1989 рік. На тлі Перебудови, послаблення цензури та стрімкого зростання національної свідомості з'являється нове покоління українських митців, яке шукає способи говорити відкрито, сучасно й без табу. Громадянське суспільство ще тільки формується, комуністична монополія на правду слабшає, і в цій тріщині між старою системою та новими сенсами з'являється простір для альтернативної культури.
За таких обставин і виникає журнал "Четвер" — революційне явище для тогочасного літературного процесу. Часопис підсвітив десятки нових українських імен, які продовжують творити сучасну українську літературу: Сергій Жадан, Ірена Карпа, Любко Дереш, Тарас Прохасько тощо.
Суспільне Культура розповідає про часопис "тексту і візії", який виходив друком близько 20 років і став, без перебільшень, культовим проєктом Юрія Іздрика.
Виникнення журналу "Четвер"
Радянська влада систематично придушувала українську літературу: переслідувала наших митців, суворо цензурувала їх, знищуючи будь-які прояви самобутності й незалежного мислення.
У період Перебудови, започаткованої Михайлом Горбачовим, письменники змогли дихати вільніше й торкатися табуйованих тем. Так, українська література досі публікувалася здебільшого в офіційних, державних (і все ще комуністичних видавництвах), а незалежний самвидав обов'язково містив політичні конотації — але вітер прийдешніх змін вже куйовдив голови юних талантів, які хотіли відверто заявити про себе й те, що їх хвилює.
Тоді найдоступнішою платформою для публікації авторів-початківців були спілчанські журнали — проте в таких "фоліантах", які мала кожна обласна Спілка письменників, було мало простору для творчих пошуків. Дещо цікавішими й масштабнішими були деякі російські видання, які публікували "заборонених зірок", на кшталт Володимира Набокова чи Василя Аксьонова, але молодим авторам годі було й пробувати туди пробитися.
Ситуація трохи покращилася в дев'яностих, коли з'явилися часописи "Кур'єр Кривбасу", "Кальміус", "Сучасність". Останній, до речі, запам'ятався публікацією дебютного роману Юрія Андруховича "Рекреації", творів Юрія Винничука та поетичних угруповань "Бу-Ба-бу", "Лугосад", "Пропала грамота" і "Нова Дегенерація". Проте загалом майданчиків, які давали б голос українській андеграунд-культурі, критично бракувало.
На противагу цим викликам у 1989 році виник літературно-мистецький журнал "Четвер". Його заснували Юрій Іздрик (на той час — інженер галузевого науково-дослідного інституту в Калуші), Антон Селюх і Павло Турко.
Ідея створення журналу "Четвер" спала на думку Юрію Іздрику під час зустрічі в Івано-Франківську з Олегом (Мохнатим) Гнатівим — продюсером фольк-рок-гурту "Фамілія Перкалаба". Він показав Іздрику закордонний самвидав: якісні видання про музику та рок-культуру з яскравим дизайном. Більшість із них були російськомовні й орієнтовані на російську авдиторію.
"Коли я це переглянув-перечитав, то відразу подумав: чому в Україні нічого подібного немає? Так виникла ідея «Четверга», орієнтованого на невідому, найновішу українську літературу, на самвидав і — відповідно — на стилістичні обмеження ксероксного тиражування. Я відчував себе піонером-першопрохідцем", — пригадував Юрій Іздрик в одному з інтерв'ю.
Щоправда, Іздрик тоді не знав про самвидавний альманах "Скриня", який виходив у 1970-х (ще до Перебудови!) з ініціативи митців Львівського кола, що гуртувалися довкола Григорія Чубая. Письменники не полемізували з владою, але творили за межами соцреалізму, за що все ж зазнали переслідувань з боку КДБ.
Та навіть якщо "Четвер" не був першим і неповторним у своїй концепції, саме він виходив друком протягом 19 років та став культовим явищем українського літературного процесу.
Як "Четвер" став феноменом
Іздрик, Селюх і Турко хотіли створити "товстий, гламурний літературний журнал, але з прибамбахами, трохи андерграундовий, молодіжний і стильний".
Перший номер журналу мав приблизно 70 сторінок та майже повністю складався з творів Іздрика. Дебютний тираж у 100 примірників друкували на ксероксі в міській прокуратурі — єдиному, який був у Івано-Франківську на той час.
Другий номер містив уже 250 сторінок та об'єднав під обкладинкою твори 27 письменників: Володимира Єшкілєва, Анни Середи, Володимира Мулика, Марії Микицей та інших. Майже всіх їх згодом зарахували до так званого станіславського феноменуТермін "станіславський феномен" позначає митців, які проживали в Івано-Франківську, а також були пов'язані з західним постмодернізмом після розпаду СРСР.. Цей випуск став справжнім літературним раритетом, адже через брак коштів вдалося видати лише 27 примірників — їх відразу й роздали авторам як гонорари. Щоб назбирати гроші на створення числа, Іздрик навіть влаштував власну виставку, де продавав "кітчеві, попсові пейзажі з церковками".
Окрім цього, у другому номері "Четвер" проголосив cвій маніфест:
"Ми, «Четвер»-второй, а также послідуючі, думаємо друкувати виключно хароші речі [...] І виключно сучасні, то бішь аванґард, ар’єрґард і андеґраунд з десятьма префіксами «пост» і одним «нео»".
Незабаром Іздрик познайомився з Юрієм Андруховичем, який саме повернувся з навчання в Москві та хотів створити український літературний журнал. Третій випуск створювали вже у співпраці з ним — і наклад, що становив уже 2000 примірників, продався миттєво. За словами Іздрика, це був "нормальний сумашедший двіж зразка 90-х". Часопис вийшов із підпілля та був офіційно зареєстрований.
Так "Четвер" став брендом і "фабрикою зірок" для молодих літературних талантів. Саме на сторінках цього часопису дебютували Любко Дереш, Ірена Карпа, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Світлана Поваляєва, Мар'яна Савка, Тетяна Малярчук, Світлана Пиркало, Антон Фрідлянд, Василь Кожелянко, Павло Солодько, Назар Федорак та багато інших.
Фокус журналу на молодих авторах Юрій Іздрик пояснював так:
"З молодими мені цікаво, бо я стикаюсь з іншою логікою розгортання творчості. Люди, що пишуть зараз актуальну літературу, зокрема й українську, не належать жодному з означених дискурсів. Вони самі по собі є винятком. Вони не творять угруповань, напрямків, мистецьких течій. Це тотальна багатовекторність чи, так би мовити, зростаюча ентропія".
Утім, не оваціями єдиними. Після презентації третього числа у франківській головній газеті вийшла стаття "Батьки духовної отрути", в якій авторів журналу, за словами Тараса Прохаська, звинувачували у войовничій аморальності. Окрім цього, міський відділ освіти рекомендував не допускати молодих читачів до "Четверга". Прикметно, що зараз твори деяких опублікованих там авторів належать до шкільної програми.
Внутрішня кухня: дизайн та редакційна робота
Навіть зараз самвидав може здаватися неабияким викликом — що й казати про початок 1990-х, коли тільки запускався процес тотальної диджиталізації.
Перші номери часопису були суцільним хендмейдом: Юрій Іздрик набирав їх на друкарській машинці, а ілюстрації монтував за допомогою ножиць та клею.
Третій випуск створювали вже на комп'ютері — але про сучасні програми для верстки тоді можна було тільки мріяти. Перший варіант журналу зверстали у Word for DOS — і цю "абракадабру", за словами Іздрика, навряд чи зрозуміли б сучасні айтівці.
"Комп'ютери були такі, що ти починаєш завантажувати чорно-білу картинку на 2 мегабайти, йдеш на каву на 40 хвилин, приходиш, а картинка все ще завантажується", — поділився Юрій Іздрик.
Занурюючись у світ самвидаву, Іздрик вивчав ази поліграфії та книжково-журнального дизайну. Щодо естетики "Четверга" він ні з ким не радився — робив усе на власний смак:
"Переважно це виходило погано, дуже погано. От зараз, коли переглядаю старі номери, бачу, що дизайнер з мене — нікудишній".
Згодом візуальною редакторкою часопису стала художниця й книжкова дизайнерка Олена Рубановська. Вона також співпрацювала з франківським видавництвом "Лілея НВ" та заснувала власне видавництво дитячої літератури "Кашалот".
Не менш цікавим був процес відбору текстів. Якщо перший випуск Іздрик наповнив власними силами, а для другого шукав авторів буквально за оголошеннями на парканах, то згодом з'явилися тисячі юних талантів, спраглих до публікації в культовому журналі.
У редакцію надсилали стоси рукописів — як шедевральних (так Іздрик, зокрема, відгукується про "Культ" Любка Дереша, написаний ним у 17 років), так і графоманських. Тут Юрію Іздрику стало в пригоді вміння відчувати текст:
"У мене в голові є такий фільтр читання, що, в принципі, достатньо двох абзаців, щонайбільше — сторінки, аби я знав, варто читати книгу далі, чи ні. Цей фільтр мене майже ніколи не підводив. Тож стоси грфоманських рукописів я перечитував «по діагоналі», особливо не заморочуючись, і маючи при цьому чисте сумління".
Багатьом охочим доводилося відмовляти. Така доля якось спіткала навіть Тараса Прохаська: одне його оповідання Іздрик завернув, повважавши претензійним та невластивим "інтелігентному та витонченому" Прохаську.
Утім, варіантів було лише два — публікація або відмова. Зважаючи на те, що гонорари авторам не платили, редактор не відчував за собою права просити переписувати твори.
За словами Іздрика, "Четвер", попри шалену популярність, не приносив прибутку:
"«Четвер» не був комерційно успішним — він був просто успішним: майже вся українська літератуна братія нового тисячоліття дебютувала саме тут. Але журнал практично завжди виходив у нуль, наклади продавалися повністю".
Криза й закриття журналу
У 2003 році вийшов 18 номер. У ньому, на думку автора статті "Часопис «Четвер» — барометр постмодернізму" Сергія Овсянникова, проявилися перші ознаки кризи видання.
"У пропонованій тут літературній мішанині не [...] знайдемо ані шматка справжнього м'яса, ані сліду натурпродуктів. Не для гурманів ця страва [...]. А чого ж іще можна було сподіватися? Чи могли ми зготувати вам щось вишуканіше, отримуючи в якості сировини опубліковані тут тексти? Яка література — такий і журнал. Воли не винні", — йдеться у випуску під назвою God-doG.
Промовистими є й назви наступних номерів: "Спам, trash, attachment" (№ 22, 2005); "Демоверсія" (№ 23, 2005); "No message: no text, no vision" (№ 24, 2006).
"Абсолютна більшість текстів і є тим самим сміттям та спамом, які ми б із полегшенням стерли з редакційного комп'ютера. На жаль, кількість цього добра така значна, що претендує бути індикатором процесів, які відбуваються останньо у вітчизняній літературі", — йдеться в передмові до № 22.
"Тексти видаються щоразу безпораднішими і стають подібними один до одного, немов диктант, вдесяте переписуваний двійочником-невдахою", — зазначалося в подальшому випуску.
За 19 років діяльності "Четверга" вийшло 30 номерів — яскравих, самобутніх та надзвичайно важливих для вітчизняного літературного процесу. Проте у 2008 році Юрій Іздрик вирішив закрити проєкт. Він пояснює це так:
"Коли з'являється відчуття типу, так, чувак, ти 20 років х*ярив журнал, зробив стартовий майданчик для дуже багатьох людей, зробив усе, що міг, але далі світять лише самоповтори і стагнація, розумієш, що треба рухатися далі, журнал — тягар, а робити щось без кайфу — немає сенсу. Окрім того, набридло читати стоси рукописів, з яких 90 % — сміття. Крім того журнал, який робиться за смаками однієї людини, не має шансів еволюціонувати. Коротше, ідея себе вичерпала".
Деякий час Іздрик намагався передати комусь іншому бренд часопису, який тоді був на піку популярності, проте далі розмов інціативи не доходили.
"Як то кажуть, кожному овочу — свій час. Вважаймо, що час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито", — сказав Іздрик.
Він додав, що з радістю підтримає "реінкарнацію" часопису, якщо знайдеться хтось, хто захоче продовжити цей проєкт. Щоправда, на думку Іздрика, це має відбутися в мультимедійному форматі, адже епоха паперових літературних журналів відійшла.
"Я вважаю, що в будь-якій справі найголовніше — це вчасно вийти з неї. І все, що пов'язане з «Четвергом», — це в мене добре закритий гештальт. Журнал «Четвер» — це те (не побоюся цього слова), чим я пишаюся у житті, чим я свою життєву програму виконав. Тому що за моє буття як літератора чи музиканта, чи навіть там художника, не дуже мене гордість проймає, а от «Четвер» — це було круто", — зізнався Іздрик в інтерв'ю Суспільному у 2020 році.
Що відомо про Юрія Іздрика
Юрій Іздрик — український поет, прозаїк та художник станіславського феномену, автор журналу "Четвер". Працює у напрямі постмодерну.
Народився у Калуші, що на Івано-Франківщині. Автор повісті "Острів КРК", поетичної збірки "Станіслав і 11 його визволителів", романів "Воццек", "Подвійний Леон", збірки есеїв "Флешка", "Флешка-2GB", "Таке", "Underwor(l)d", "Іздрик. Ю", "Після прози", "AB OUT", "Календар любові".
Юрій Іздрик став одним з переможців Шевченківської премії 2025 року. Його визнали найкращим у номінації "Література" за книгу поезій "Колекція", видану у 2023 році.
"Колекція" — книга поезій, видана у Чернівцях у 2023 році. До збірки увійшли вибрані вірші Юрія Іздрика, які упродовж останніх років у Facebook отримали понад 600 вподобайок. Книга проілюстрована графічними роботами поета з 1990-х років, оригінали яких розійшлися приватними та інституційними колекціями. Для цього видання Іздрик власноруч створив репродукції цих творів.
Юрія Іздрика на Шевченківську премію висунуло видавництво Meridian Czernowitz.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media