"Поплачу потім". Як працюють санінструктори 108-ї бригади ТрО з Дніпропетровщини у стабпункті на Запорізькому напрямку

Медики, санінструктори та водії 108-ї бригади тероборони з Дніпропетровщини рятують поранених українських військових на Запорізькому напрямку 24/7, без вихідних.

Як працюють в стабпункті, з якими пораненнями зіштовхувалися та як тримаються — у матеріалі Суспільного.

Суспільне Дніпро

Санінструкторка на позивний Сура розповідає: виїхала з тимчасово окупованого росіянами Токмака та була в полоні. Виїхавши до Запорізької області, пішла доброволицею.

"Я точно знала, що піду в армію. У мене старший син служить, спершу він мені казав: не треба, мам, не треба. Але я вирішила і пішла. Я контрактник, пішла добровільно. Я сама з Токмака і вісім місяців прожила під окупацією. Закінчилася моя історія там полоном. Коли в мене з’явилася можливість забрати родину та тікати, приїхала сюди на Запоріжжя. І просто вже не могла сидіти вдома", — говорить жінка.

Суспільне Дніпро

Вона також вивозила людей з Маруполі, приймала на ночівлю тих, хто виїхав з-під обстрілів.

"За освітою я не медик. Кухар. Але точно знала, що піду медиком, знала, куди мені потрібно. Одразу мене брати не хотіли, бо вік. Але я наполеглива людина. У перші дні, коли мене саме сюди забрав начмед, було трохи сумно, страшно", — розповіла Сура.

За її словами, нині для евакуації поранених мають хорошу машину, раніше ж доводилося всю дорогу стояти на колінах та тримати пораненого, щоб його не знесло з носилок.

Олександр — водій 108-ї бригади ТрО, пішов добровольцем з першого дня повномасштабного вторгнення.

Суспільне Дніпро

"Буває по поганій дорозі треба їхати зі швидкістю 100 кілометрів. Буває, виходить і 130, і 140. Хвилюєшся за машину, за хлопців, за медиків наших. З машиною ми готові до того, що нам прийдеться виїхати в червону зону та прийняти пораненого... Є і для тампонати, і для шанування, зупинка кровотечі. Також в нас є апарати", — каже чоловік.

У стабпункті працює і наймолодша санінструкторка — 20-річна Катерина. Розповідає: спочатку їй було страшно, але вже звикла до всіх ситуацій.

"Ще з моїх 11-ти років, коли почалася війна, моя мама була волонтеркою. Я багато часу проводила на різних волонтерських пунктах з військовими. Тому з дитинства хотілося бути пов’язаною з цим. Вступила до коледжу. Почалася повномасштабна війна і мій старший брат пішов служити. Я зрозуміла: завершу навчання і теж піду служити. Мамі довелося просто змиритися з цією думкою", — говорить вона.

Суспільне Дніпро

Із серйозних поранень, з якими довелося зіштовхнутися Катерині — відкрита рана шлункової порожнини, коли було видно кишківник, і зупинка серця.

"Точно знаю, що стала більш досвідченою в навичках. Живу моментом, планів на майбутнє немає. Поки мої плани — покращувати навички, розвиватися, щоб мені могли довірити більше роботи, аби потім в майбутньому я могла навчити когось, хто прийде сюди", — зазначає санінструкторка.

"З початку повномасштабного вторгнення і на даний момент ми максимально скоротили час на евакуацію до стабпункту усіма підрозділами. На всіх етапах він максимально скорочений. Евакуація займала годину чи півтори, то зараз є випадки, коли ми до 30-ти хвилин скоротили... Найтяжче було, напевно, ампутації кінцівок. Травми голови, поранення грудної клітини, брюшної порожнини також, проникаючі осколкові поранення", — додає ще один медик 108-ї бригади тероборони Іван.

Суспільне Дніпро

За його словами, усі на стабпункті постійно вдосконалюють свої навички. Від роботи над собою залежить те, чи зможуть зберегти життя пораненим.

"Я думаю, що все буде добре. Я впевнена в цьому. Далі хочу дім собі, бо я залишилася без нічого. Але матеріальні речі не важливі. Я це зрозуміла, коли брат загинув. Але не можна опускати рук, не можна панікувати, не можна здаватися. Плакати теж не можна, хоча дуже хочеться іноді. Поплачу потім", — сказала Сура.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро