пішки. Я йшов з уламком в коліні вісім кілометрів", — сказав він.
Після відновлення боєць повернувся на війну. Він зазначив: люди у тилу не мають розуміти, як живеться військовим на фронті.
"От люди в Соледарі чи Бахмуті вони дуже розуміли нас, бо вони жили так само, в тих самих підвалах, під тими самими КаБами, з тим самим голодом, холодом, відсутністю умов. Піхота для того і тримає на собі перший удар і веде війну щоб люди в тилу не розуміли, що відбувається на цій війні", — говорить чоловік.
Єдине, про що він мріє, щоб через рік у його рідному місті не було гірше, ніж є зараз.
"Щоб тут не було рускіх тряпок, щоб тут Леніна обратно не будували. Я мрію, щоб моє місто лишилося українським, це єдина моя мрія. Щоб родина моя нікуди не тікала на захід. Я ніколи не думав, що моє місто буде так близько до фронту. Зараз Павлоград як Покровськ колись за часів АТО. І це погано. Я мрію, щоб російські солдати ні на кілометр не наблизилися до нього", — сказав Мирослав.
Авторка Антоніна Чуйко
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро