31 січня 2024 року Валерій Васильєв повернувся до України під час обміну військовополонених. Чоловік пробув в російському полоні 20 місяців. Він — з Маріуполя та служив в управлінні бригади 109 Територіальної оборони. Родина змогла виїхати з міста в березні, а він після виходу з “Азовсталі” потрапив до Оленівки. Там його тримали з 20 травня до вересня 2022 року. Після — перевели до СІЗО на території РФ.
Суспільному Валерій розповів про полон та повернення додому.
За словами Валерія, на територію України полонених завезли через Сумську область. В автобусі він сидів попереду біля водія. Розповів, коли заїхали до Червонопілля, то побачив місцевих, які стояли на колінах і махали військовими прапорами. Від таких вітань, розказав чоловік, просто не стримався і заплакав.
"Тут і запах, і присмак свободи, ти розумієш, що нарешті ти вільний. Ти можеш ходити рівно, не тримаючи руки за спиною. Ти не чуєш більше погроз, ти не відчуваєш на собі фізичного впливу", — каже Валерій.
Дружина військового Євгенія розповіла: щоразу з надією переглядала списки тих, кого обміняли з російського полону, і у січні цього року таки дочекалася.
"Він зателефонував і був такий вибух емоцій: сльози, сміх, крик. І потім всі друзі раділи, всіх вітали, і я навіть не могла спати від цих емоцій", — згадує жінка.
Валерій розповів, коли вже в Україні йому запропонували набрати рідних, то трохи розгубився.
"20 місяців полону, я постійно пригадував номер телефону дружини, але від емоцій я помилився в цифрі. Зателефонував іншій людині. Тому я набрав маму свою і вона підказала номер", — каже чоловік.
За словами Валерія, його обміняли не з першого разу. До кордону везли 24 січня, але того дня щось пішло не так і всіх повернули назад на територію РФ. Проте за тиждень він таки почув довгоочікуване "Нехай знімають пов’язки".
"У хлопців були стяжки на руках, скотч. Вони допомагали один одному це зняти. Я розплющив очі й зрозумів, що ми на кордоні. Позаду була табличка — Білгородська область", — згадує військовий.
Чоловік розказав, що колонія в Оленівці розрахована максимум на 1000 людей, а армія РФ тримала там понад 3000 полонених.
"Щоб сходити в туалет, було лише три отвори. Не було питної води. Нам привезли контейнер на 50 літрів, але вона була жовта", — згадує Валерій.
Чоловік розповів, що в Оленівці полонені постійно хворіли. Згадав, що їх годували жахливим хлібом, а ось воду вони намагались кип'ятити.
"Ми робили саморобні кип’ятильники, взагалі не можна було, але люди не могли інакше. Виривали зі стін будь-який дріт, під’єднували до мережі. Якби цього не було, а ліків на всіх не вистачало, то отруєння відбувалося від води", — каже чоловік.
Він розповів: з Оленівки його перевезли в Білгород, а потім в Старий Острог.
"До нас скрізь ставилися як до наднебезпечних злочинців. Ми їхали схемою "ялинка". Сідали на підлогу, і один одного зав’язаними руками фіксували. Я на той час дуже схуд і сидіти на залізній підлозі вантажівки просто на кістках довгий час дуже боляче", — говорить Валерій.
Військовий розказав, що свій телефон він зламав, проте мобільний був у інших військових. Поки були в Оленівці – то мали зв'язок.
"Хлопці ловили українські радіохвилі. Новини писали на папірці та між бараками передавали. Ми збиралися і вголос читали, скільки втрат в противника, які в нас успіхи та невдачі. Це ми обговорювали, аналізували", — каже чоловік.
Валерій згадав, що після переводу на територію РФ зв'язок вони втратили. Новини отримували лише від новоприбулих бранців, або підслуховували розмови охоронників.
Дружина Валерія розповіла, що в полон писала листи коханому. Їх передавала через організацію "Червоний хрест". Проте, чи доходять послання — не знала.
"Писала, що ми зараз робимо з дитиною, як вона навчається, як я працюю. Намагалася так написати, щоб він зрозумів, де ми перебуваємо, що зараз взагалі коїться. Писалося російською мовою, українською не пропускали", — каже Євгенія.
За словами Валерія, така підтримка важлива, хоч іноді й важко читати листи від рідних.
"Ми просто нюхали цей конверт, цей папір, якого торкалася долоня, рука рідних, матусі, дружини, дитини — вони пахнуть ними ", — сказав він.
Нині чоловік з родиною живе у Дніпрі, але дуже сумує за морем і рідним містом.
"Дому немає, але ми сподіваємося, що Маріуполь повернуть. Повертатися мені туди не хочеться, це біль. Повертатися в місто, яке вбивали, не хочеться", — каже чоловік.
За словами військового, нині розпочалась нова сторінка його життя. Він у пошуках себе. Розказав, що нині вирішує — повернутися до цивільного життя чи продовжити службу.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро