В український прокат вийшов повнометражний мультфільм "Найцінніший вантаж" оскароносного режисера Мішеля Азанавісюса. Він розпочав роботу над екранізацією однойменної книги шість років тому і вперше в кар'єрі вдався до жанру анімації.
Режисер стрічок "Артист", "Молодий Ґодар", "Кінцевий монтаж" — за три роки повномасштабної війни частий гість в Україні. У свої візити він відвідує деокуповану Київщину, Волинь, де народилася його бабуся Лея Верба, та навіть передову. Поїздки на фронт і знайомство з військовими надихнули Азанавісюса на створення книги з власними малюнками про українських оборонців — її представили у Франції в лютому.
Свою дитячу пристрасть до малювання Азанавісюс використав і в новій роботі — повнометражній анімації "Найцінніший вантаж". Він власноруч створив усіх персонажів стрічки, а також опанував прийоми анімації. Візуальний стиль фільму розробив близьким до японських гравюр та робіт ілюстраторів у напрямі японізму.
Попри ніжну акварельність кольорів, "Найцінніший вантаж" оповідає важку історію: у часи Другої світової дружина лісоруба знаходить єврейське немовля і вирішує прихистити його всупереч волі чоловіка. Тим часом родина дівчинки "потягом смерті" прямує до нацистського табору.
Журналістка Марія Кабацій зустрілася з Мішелем Азанавісюсом у Парижі, щоб поговорити, як він зважився екранізувати історію про Голокост, для якої аудиторії робив свій мультфільм та чи вплинули на його роботу візити до України.
Як виникла ідея фільму "Найцінніший вантаж"?
Я написав кіноадаптацію цієї історії. Вона базується на книзі Жана-Клода Ґрумберґа (французький письменник і драматург, лауреат премії "Сезар", співавтор фільму "Останнє метро" Франсуа Трюффо — Ред.). Його батько був депортований у Варшаву. Це найкращий друг моїх батьків, тож я знаю його все своє життя.
Я завжди свідомо уникав цієї теми, вважав, що це не зовсім моя історія. Це історія моєї родини, але не моя. Але Жан-Клод — це людина, якій я можу довіряти щодо таких історій.
Тож коли він надіслав мені книгу, я був зачарований історією, тим кутом розповіді, який він обрав. І подумав, що це новий спосіб поговорити про той період.
Я не знаю, як інші люди, але я зазвичай не йду в кінотеатри, щоб подивитися фільм про Голокост. Я точно знаю, що буду відчувати, про що буду думати. Знаю емоції, які викликає це минуле. Тож не відчуваю себе вільним в історіях такого типу. Однак ця здалася мені особливою.
Це історія, заснована на реальних подіях?
Ні. Але це історія, яка цілком могла статися. Було багато випадків, коли дітей викидали з поїздів, залишали десь, щоб врятувати. Тож це казка з вигаданими подіями, яка розповідає правду.
Насправді останнім часом виходить немало фільмів про Голокост: "Зона інтересу", "Справжній біль" тощо. Тож кінематографісти продовжують активно вивчати цю тему. Як думаєте, чому?
Гадаю, це багато говорить про людську природу. Ми жили в епоху, коли ще були живі ті, хто пережили ці жахіття. Вони могли свідчити й розказувати свої історії безпосередньо. Зараз цих очевидців стає все менше.
Тож зараз, як на мене, природно, що серед оповідей на цю тему стає все більше вигаданих історій. Тому кінематографісти, які звикли працювати над ігровим кіно, створювати якісь речі, а не працювати над документалістикою, шукають нові шляхи, як говорити про це.
Мені не близька ідея того, що люди мусять пам'ятати про це. Бо це звучить як якийсь припис чи наказ: ви мусите. Це якраз те, що сподобалося мені в цій книзі: що це спроба розповісти історію через увагу до людської природи. Зазвичай [у фільмах про Голокост] показують поганців, які сягають дна своєї природи. А в цій історії головні герої — лісоруб та його дружина — насправді рятують честь людства. Вони не жертви, не вбивці, вони перебувають на стороні, яка не залучена у війну. І коли виникає нагода, вони ризикують і рятують людей.
Тож я гадаю, це спосіб поговорити з дітьми, розказати їм правду, але не травмувати їх. Не вчергове сказати їм: світ — це жахливе місце. Він може бути жахливим місцем, але у вас завжди є вибір бути хорошою людиною. Це той меседж, який я хотів донести до дітей. Бо зазвичай коли ми говоримо про Голокост, ми розповідаємо про темряву людської природи.
Як ви кажете, зараз очевидців тих подій стає все менше, тож можуть з'являтися люди, що заперечують ті трагічні події. Яке ваше ставлення до цього?
Я не впевнений, що дуже багато людей заперечує це. Таке справді траплялося. Але, на мою думку, небезпека полягає не в запереченні, а в тому, що називається релятивізмом. Я маю на увазі казати, що все однакове: геноцид євреїв, одна війна, інша війна — усе те саме. Я гадаю, що це не те саме. Страждання жертв однакове, втім, природа злочинів різниться.
Але мій фільм не говорить про це. Бо це зовсім інша тема.
Своєю роботою я також хотів поговорити з дітьми. Не лише з ними, але й з ними також. І ми не хотіли їм брехати, не хотіли змальовувати жахіття. Так, це було жахіття, це було пекло. Але ми не хотіли травмувати дітей. Тож обрали розказати про іншу частину людської природи — любов, і показати, як любов рятує людей.
Я не намагався зняти урок з історії або якусь заяву. Моя мета була показати, що ти завжди маєш вибір бути тією людиною, якою хочеш бути. Ти можеш бути найкращою версією себе самого чи найгіршою версією. Але у тебе є вибір.
На початку історії лісоруб віддзеркалює своє оточення: воно антисемітське — то й він антисеміт. Але згодом він бачить дитину, відчуває цю любов, і коли приймає людяність своєї дружини, то відкриває і свою власну. Бачить також, що має вибір бути хорошою, гідною людиною.
Його дружина проходить інший шлях. На початку вона переконана, що все в житті дають боги: боги потягів, боги лісу, боги чого завгодно. І зрештою вона розуміє, що боги не роблять вчинків, ми робимо їх. Коли вона рятує дитину, то розуміє, що це не завдяки богам, а завдяки їй, завдяки чоловіку.
Гадаю, це основний меседж: навіть коли здається, що весь світ проти вас, ви можете обрати бути гідною людиною.
Ви кажете, що хотіли поговорити своїм мультфільмом із дітьми. Тож це мультфільм для молодої аудиторії?
Для всіх. Я завжди кажу, що зокрема і для дітей.
Стрічка працює як дзеркало: дорослим вона створює те зображення таборів, яке вони вже мають в уяві, а для дітей — інше зображення, бо вони не знають точно, що відбувалося. Тож це спосіб говорити з усіма аудиторіями.
Анімація в кіно — це як казки в літературі. Тож зробити анімацію в цьому випадку було для мене очевидним вибором. Гадаю, що на фільм прийдуть діти, але також і їхні вчителі. І вони матимуть основу для довірливої розмови. Я не хотів чогось навчити, але якщо у глядачів будуть питання — вони зможуть шукати на них відповіді.
Це перший мультфільм у вашій фільмографії. Як вам працювалося з анімацією?
Для мене було очевидним, що анімація — це найкращий інструмент для цієї історії. Як режисер я не міг зняти людей у депортаційних потягах. Це виглядало б як імітація. А малюнок не бреше.
Або, наприклад, персонаж, який вийшов із концентраційного табору, він важить близько 25 кг. Як це зняти з актором? Це ж неможливо. Коли у вас є актори, ви вже прив'язані до реалізму. Анімація дає вам більше свободи.
Ви не можете показати, що сталося насправді, бо люди підуть із кінотеатру. Але ви також не можете показати, що цього не сталося, бо це буде брехня. Тож єдиний шлях — це натяк, припущення.
Робота з анімацією було чимось цілком новим для мене. Спочатку я пробував запросити у співрежисери когось зі своїх колег, знайомих з анімацією. Але я малюю з 10-річного віку. Тож хотів малювати сам, створив усіх персонажів, і зрештою вирішив, що сам усе анімуватиму.
Тому це був довгий шлях, бо це нова робота для мене, вона дуже відрізняється. Мета — та сама: розказати історію, викликати емоції. Але спосіб виробництва повністю інакший.
Чи відвідували ви Аушвіц, коли працювали над цим фільмом?
Так. Але не впевнений, чи мені це було необхідно.
Я народився у 1967 році. У Франції ті, хто вижили у таборах, почали розповідати про пережитий ними досвід на початку 70-х. Тому що наприкінці 60-х були спроби заперечувати це все, тож їм довелося говорити. Дитиною я чув безліч історій, і ще тоді створив для себе уявлення Аушвіца як втілення пекла.
Коли я відвідував його зараз, це вже музей. Там дуже напружена атмосфера, але це не можна порівняти з тим, що я уявляв собі дитиною.
Тому у фільмі, звісно, ми даємо точне зображення будівель тощо. Але зображення пекла, яке там відбувалося, походить із моєї дитячої уяви, а також з моєї подорожі у Руанду. 25 років тому я був співсценаристом та продюсером документального фільму про Руанду (про геноцид у Руанді – Ред.). Я був там, і це вражало.
Два роки тому ви мали нагоду побачити наслідки війни в Україні, ви відвідували Ірпінь. Чи вплинула ця поїздка на роботу над анімацією?
Я відвідував Україну кілька разів. І я бачу різницю між такими речами.
Я почав працювати над "Найціннішим вантажем" шість років тому. Це адаптація книги, тож я мав видозмінити її для кіно, але поважати її сенси.
Можливо, щось я підсвідомо таки змінив після відвідин України, але точно вказати ці моменти не можу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media