5 серпня — день смерті відомого історика й громадського діяча Дмитра Яворницького. Щороку в Дніпрі, на його могилі біля історичного музею, відбуваються урочистості. Науковці та представники громадськості кладуть квіти до пам’ятника.
Вшанування пам’яті Яворницького та перетворення на музей будинку, де він мешкав разом з дружиною, не було простим, розповіла завідувачка відділу наукових досліджень Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького Валентина Лазебник. У 1983-1989-ому році вона очолювала роботу над створенням будинку-музею. Каже: дім, де Яворницький прожив кілька десятиліть і який називав своїм «козацьким куренем», змогли музеїфікувати тільки через пів століття після його смерті.
Суспільне виокремило 8 цікавих фактів про будинок-музей Яворницького в Дніпрі та його становлення.
1. Перша спроба створити музей. Будинок Дмитра Яворницького в Дніпрі (тоді – Катеринославі) звели 1905 року на земельній ділянці, купленій самим істориком. Автором проєкту був добрий знайомий академіка – місцевий архітектор Леонід Бродницький. У цьому домі Яворницький прожив останні 35 років свого життя. 1940 року, після смерті академіка, його дружина Серафима клопоталась про створення музею. Однак перша спроба музеїфікувати будівлю була зроблена тільки у 60-их роках. Тоді в кабінеті вченого зробили меморіальну кімнату. Історик Валентина Лазебник каже: це стало можливим за часів «хрущовської відлиги». У той самий час у будівлі перебувала також частина фондів історичного музею, фотолабораторія та бібліотека. Кімната-музей проіснувала 10 років, до 1974-го.
«Причиною закриття був аварійний стан будівлі. Під час окупації, Другої світової війни, будинок постраждав. Була зруйнована веранда, дах будівлі, його перекриття було дерев’яним», – розповіла історикиня.
2. Загроза знесення й "слово" сестри високопосадовця. У 70-і роки XX століття будинок постав перед загрозою знищення. За словами Валентини Лазебник, у той час Жовтнева райрада й райком Компартії шукали приміщення для роботи. Таке місце знайшли поряд з садибою Яворницького, де тоді був приватний сектор. З власниками будинків домовились: вони переїхали в інші оселі.
«Місця для будівництва й розташування служб Жовтневої райради було не дуже багато, тому постало питання: а може, знести й будинок Яворницького? Про це доповіли директорові музею Горпині Ватченко. Бувши депутатом міської ради, вона виступила зі зверненням до депутатів про збереження пам’ятки. До неї дослухались. І справа не тільки в тому, що вона буда директоркою, вона була сестрою Олексія Ватченка (у 60-70-і роки перший секретар Дніпропетровського обласного комітету КП України – ред.). На тому ж засіданні було ухвалене рішення про збереження й відновлення будинку», – розповідає Валентина Лазебник.
3. Реконструкція будівлі: 34 тонни бетону. Відкриттю меморіального будинку-музею передувало кілька років напруженої роботи, каже Валентина Лазебник. У грудні 1979 року задля його створення з’єднали два відділи історичного музею – «феодалізму» і «капіталізму».
Спершу, упродовж трьох років, у новому відділі працювало двоє співробітників. Зокрема, вони наглядали за ходом відновлювальних робіт.
«Знесли дах будівлі, аби змінити дерев’яне перекриття на залізобетонне, вага якого була 34 тонни. Для того, щоб його покласти, обстежили фундамент будинку: чи витримає він таку вагу. Фундамент був непошкоджений, хіба тільки грибком – і сьогодні співробітники ведуть з ним боротьбу. Потім розпочались внутрішні роботи», – сказала Валентина Лазебник.
4. Вердикт КДБ: «буржуазний історик». Тоді ж співробітники історичного музею підготували тематико-експозиційний план майбутнього будинку-музею, однак його треба було ще угодити з цензорами. Вердикт з КДБ прийшов анонімний. Аби його оголосити, музейників викликали до міськкому партії, згадує Валентина Лазебник. Із сейфа дістали невеличкий папірець – написаний від руки, без підпису.
«Зміст був такий: Дмитро Яворницький – це так, це історик, буржуазний історик, історик, який був наказаний своєчасно, і тому показувати його як історика, археолога й етнографа не можна, а його треба показувати тільки як директора історичного музею. «От ви покажіть ті заходи, які ви проводите в музеї, – прийняття в піонери, видачу паспортів, відправка в армію тощо». Звісно, нам не дали висловитись, ми пішли дуже розчаровані. Але директор каже: «Таню, пиши». І Тетяна Кулик, наша співробітниця, почала писати, шукати фотокартки про цю роботу», – розповіла музейниця.
5. Нагляд спецслужб і "Серьожа". Комітет держбезпеки й надалі не залишав будинок і співробітників, які там працювали, без своєї «уваги», зокрема проводились виховні бесіди з музейниками. В Україні вже знали про роботу з відродження будинку Яворницького, і до майбутнього музею часто приїздили гості.
«Приїздили з Києва, з Західної України, а коли місто відкрилось – і з Канади. І був такий «співробітник», ми його називали «Серьожа»: коли ми бачили, що він проходиться туди-сюди понад будиночком, ми вже знали – сьогодні будуть гості. І в таких умовах роботи Тетяна Кулик раптом подає заяву на звільнення. Без пояснення причин. Через багато років вона розповіла: їй запропонували бути секретним співробітником КДБ, вона відмовилась, й іншого виходу, як піти, не було», – розказала Валентина Лазебник.
6. Допомога хатньої робітниці. Заідеологізована концепція створення будинку-музею змінилась тільки з початком перебудови. Співробітники нарешті змогли проігнорувати анонімну рецензію спецслужб й повернулись до попередньої ідеї: показати Яворницького як історика України, археолога, етнографа, письменника.
Речі, які б передавали дух епохи, збирали по всьому місту, зокрема через оголошення в газеті. Як зазначають музейники, у роботі над відновленням інтер’єру будинку їм дуже допомагала хатня робітниця Яворницьких Катерина Литвиненко.
«Розшукували речі багато чого не збереглося. Катерина Іванівна Литвиненко дещо в час окупації сховала – посуду, рушники, тканини, книжки, які вона повернула до музею. Завдяки її спогадам відновлювалися в будинку кімнати, меблі, їхня розстановка, предмети, портрети, які там були», – зазначила історикиня.
7. Курйозна історія з пивом. Реконструюючи їдальню в будинку Яворницького, майстри зіткнулися з проблемою: після зняття декількох шарів фарби зі стелі, побачили барву незвичного, «солом’яного» відтінку, яку не знали, як відтворити.
«Маляр каже: це, мабуть, пиво, кольору пива. 1988 рік, все в дефіциті. Де взяти пива? Міськвиконком домовляється з центральним гастрономом, ми туди ввечері їдемо, нам видають ящик «Жигулівського» – мішати до фарби. І справді: вийшов той колір, який був за життя Яворницького», – розповіла Валентина Лазебник.
8. Відкриття. Аби прискорити відкриття будинку, співробітники історичного музею та студенти-історики виходили на суботники: мили вікна, прибирали сміття тощо. Зрештою у листопаді 1988 року меморіальний будинок-музей Яворницького відчинили для відвідувачів.
«Коли настав день відкриття, коли прийшли люди, журналісти, ввімкнули світло в кабінеті, у вітальні, усе заграло барвами. Ми сказали: «Боже, невже ми це зробили?» І це було справді так. Ну а винагородою нам було 120 рублів премії кожному за ці п’ять років роботи на об’єкті. Якби це було за часів Незалежності, може б, це відбувалось би не так складно – п’ять років напруженої, нервової роботи», – каже Валентина Лазебник.
Нині ця садиба Яворницького – одна з небагатьох будівель, які збереглися від старого міста в його характерному «катеринославському» стилі.
Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького є філією Дніпропетровського національного історичного музею.
Читайте також
- 340 років з дня смерті людини-легенди. 10 фактів про Івана Сірка
- Музей історії Дніпра отримав новий експонат – макет виставки, яку провели 110 років тому
- «Багато є перегуків з днем нинішнім» У Дніпрі Василь Шкляр презентував новий історичний роман «Характерник» (ФОТО)