У 2024 році на Мальті вперше відбулася бієнале сучасного мистецтва, в якій взяла участь і Україна.
Виставка була покликана запропонувати нові наративи для Середземноморського регіону і в певному сенсі стати альтернативою таким "старим" майданчикам, як Венеційська бієнале.
Національний павільйон України представляла мисткиня Алевтина Кахідзе, а продюсувала платформа культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво". Через рік після першої і за рік до наступної Мальтійської бієнале художниця міркує, як змінюється бачення історії та теперішнього залежно від часових і географічних координат.
До 2024 року Мальта ніколи не мала мистецької бієнале. Я пишу цей текст, коли триває підготовка до такої події вдруге. Для колег, хто буде подаватися з проєктами на Мальтійську бієнале 2026, відбір триває саме зараз на сайті maltabiennale.art.
Однією з тем першої, інавгураційної Мальтійської бієнале була деколонізація — Decolonising Malta, — і саме це зацікавило нас із кураторками Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою, щоб подати заявку.
Пройшовший відбір та отримавши пропозицію представляти Україну (та обрати локацію для павільйону!), ми разом із командою "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" полетіли на Мальту в грудні 2023-го, аби подивитися простір і повернутися навесні вже з проєктом. Ми також зустрілися з країною, її містами, мальтійцями і командою бієнале.
Мальтійська бієнале обрала схожу модель із Венеційською — мати основний проєкт і окремі павільйони, в цьому разі національні та тематичні.
Ми створили український павільйон в кількох кімнатах Вілли Портеллі, оточеної садами і лагуною — об'єкту культурної спадщини початку XIX століття, який Мальта саме почала ревіталізовувати. Там колись жив британський адмірал. У цьому просторі нашими сусідами були павільйони Польщі, Італії та Іспанії.
На монтаж я приходила дуже рано і чекала, поки охоронець побачить мене через камери на вході, щоб впустити. Вільного входу у віллу досі не було, фактично бієнале заново відкрила її для людей. Скоріше за охоронця мене помічали сусіди з будинків поруч, запевняючи, що з того часу, як Британія пішла з Мальти, тут нічого не відбувається. Сусіди — це здебільшого літні жінки, і саме вони дали мені перший урок з історії про колоніальну епоху цієї країни.
Жінки свідчили: "Тільки люди з цієї вілли купалися в затоці поряд, а нам було заборонено, ми мали йти до моря дуже далеко, ми могли дивитися на вечірки тут тільки через високий паркан, а он той острів був відкритий тільки раз на рік".
Йдеться про форт Сент-Анджело навпроти, де теж знайшлося місце для проєктів бієнале.
Вілла Портеллі вимагала ремонту. Поруч із нами іспанська команда зробила реставрацію стін у кількох кімнатах — саме тих, де розміщувався їхній павільйон. В нашому ж гуляв вітер через старі вікна, які з одного боку виходять в сад, а з іншого — на Середземне море.
Наш національний павільйон серед іншого вирізнявся завдяки відео від першої леді України на відкритті. Пані Олена Зеленська привітала Мальту з бієнале і говорила про процеси деколонізації для двох країн, торкаючись того, як колонізація вплинула на мою родину і як саме через історію однієї сім'ї можна уявити досвід багатьох.
Після відкриття ми мали трохи часу оглянути головний проєкт бієнале та інші павільйони, розкидані по країні. Саме по країні, тому що Мальта дуже мала: основний острів архіпелагу, власне Мальта, де відбувається більшість життя, має всього 246 квадратних кілометрів. Це трохи більше за Одесу і трохи менше за Миколаїв. А столиця Валетта — взагалі найменша в Європі: кілометр у довжину, 600 метрів у ширину. Крихітніший тільки Ватикан.
У складі мальтійського архіпелагу є ще кілька островів, з яких найцікавіший і найживописніший Гозо. Під час бієнале він приймав окрему експозицію та перформанси, але щоб дістатися туди (і головне, назад) потрібно запланувати цілий день. Хоч це і близько, через непередбачувану штормову погоду основний мальтійський транспорт — пороми — ходить нестабільно.
В один із перших днів бієнале ми дивимося перформанс Джермая Мікаеля Гебріела (Jermay Michael Gabriel) у колишньому доці. Чорний митець співає госпел Sit Down Servant, який завершується словами: "Ви всі дуже втомилися, тому присядьте!". На підлозі щось на кшталт спаленої деревини чи вугілля. Я дивлюсь, як перші глядачі бієнале "зраджують" митця через свій чистесенький одяг. Ніхто не сідає.
Глядачів десь триста, переважна більшість із них — міжнародні куратори, які прилетіли з усіх можливих країн до Мальти вшанувати інавгурацію нової бієнале. Колись під час навчання в академії Яна ван Ейка в Нідерландах ми жартували про типовий вигляд міжнародних кураторів: сорочка — не заправлена, комп — у тканинній сумці, одяг — переважно світлий.
Після хвилинного оглядання людей навколо я сідаю на підлогу. Тепер глядачі дивляться і на мене. А ще на 3D-копію лева, який був вкрадений з Ефіопії в Другу італо-ефіопську війну. Цей лев із помаранчевим прапором нагадує про контекст. Першу війну з Ефіопією Італія програла.
На вечірці бієнале в той самий день митець впізнає мене. Ми говоримо. Я йому:
— Чого не танцюєш?
— Мені за це не платили!
— А щоб співав сьогодні, заплатили?
— Е-е-е-е…
— Слухай, а чого ти італійсько-ефіопський митець у програмі?
— Я з Ефіопії, але виріс в Італії. Мене і ще трьох, як я, чорних, всиновила італійська сім'я, а в цьому році в мене з'явилася сестра з України, з Маріуполя… В неї нема батьків, а ще вона займається балетом.
— Я теж з України. Виходить, ти народився через 10 років після того голоду в Ефіопії, на тлі якого моя тодішня імперія влаштувала гібридну війну на очах всього світу (цитую "Дорогу на Асмару" Сергія Сингаївського). У нас в Україні є книга про Ефіопію, дуже крута, не думаю, що вона перекладена, але, може, твоя сестра тобі перекаже… Надіслати тобі?
— Ну, надішли…
Мені здається, він не зрозумів, що я мала на увазі, і інтерес виявив через вихованість.
Наступного дня ще один перформанс — митців Кіта Боннічі, Флорінди Камільєрі та Нільса Плотарда — полягав у тому, щоб вимити червону телефонну будку. Саме таку британську, як можна досі побачити в Британії і в колишніх колоніях, таких як Мальта.
Кінець перформансу — старанно вимита будка запакована і нібито готова для відправлення поштою. Зрозуміло, що британцям назад.
Я кажу Кіту (він із Мальти): "Погодься, все ж таки ваша імперія була стильніша за нашу!". Він здивовано дивиться мені прямо в очі. Я додаю: "Моя імперія — це Росія".
Ми сміємося. Він намагається пригадати щось стильне з побуту СРСР і не може. Я знаходжу в інтернеті залізні телефонні будки радянських часів і показую йому: вони не перетворилися на магніти, як британські.
У сториз свого інстаграму під фото цього перформансу я напишу: "Британська імперія залишила Мальту без жодного пострілу в 60-х, але імперські телефонні будки їм все одно муляють. І чого ж світ дивується, що ми не хочемо російських скульптур Пушкіна на тлі безперервних обстрілів з боку РФ!".
Державна інституція, яка займається культурною спадщиною Мальти, додала ці британські телефонні будки у свій охоронний список! Всі 64 по країні, включно з тією, яку Кіт власноруч помив і запакував. Виходить, погляд митця та держави на спадок не збігаються.
Я знайомлюся з митцями Мальти. На вечірці. Ми говоримо про те, що значить для них бути колонією. Вони кажуть одне й те саме: ми не знаємо досі, хто ми є…
Батьки Кіта Боннічі, за його рекомендацією, прийшли у наш павільйон наступного дня і англійською спитали, чи можна помолитися за нашу країну. Ми відповіли, що нас це втішить. Вони візьмуть мене за руки і ми почуємо мальтійську.
Я гортаю програму бієнале і розумію, що мені цікава виставка плакатів "Митці проти бомб".
Вчитуючись в концепцію проєкту, я розумію, що йдеться про атомні бомби. Я міркую, якщо б мене запросили в цей проєкт, чи взяли б мій плакат:
"Я з країни, яка була проти ядерних бомб, відмовилася від таких, вважаючи це кроком до світу, де цієї зброї не буде ні в кого, де люди мали б розв'язувати проблему свого співжиття, а не виживання в компанії ядерних психопатів! Але зараз мені здається, що я хочу ядерну бомбу, щоб спати спокійно, а не під атакою дронів щоночі, які летять із країни, яка має ядерні бомби, а всі країни з ядерними бомбами та без таких споглядають"…
Приїжджаю на цю виставку (на один з островів країни), де плакати висять просто неба, прямо посеред вулиць, і в різний спосіб закликають, щоб не було бомб, або лякають, що може зробити бомба з людьми — зробити людей без голів та ніг. Нібито хтось цього не знає?! Є плакати зі словами таких відомих науковців, як Бертран Рассел.
Серед авторів плакатів є й російська художниця і активістка Надя Толоконнікова! Вона — одна з небагатьох або єдина публічна росіянка з мистецтва, яка передавала гроші на зброю українцям. Серед цієї зброї можуть бути й бомби. Але це ж не на ядерні бомби?!
Я міркую, чи варто у таких виставках, як ця, де митці проти ядерних бомб, показувати роботи митців із країн ядерного клубу — США, Росії, Британії, Франції, Китаю, Індії, Пакистану, Північної Кореї, Ізраїлю?
Якщо протестувати проти того, що є у твоєї країни, в цьому є сенс! Але якщо протестувати проти того, чого немає, то чи не є це концептуальною помилкою митця, куратора, бієнале?
Серед всіх тих плакатів був все ж таки один для мене зі словами: "В ідеалі цей плакат має стати співчуттям кожному, хто страждає".
Врешті-решт я зрозуміла, що у розмові про деколонізацію говорити про насилля, а значить зброю, є чесним та центральним.
Я знову відкриваю "Гнані і голодні" Франца Фанона зі словами: "Але не варто забувати, що збройна боротьба може розпочатися у будь-якому регіоні: так у Гвінеї, як і у Сомалі; боротьба може розгорнутися будь-де, звідки колоніалізм досі не забрався, наприклад, в Анголі".
І далі: "Насправді сам колонізатор завжди показував, яким шляхом має йти колонізований, аби звільнитися".
Але на Мальті слова Франца Фанона забули або й не вчили. Британія пішла з Мальти без жодного пострілу.
Я вивчаю інші роботи на цій бієнале, в яких є або осмислюється зброя. Знаходжу роботу італійської авторки Гаї де Манні. Це, власне, відеоперформанс про ритуал на військовому кладовищі США, який відтворено в авторський спосіб: зброя в ньому прозора — скляна.
Про себе я думаю, якщо ця італійка відтворить ритуал нашого військового кладовища, де побратими стріляють у повітря, пострілів не буде, якщо зброя зі скла.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media