Суспільне Культура спільно з PEN Ukraine публікує серію есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури у світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема PEN Ukraine у 2025 році.
Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Для мене буття у світі розпочалося з еміграції. Ще перед переїздом за кордон на постійне місце проживання туристичні поїздки до Європи дарували тимчасове відчуття необмеженої свободи, участі в історії, миттєвої залученості у глобальні контексти. Але це відчуття було тимчасовим і закінчувалося посадкою в Борисполі чи Жулянах.
Еміграція перетворила відчуття тимчасове на постійне. Хоча вибір емігрувати був свідомим, розум і тіло за інерцією ще довгий час продовжували жити за ритмом українського життя.
То було як затягнутий джетлег: я не могла налаштуватися на різдвяні свята, яких починали чекати з кінця листопада, не могла призвичаїтися, що банківський переказ іде три дні, а не так просто — скинув на картку гроші й усе, не могла звикнути, що електронної пошти не використовує ніхто і що месенджер WhatsApp — а це твій приватний номер телефону — слугує й поштою, і соціальною мережею.
Це, здається, дрібниці, але на те, щоб зрозуміти новий простір навколо і вибудувати нову мережу знайомств, витрачається багато сил і часу.
Коли затягнутий джетлег минув і голова нарешті усвідомила, що "дім тут" (слова, які почув собака Дом, головний герой роману Вікторії Амеліної "Дім для Дома"), я з цікавістю першокласниці почала вивчати світ навколо і зрозуміла, що в цьому італійському світі про мене як про українку ніхто нічого не знає.
Від самого початку своєї еміграції і ось уже десять років я постійно пояснюю та перекладаю себе, перекладаю Україну, вписую її в італійський контекст, намагаюся знайти точки дотику, щоб пояснити краще і створити для українців та для країни мого походження випукле зображення.
За кордоном чіткіше відчувається твоя ідентичність, ти точно розумієш, хто ти у цьому великому світі. І в цьому світі тобі доведеться постійно себе пояснювати й перекладати, і робити це доведеться перед різними аудиторіями: перед друзями в барі, перед колегами на роботі, перед публікою на літературних фестивалях, перед студентами на лекціях.
Іноді ці пояснення дуже схожі на виправдання: у такі моменти найбільше хочеться додому, тому що вдома — в Україні — не треба нікому нічого пояснювати.
У колективній свідомості італійців Україна асоціювалася із заробітчанами, Чорнобилем та Андрієм Шевченком. Останньому маємо бути дуже вдячними, тому що він створив тривимірний образ українця: працьовитого, скромного і привітного.
В Італії, де найбільш читаною є газета Corriere dello Sport, а футбол — це друга релігія після католицизму, саме спортсмени, а не культурні діячі, створюють образ тієї чи іншої країни.
Після 2014 року, коли Україна почала частіше з'являтися в італійському медіапросторі, відсутність образу українця, розуміння української історії та її впливу на сучасність, великі прогалини в знаннях української культури посприяли тому, що російські наративи про "російський Крим", "громадянську війну на Донбасі", "українських нацистів та ультраправих", "російський борщ" укорінилися в головах італійців.
Моя емігрантська історія схожа на безліч інших, які мали й мають місце не тільки в Італії, але й в інших країнах світу, а з 2022 року пояснюють себе не тільки українці, що виїхали за кордон свідомо, а й біженці, які покинули свої домівки, тікаючи від російської військової агресії, і яким сьогодні нема куди повернутися.
З лютого 2022-го Україна миттєво з'явилася на мапі італійської ментальності й професійна журналістська сфера кинулася шукати інформацію про країну, яка показала неабияку хоробрість у протистоянні великому російському ведмедю. Варто зауважити, що цього ведмедя в Італії дуже любили, починаючи ще з часів закінчення Другої світової війни, і визнати, що італійці глибоко помилялися у цій своїй любові, вдається далеко не всім.
Сьогодні ж італійське суспільство переживає великий когнітивний дисонанс, адже у цій любові до Росії була закладена велика частка нелюбові до Америки, і тепер, коли нова адміністрація США стала офіційним рупором російської пропаганди, середньостатистичний італієць розгубився на мапі своїх цінностей.
Росія обробляла італійський публічний простір ще з Другої світової, коли в очах італійських партизанів Росія (саме Росія, а не Радянський Союз) постала тим монолітом, який відважно боровся з нацизмом, російські партизани стали прикладом для італійських, а згодом комуністична партія Італії стала найчисельнішою серед своїх європейських відповідниць.
Музичні десанти італійських зірок Сан-Ремо до Росії (дехто й досі їздить виступати на Красну площу), російський літературний десант Достоєвського, Пушкіна, Толстого (екзотична література про загадкову російську душу) — усе це зміцнило зв'язки, вкорінило російську присутність у свідомості середньостатистичного італійця, який гордо може назвати кількох російських письменників, похизуватися знаннями слів "privet", "dasvidaniya" та "samovar".
У двотисячних в італійському суспільстві вкорінився образ російського багатого олігарха, який приїжджає купувати будинки, яхти, дорогий одяг та годинники за готівку у валізах, і неважливо, звідки ці гроші походять і як вони були зароблені, — головне заробити тут і зараз, бо попри стабільність італійської державної соціальної структури країна продовжує бідніти, тому pecunia non olet, говорить відома латинська сентенція.
І ось у цьому давно усталеному для італійців світі з'являється українець, який починає розказувати про російські воєнні злочини, про російську агресію, про Бучу, про Голодомор, про радянські сталінські репресії, про Розстріляне відродження, про те, що Гоголь народився в українському мальовничому селі на Полтавщині й ту саму ж Полтавщину описав у своїх “Вечорах на хуторі біля Диканьки”.
Про те, що Софі Лорен у фільмі "Соняшники" (1970) носить вишиванку з Решетилівки і що сам фільм був знятий на Полтавщині, хоча розповідає про прилеглі території до басейну російської річки Дон.
Самим своїм буттям починає помалу, але неухильно змінювати не тільки звичну для італійців картину світу, а й власне звичний для європейців світ.
За останній рік я звиклася жити з думкою, що на своєму віку не побачу тріумфу української культури над російською в Італії. Ми розказуємо і перекладаємо себе масштабно лише три роки, Росія робила це століттями, та попри це ми точно зробимо все для того, щоб наступним поколінням не довелося так детально пояснювати й перекладати себе і щоб на орбіті майбутніх італійських поколінь оберталися слова "vyshyvanka", "sopilka", "Borscht ucraino" та імена Тараса Шевченка, Лесі Українки і Вікторії Амеліної.
Нині буття у світі для мене змінило свій вектор, адже участь в історії та миттєва залученість у глобальні контексти, яку я відчувала, коли свого часу їздила до Європи, сьогодні відчувається саме в Україні.
Перебувати зараз в Україні — це бути всередині історії, відчувати її перебіг і потім розповідати її назовні, створювати випуклий, впізнаваний, зрозумілий образ українця.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media