Журналістка Суспільне Культура Вікторія Кіхтенко запитала в Олени Апчел, як їй довелося перевідкривати власну ідентичність, як створити безпечний простір для жінок у театрі та у війську і як хочеться рефлексувати про свій військовий досвід. Це перша частина нашої тригодинної розмови.
З дослідницею театру і військовослужбовицею Оленою Апчел ми зустрічаємося в "Сенсі на Хрещатику": "Раз на сто років я в цивільному одязі, як зараз, і це часом здається дивним", — зізнається Олена Апчел.
На момент нашої розмови до бойового виїзду на Покровський напрямок лишається тиждень. Із собою на службу Олена Апчел візьме поезію загиблої харків’янки Вероніки Кожушко, книгу Шевельова "Твердий ґрунт", товстий посібник із польської культурології, а також книгу про мізогінію, яку інколи намагається читати побратимам вголос.
На бойовій посаді дослідниця театру служить рік. Контракт із Національною гвардією підписала у травні 2024-го. Раніше Олена Апчел виконувала функції бойової медикині у Першому батальйоні оперативного призначення бригади "Рубіж" у складі Взводу безпілотних комплексів спеціального призначення (ВБКСП). Тепер Олена служить у Дивізіоні артилерійської розвідки Окремої артилерійської бригади Національної гвардії України.
Зараз Олена виконує обов’язки начальниці Пункту управління артилерійської розвідки, і для цього пройшла додаткове навчання: "Я не можу займати посаду, не маючи звання. І хоч після перемоги мені хотілося би не мати нічого на погонах і залишитися солдаткою, ситуація змушує мене вчитися на молодшу сержантку, а потім треба буде перекваліфіковуватися на офіцерку, — каже Олена Апчел. — Мені дали величезний кредит довіри, збільшилася відповідальність і за особовий склад, і за матеріальне забезпечення. Ця робота потребує величезної кількості технічних та військових знань. Зараз я борюся з синдромом самозванки, з, на жаль, досі притаманним жінкам, нескінченним сумнівом у своїх компетенціях. Дуже хочу виправдати цю довіру".
Олена Апчел — докторка філософії, кандидатка мистецтвознавства, драматургиня, режисерка, перформерка, культурна амбасадорка, мислителька, волонтерка, а також доброволиця Сил оборони України з травня 2024 року. Народилася в Новотроїцькому Волноваського району Донецької області; працювала в Харкові, Львові та Києві, зокрема була головною режисеркою Львівського театру імені Лесі Українки та режисеркою київського театру "Золоті ворота". Новою драмою займається з 2005 року.
Долучитися до війська на бойову посаду Олена вирішила після чотирьох років життя за кордоном. Там вона закінчила Міжнародну програму імені Лейна Кіркланда у Варшавському університеті та Театральній академії імені Александра Зельверовича. Потім керувала відділом соціальних програм у варшавському Міжнародному центрі культури Nowy Teatr і працювала в Берліні співдиректоркою найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору Theatertreffen.
Ви неодноразово казали, що вам довелося перевідкривати власну ідентичність, називали себе зросійщеною юнкою. Що впливало на це перевідкриття?
Це величезний мікс, який базується на моїй природній цікавості, напевно. Загалом у нас вдома було багато літератури — російської та перекладеної. Тож малою я перечитала все, починаючи від жіночих романів та Агати Крісті закінчуючи Джеком Лондоном, Гемінґвеєм та словником "Рослинність степу". Хотілося більше розуміти про життя. Але було складно викидати непотрібне серед масиву інформації. І доступ до інформації в селищах міського типу в двотисячних обмежувався бібліотеками й переписаними зошитами з піснями та акордами.
В Академії культури [Харківська державна академія культури], де я навчалася, деякі педагоги, хоч і використовували російську мову, відкривали мені знання з теорії філософії, культурології, етнографії, мистецтвознавства. Плюс змінилося коло спілкування, там вчилося багато харківців з інтелігентних родин.
Також присутність у галерейних, музейних просторах — "ЄрміловЦентр", Харківська муніципальна галерея; театр "Арабески" вже покійної Світлани Олешко, театр Post Scriptum родини Пасічників, деякі проєкти в Театрі Шевченка чи Будинку актора, які завжди робили вистави українською, театр "Котелок" і лабораторії Володимира Гориславца — усе це формувало. Втім, було багато читацьких лакун, і треба було ковтати книгу за книгою, щоб надолужити впереміш: Деріда, Батлер, Муракамі, Барт, Шевельов, Нун, Камю, Яблонська, Йогансен, Грофф. Слухати жадібно Стравінського, Шенберґа чи Кейджа тоді, коли рік тому піком авангарду я ще вважала "Арію" чи "Бі2".
Ми ж ще були останнім поколінням, у якого не було можливості переглядати кіно в інтернеті. Пам’ятаю, як на першому курсі копіювали фільми на диски у якогось пана на книжковому ринку, де він з-під поли продавав нам, наприклад, "Нічного портьє" [італійська психологічна воєнна драма 1974 року] чи "Піаністку" [фільм-драма 2001 року режисера Міхаеля Ганеке за мотивами однойменного роману Ельфріди Єлінек]. Викладачка історії кіно, а в майбутньому наукова керівниця моєї дисертації Зоя Іванівна закохала нас у фестивальне кіно.
Очевидно, повністю все перекроїла, і дуже швидко, Революція гідності. Мені подобалося бути на боці Майдану, а не на іншому боці — Антимайдану, але тоді я до кінця не усвідомлювала про що це. Думаю, ця нова нарація почалась будуватися, зокрема, й через діяльність Hromadske — спочатку на рівні стримів, потім сюжетів, які слухалися нон-стоп.
Для того щоби зрозуміти до кінця, з чого складається наратив нової вільної України, треба було дуже швидко "вискубати" ці знання з реальності. Я жадібно вслухалася в дискусії, підглядала, що читали люди, перечитувала це сама. Наприклад, хтось казав: "Я люблю Антонича", і я починала шукати, хто такий [Богдан-Ігор] Антонич і яка у нього поезія. Або так само з графікою [Василя] Кричевського, справою [Василя] Стуса.
Потім мене захопила деколонізаційна література: і щоб зрозуміти свою трагедію Голодоморів і геноцидів, треба було глибше дослідити трагедію Сребрениці, усвідомити природу колоніального пригнічення в Африці чи в Південній Америці. Це і про емпатію до інших пригноблених культур, і про гнучкість мови: коли я кажу не "індіанці", а "корінні американці", то відчуваю повагу, зокрема й до себе.
Використання фемінітивів для опису діяльності жінок для мене також є частиною новітньої української ідентичності. Якби жінку, яка знімає фільми в Росії, назвали "режисьоркой", то це скоріше для того щоби над нею познущатися, а не для того щоби проявити повагу до її видимості в мистецтві.
Тобто це було будування ідентичності не стільки української, стільки критичної, глибшої. Можливо, формування нової країни збіглося з моєю юністю, з революційним бунтівничим духом.
Який у вас позивний і як він виник?
Жива з наголосом на першому складі, хоч більшість називає з наголосом на другому. Богиня Жива — слов’янська богиня степу, життя, яка підтримує силу, і я про це розповіла майбутнім побратимам і посестрам, коли ми ще проходили базову військову підготовку.
Я також розповідала про слов’янську культуру в контексті того, як використовую джерела у своїх інноваційних проєктах. Перевідкриваю дискусію між доступнішою нам античною культурою і слов’янською, яка майже не збереглася. Мені подобається триматися берегів, думаючи про кам’яних баб, наші кургани, про половецький чи кімерійський спадок, про скіфську силу степу. Разом із брутальністю війна принесла активне звернення до стародавньої міфології.
Зазвичай це іронічно висміювалося. Але одного разу, під час навчань, на мене посипалася стінка свіжого бліндажа (піщаний ґрунт треба укріплювати, бо може посипатися, якщо пересох чи намок). І хтось крикнув: "Жива — жива!" І позивний просто пристав до мене. Що більше часу минає, то тепліше він до мене приклеюється.
Уже рік ви не лише режисерка або перформерка, а й військовослужбовиця. Чи можливо взагалі адаптуватися до цієї ідентичності та наскільки ви себе в ній відчуваєте органічно?
І так, і ні. Куди я дінуся, зараз це моя реальність 24 на 7. Військова служба повністю забирає у тебе право на особистий простір: ти постійно поряд із кимось, за тебе вирішують, коли ти їси, спиш і що ти робиш. Тобто система дуже нелюдиноцентрична, ієрархічна, патріархальна, вертикальна (і всі інші погані слова), але через це вона може триматися та виконувати функцію оборони.
День Національної гвардії якраз відзначають перед Днем театру. Мене побратими тролили: "З чим тебе вітати?" І я тоді їм відповіла, що вони пропустили День вчителя, бо в мене є ще й викладацький досвід, ми посміялися.
Одночасно я ж пів життя займаюся соціальними проєктами, і так пов'язана із правозахисною діяльністю. І ця множинна ідентичність не дозволяє сказати, що я 100 % військова. Бо військові — це люди, які закінчили університети, глибоко інтегровані в систему на рівні цінностей, мають бойовий досвід. Я теж певною мірою його маю, але цього здається недостатньо, щоби повністю назвати себе військовою.
З одного боку, до нової ідентичності неможливо звикнути, а з іншого — вона вже мене змінила. В армії я зрозуміла, наскільки мало робила як цивільна. Тоді мені здавалося, що я на кордоні своїх можливостей: цілодобове волонтерство, культурна адвокація, паралельно вивозячи величезну кількість проєктів. Але зараз, з позиції військової ідентичності, я розумію, що цього недостатньо, що я майже нічого не робила.
Ця нова ідентичність накладається на попередню. Але, на жаль, система майже не враховує попередній досвід. В армії є багато людей із двома чи трьома вищими освітами, із досвідом ведення бізнесу чи менеджерської роботи, але їм буває складно застосувати свої навички. Бо керівництво здебільшого — це професійні військові, для яких може бути абсолютно незрозуміло, чому треба слухати підлеглих і що система може бути влаштована інакше: простіше, гнучкіше, прозоріше.
Ми постійно повторюємо, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію, тому нам треба адаптуватися та стати більш людиноорієнтованими. Адаптуватися до того, що більшість представників та представниць Сил оборони — це люди з цивільним бекграундом, які залишаються цивільними й лише тимчасово взяли на себе відповідальність щодо оборони країни.
Звісно, є адекватні командири. Тоді ти й більше хочеш зробити, бо відчуваєш внутрішню відповідальність і сенси спільні. Людина з критичним мисленням вміє сама себе карати за певні речі, їй не треба тиску зверху. Просто дайте їй можливість працювати й щось змінювати, бо ми граємо вдовгу. Мені здається, українці найкраще у світі справляються з кризовими викликами, але ми погано граємо вдовгу, погано формуємо стратегічні запити на майбутнє, не вміємо робити довгострокові проєкти, не очікуючи миттєвих результатів.
Зараз ми не маємо чесної розмови про можливу майбутню жіночу мобілізацію. Це потрібно не для того, щоби потім всіх приголомшити законом, а для того, щоби дати зараз дівчатам і жінкам можливість пройти базову військову підготовку без подальших обов’язків. Щоби вони взагалі зрозуміли, що вони можуть і хочуть, до яких підрозділів в майбутньому вони б могли приєднатися, де б вони були ефективніші.
Є і відсутність поінформованості: армію всі уявляють з окопами й щурами, але тут залишається дуже багато тилової бюрократичної роботи, розвідувальної, логістичної, операторської. Те, що я приєдналася саме до бойового підрозділу — це моя інтерпретація того, як особисто я уявляю чин солідарності, але ж можна зробити й інакше. Мілітаризація суспільства — це наше майбутнє, бо наш сусід нікуди не зникне, не розсмокчеться, і нам доведеться жити з ним далі. Якийсь час виживати. Але ж ми всі хочемо жити щасливо, а для цього мусимо вміти себе захистити.
Лише з цим розумінням ми серйозніше можемо говорити про демобілізацію та реабілітаційні проєкти. Я готова поставити на паузу своє цивільне життя й служити в Силах оборони, але хочу точно знати, що за кілька років я зможу повернутися до родини, до мистецтва, мене замінять, і що це не буде робота на кордоні можливостей, на основі героїчних вчинків невеликої кількості добровольців. Утім, я не хочу нас звинувачувати, бо на нас і без того такий тиск, що це диво, як ми досі тримаємося й досі живі.
Що ми можемо зробити? Це і про повагу, і про зміну риторики. Не військовим треба адаптуватися до цивільної реальності, а цивільна реальність мусить себе адаптувати й переробити для того, щоби військовим було в ній комфортно, коли вони демобілізуються чи будуть на реабілітації.
Ви є членкинею SEMA [громадська організація проти насильства та безкарності у війні]. Як ви думаєте, як створити безпечний простір для жінок у війську?
Безпечний простір для жінок у війську прямо залежить від безпечного простору для жінок на планеті. Мізогінія — найстаріший стереотип людства. Ми з вами тисячоліттями жили в мізогінній системі патріархату, яку тільки зараз починають підважувати й вивчати.
Учора на ніч я, щоби відволіктися, подивилася початок першої серії серіалу "Закон Лідії Поет". Там був епізод, коли жінці не дозволяють займатися адвокатською практикою, і в розмові з її колегою пролунало: "Ти так допрацюєшся, що жінкам колись дозволять виборче право". І потім вони регочуть. Я вкотре собі тоді нагадала, яку вдячність відчуваю до своїх посестер із минулого і позаминулого сторіччя за те, як вони відважно виборювали права для нас.
Ще у 2017 році жінки не мали можливості займати в армії низку посад, виконуючи функції артилеристок, снайперок, танкісток, командирок взводів. Та й перша водійка метро в Харкові з’явилася не так давно.
Ми постійно говоримо про гендерну рівність, але кожен трактує її як хоче, формально і неточно. І через це молода генерація переконана в тому, що все в порядку. Але мізогінні перепони, які були величезні, але ігноровані, як слон у кімнаті, зараз перетворюються на розрізнені деталі, які ховаються за документами, тренінгами та трендами. А тиск, стигми й дискримінація залишаються.
Питання в тім, як розподіляються рівні права та можливості. Ми вже ніби відзначаємо День захисника та захисниці, але коли хлопець йде до війська добровольцем, то він "котик" і "наш синочок", а якщо дівчина — то "пішла по мужикам шлятися" і "не жіноча це справа". Потім він і вона повертаються, і йому — "герой, захисник", "як же важко тобі, війна проклята", а їй — "ой, ти змарніла, а тобі ще діток народжувати", "ти стала зліша, з тобою вже не домовитися", "казали ж ми тобі, що то не жіноча справа, бачиш, як тобі важко". Тобто ця мізогінна маргіналізація і стигматичні стереотипи замість підтримки навіть на рівні родини, не говорячи вже про суспільство.
Одна з моїх посестер колись виклала відео зі мною у TikTok, де я, втомлена, прала якийсь рушник у навчальному центрі. І під ним 15 % коментарів щось на кшталт "наші захисниці-красунечки" (не "відважні", не "духовиті", а саме "красунечки") і далі просто кілометри хейту. "Тилова сука", "нігті надто задбані". Під постами нашої легендарної бойової медикині Куби я теж регулярно читаю, що вона накачала собі губи, хоча в неї просто анатомічно великі й прекрасні губи. Що змусило б так само говорити про чоловіків, крім татуажу на все обличчя або великого пірсингу? Це мізогінна традиція — мати право обговорювати зовнішність жінок безкарно. І це не ок.
Жінки постійно перебувають під бомбардуванням стереотипів суспільства, і, очевидно, цим просякнута армія. Це і позитивна дискримінація, бо "квіточку" не можна пускати на бойові отримувати бойовий досвід. Але якщо "квіточка" його не здобуде, якщо вона потім зробить помилку, і ставитися до неї будуть не як до військовослужбовця, який зробив помилку, а "баба, чого приперлась, тобі ж казали". Тож, щоби здобути цей досвід, ти маєш постійно його добиватися сама.
Тобто ти постійно відчуваєш себе в хиткій конструкції, як у мультику "Мандрівний замок" Міядзакі. Щоб тебе сприймали як рівну, треба завжди зробити більше і краще, не припускатися помилок, бути достатньо розумною, але не занадто, бути достатньо доглянутою, але не сильно гарною, бути мудрою, але вміти промовчати, коли мудрість загрожує чиємусь авторитету, бути витривалою, але не занадто мужньою. І це по колу. На ПДД, очевидно, у нас спільний туалет.
На початку також багато енергії забирало привчання потиснути мені руку. Якщо хтось із побратимів не тиснув мені руку, я інколи казала щось на кшталт: "Я перепрошую, жінки теж люди. У вас не відсохне, потисніть". Потім вже навчилася ставитися до цього іронічно. Але не всі. Як і я не всім можу це сказати. І не завжди хочу, бо це виснажує.
А є ще внутрішня мізогінія: роби це, не роби того, не посміхайся, щоб не подумали, не кажи, що втомилася. Тобто я буду всередині на себе тиснути, інколи несвідомо, інколи усвідомлено з міркувань безпеки. Але одночасно, резигнуючи годиною відпочинку, я постараюся знайти у напіввцілілому Краматорську чи Добропіллі майстриню манікюру, й ми будемо сидіти з нею у підвалі й робити нігті. Насправді від роботи зі зброєю я доволі часто їх вивертала, вони в мене м’які, а з гель-лаком легше. Навіть хлопці з м’якими нігтями роблять собі іноді прозорий гель-лак.
А як щодо театру, як створити безпечний простір там?
Усе не можу знайти час, щоби написати текст про те, що в нас сталося із рухом "Не мовчи" в театральній сфері.
Інтенсивність процесів трансфеміністичної революції, яка відбувається на Заході, не дорівнює тій інтенсивності, яка відбувається в нас, це лише віддалене відлуння. Згадайте, перша хвиля обговорень щодо насильства в театрі була у 2019 році: справа з проєктом Жили, яка стала відправною точкою для процесів навколо театру Станєвського в польських Гордженідзах, потім справа Талашка. Потім все затихло, а зараз знову почалося. І таких хвиль буде багато. Згодом ми дедалі тонше будемо трактувати поняття насилля, харасменту, мобінгу, газлайтингу, булінгу. І тим частіше будуть реальні кримінальні справи.
Пам’ятаю, як я сиділа в комісії під час мистецького конкурсу, коли працювала в Харківській академії культури, і "майстри" при мені могли собі дозволити обговорювати абітурієнток: "Не знаю, чи брати її на акторський, чи може, на режисуру — груди невеликі, вуха трохи стирчать". Тобто риторика, яка була в Середньовіччі, коли продавали рабинь, була внормована у радянській системі освіти "театр-храм" і спокійно перекочувала у мистецькі ЗВО незалежної України. І досі там є.
Дуже довго я не знала, що те, що мій майстер, показуючи якийсь етюд моєму однокурснику, при всьому курсі мене буквально засмоктав, бувши дідом — це не окей. Це було огидно та неприємно, але тоді ми з цього лише могли сміятися, захищаючись, робили внутрішні "капусники", переповідали як анекдоти. Але щоб якось себе захистити, чи якось покарати цих агресивних, хтивих майстрів... Тільки через роки, коли я прочитала багато літератури про особисті кордони й те, що в тілі залишається пам’ять про якісь конкретні події, я зрозуміла, що це взагалі-то травматична річ. І те, що ми про це не говоримо або говоримо тільки висміюючи, створює ретравматизувальну ситуацію.
Думаю, у проєктному мистецтві ми маємо шанс щось змінити. У виставі Ніни Хижної "Храм" якраз є момент, де акторка змушує думати саму себе, що вона недостатньо красива, недостатньо худа для сцени. Але це травматична установка, втиснута в неї майстром. Хочеться, щоби було більше таких проєктів. Дуже важливо мати проблемні розмови на конкретних прикладах і домовлятися про етичне, але ця розмова не станеться швидко.
Юна дівчина, яку мацає за ногу її викладач, може просто не знати, що щось не так, бо, можливо, вдома вона спостерігала той чи інший вид насильства від батька, сусіда чи дядька. Починати варто з основ едукації, з розуміння того, що таке є мізогінія, на чому вона базується, під яким соціальним, культурним, економічним та релігійним тиском перебуває українське жіноцтво і всі жінки у світі.
Абсолютною ганьбою нашої спільноти є факт того, що досі не засуджений [Михайло] Поплавський — людина, яка відкрито говорила про те, що використовує дівчат, спить із ними. Там навіть слідство не треба складне, він сам зізнався у злочинах.
Це дуже сильно перегукується із розмовою про те, що деякі наші журналісти дозволяють собі запитувати в цивільних жінок, які пережили насильство чи російський полон під час окупації: "А чи протидіяли ви під час зґвалтування?" Просто зависаєш у цей момент і розумієш, що нам треба ще десятиріччями проводити освітню роботу і для правозахисників, і для поліції, і для журналістів. Бо неможливо протидіяти, перебуваючи в зоні повної відсутності доступу до інститутів безпеки й охорони життя та здоров’я, починаючи від поліції закінчуючи будь-якою правозахисною організацією.
Також треба підтримувати одна одну. Коли було нагородження "УП 100. Сила жінок", там прозвучала одна з моїх улюблених висловів Мадлен Олбрайт: "У пеклі є особливе місце для жінок, які не підтримують інших жінок".
В армії є і жінки, які самі глибоко вмонтовані в цю систему, бо вони, наприклад, із родин військових, ну і в принципі, ми усі просто дуже різні. Водночас є і чоловіки з адекватними феміністичними поглядами, тому тут йдеться не тільки про гендер, а про свідомість. На жаль, жіноче тіло й досі трактують як інструмент, а нам потрібна суб’єктність, а не об’єктність. Тому ми маємо вчитися себе описувати. А щоби себе описувати, себе треба досліджувати, прислухаючись і до інших.
Для цього, наприклад, є дуже читабельна книжка "Невидимі жінки. Як вижити у світі, де навіть цифри брешуть на користь чоловіків", яка в цифрах показує досвід європейських країн, коли розробники продуктів і технологій збирають дані тільки про типового чоловіка. Більшість маршрутів побудовані з урахуванням виключно чоловічого досвіду. Або більшість інструкцій до вживання медикаментів, програми розпізнавання голосу, розташування клавіш фортепіано, наявність тротуарів — усе це не враховує жіночий досвід. Сфери життя, підлаштовані під чоловічі потреби, некомфортні та небезпечні для жінок.
Перше УЗД клітора зробили роки тому, уже давно описана хибність уявлень про пенетральні оргазми, але міф про точку G залишився. Усе в комплексі — антропологія, медицина, соціологія, культурологія — зараз роблять багато відкриттів та описів. І з них треба черпати інформацію для того, щоби розуміти, як створити, зокрема, й безпечний простір у театрі.
Ви складаєте враження доволі прямолінійної людини. Вам ця прямолінійність скоріше допомагає чи заважає зараз?
І те, й інше. Я складаю таке враження, але всередині дуже фільтруюся, особливо якщо йдеться про питання військових і цивільних. І більшість військових фільтрується в цивільній реальності. Тож я достатньо прямолінійна, але це скоріше ілюзія прямолінійності.
Також я доволі болісно реагую на критику щодо себе, хоча все життя працюю над тим, щоби не розсипатися. Я можу доволі критично ставитися до інших: з одного боку, мені хочеться солідаризуватися, але з іншого, я не можу оминати проблемні теми. І я завжди шукаю, як пов’язати ці крайнощі, збалансуватися всередині та відпустити з-під контролю зовнішнє.
До речі, чому більшості цивільних, і мені зокрема, так складно всередині військової системи? Бо там все мусить бути однозначно. Є наказ, а є виконання. Якщо немає сил чи засобів або ви вважаєте виконання наказу нереальним — однаково звітуйте, чому не виконали.
Пам’ятаю свій перший ступор перед цією чорно-білою системою. Буквально перед підписанням контракту треба було проходити психологічні тести. Там близько 700 питань, бо вони мусять виявити всі підводні камені. Частина з них легкі, а частину я просто не розумію. Наприклад: "Якби у вас була можливість зустрітися з кимось із минулого, це був би Пушкін чи Колумб?" Я зависаю, бо якщо напишу Пушкіна, то подумають, що я сепаратистка, а якщо напишу, що Колумб, то піду проти своїх постколоніальних переконань про те, що наробила Європа з корінними американцями. Я в пастці, і, очевидно, пишу Колумба, хоча це не зовсім відповідає правді.
Чи встигаєте щось писати зараз? Якщо ні, то що б хотіли?
Не встигаю, але дуже б хотіла описувати все, що зі мною відбувалося. Це скоріше не про шлях воїнки, а про зовсім інше сприйняття кордонів, зовсім інше сприйняття поняття "втома". Тепер зовсім не розумію, як ставитися до вигорання. Раніше для мене була основа основ — стежити, щоби не було професійного вигорання, але в армії не можна зателефонувати на роботу й сказати, що ти сьогодні не вийдеш, бо погано себе почуваєш. Нікого не цікавить, як ти себе почуваєш. Є накази, є завдання, є план.
Боюся, якщо не рефлексуватиму, то мій досвід у війську стане частиною мене, стане тим, до чого я звикну. А я не хочу до цього звикати.
Я ніби знову повертаюся в зону, коли мала навички архаїчної режисури через тиск та приниження. Ми всі вчилися всупереч і нам розказували, що режисер у спідниці — це не режисер, що це жорстка і безжальна професія, що це про дисципліну і муштру. Я від цього намагалася позбутися усе життя. Зараз з усіх сил стараюся не скочуватися до "заводських налаштувань" і не застосовувати тих токсичних навичок.
Спочатку мене вистачало на поезію. Потім кілька разів були тексти про німецьку постімперськість: моя знайома, із неімперських німкень, запропонувала мені писати колонку для журналу. Така своєрідна форма сестринської підтримки — інтелектуальне волонтерство. Це була колонка про незалежний мистецький сектор в Україні, і половину тексту я присвятила митцям та мисткиням, які приєдналися до Сил оборони, Це змінювало оптику того, чим насправді є сучасне соціально-відповідальне мистецтво і чин у ньому, чому митці та мисткині йдуть на війну доброволицями та добровольцями. Я б ніколи не дописала цей текст, якби мені не нагадували кожен день. Відправляла по шматочку, а потім це зібрали в один матеріал, який дали мені на редакцію. І це стало для мене великою підтримкою. Так само було з текстом про інтелектуальну лінь.
Вдячна ще Ірі Чужиновій, яка мене втягнула в RES-POL — це дослідження проблемних питань у театрі для Мінкульту, для якого я в паузах між чергуваннями та нарядами проводила інтерв’ю, писала аналіз. Це був теж сестринський жест, який давав змогу профільтрувати стрес.
Ваш чоловік теж служить?
Так, він актор за професією. Служив на другому й третьому році війни Росії проти України, а у 2017 році демобілізувався, проходив реабілітацію. Коли він її проходив, ми якраз і познайомилися. Спочатку дружили й не мали романтичних стосунків. Коли я жила та працювала у Львові, він був одним із небагатьох людей, із якими я тепло комунікувала. Потім я поїхала з країни.
Мій чоловік із заходу України, але з ним можна було розділити біль втраченого степу. Коли ми познайомилися, я була екзотичною пташкою, відчувала себе самотньою у Львові, як і він. У перші роки війни там було не так багато ветеранських організацій, тож після демобілізації ветерани часто відчували пустку. Знаю багатьох ветеранів та ветеранок, кого це зранило.
Після початку повномасштабної війни, коли я приїхала з Польщі з амуніцією для друзів, між нами з майбутнім чоловіком виникла теплота. За півтора року стосунків ми одружилися, у шлюбі вже півтора року.
Зараз ми служимо на різних напрямках. Чин мого чоловіка довший і важчий за мій, але ми говоримо про різне, зокрема і про те, як підсвічувати проблеми сексизму в армії, як протистояти мародерству, як повертати сенси цієї боротьби у світ армійської бюрократії.
Як часто вдається бачитися?
Смішно, що ми знаємо одне одного сім років, але тільки нещодавно був період, коли провели разом трішки більше часу в побуті, обговорювали деталі, домовлялися про прибирання чи прання. Це теж результат війни, і це теж хочеться описувати. Коли ніби живеш із найкращим другом, але з яким доводиться вперше за багато років розв'язувати побутові питання.
Ми обидва на рюкзаках, але цивільна реальність людей, які ухвалили рішення боронити країну, нікуди не ділася: за нас ніхто не платить комуналку, не їздить лікувати зуби чи не розв’язує питання з документами. Мої квіти живуть у п’яти містах у різних подруг, чекають, коли я зможу про них знову дбати.
Можливо, якщо ви з чоловіком разом набуваєте військового досвіду, для вас легше знайти розуміння, ніж якби це був хтось один.
Ми інколи сміємося, що легше, але й доведеться потім витратити більше грошей на психотерапію і реабілітацію. Мабуть, я б не змогла бути з хлопцем, який не служить, хіба що з активним волонтером. Зараз ти або в армії, або для армії. Як інакше, не знаю.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media