В український прокат 27 лютого вийшла стрічка "Песики" — романтична комедія з Лесею Нікітюк у головній ролі.
За допрем'єрні покази й перший вікенд фільм зібрав 20 165 201 грн, а кількість проданих квитків перевищила 113 824.
Стрічка розповідає історію Яни — кар'єристки, яка не може побудувати тривалі стосунки. Одного дня вона стикається з незвичайною ситуацією: кожен її партнер перетворюється на собаку. Це змушує її переглянути свої погляди на життя та стосунки.
У цій рецензії для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова розбирається, чи можна назвати "Песики" вдалою комедією і чи вартий фільм перегляду.
Обережно, спойлери!
Комедія — специфічний жанр для українського кіно. Зрештою, серія фільмів "Скажене весілля" займає 3, 4 та 8 місце серед топ-10 найкасовіших українських стрічок. Хтось може хвалити "Скажене весілля" за орієнтованість на широку аудиторію, тоді як інші можуть використовувати назву фільму як синонім до низькопробного кіно з примітивними жартами, на кшталт: "Українського глядача цікавлять тільки «скажені весілля»". Але, як не крути, саме комедії з усього доробку українського кіно мають тенденцію збирати найбільшу касу.
Цей парадокс породив скептичне ставлення до жанру української комедії (так, існують винятки, як-от "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча, де гумор є більш тонким, але це все ще виняток). Тож коли у прокат виходить комедія українського виробництва, орієнтована на широку публіку, в голові одразу спливає питання: наскільки дотепним буде гумор і чи сильно будуть червоніти глядачі від іспанського сорому?
У цьому сенсі фільм "Песики" режисера Олексія Єсакова є приємним сюрпризом.
Сюжет розповідає про кар'єристку Яну (Леся Нікітюк), яка випадково накладає на себе закляття: всі чоловіки, з якими вона кохається, перетворюються на собак. Одна ця концепція інтригує — з нею можна дійсно цікаво працювати й створити багато комедійних та драматичних ситуацій. Чи вдалося це фільму "Песики"? І так, і ні.
З одного боку, "Песики" приємно дивують великою кількістю дотепних жартів та чітко вибудуваним сценарієм (авторства Михайла Гусарова, Анастасії Лодкіної та Сергія Лущіка). Стрічка відкривається динаміним монтажем зі сцен, де головна героїня у різні роки святкує свій день народження. Кожного року незмінними залишаються дві речі: бажання Яни завести собаку та скептецизм і гострі зауваження її мами (з чого глядачі швидко роблять висновок, що Яна росте у родині з авторитарною матір'ю, яка не скупиться на колючу критику в бік доньки).
А от що змінюється у житті Яни — так це чоловіки. Від кавалерів її мами до партнерів у дорослому житті. Ця передісторія героїні проста, але вона працює: з першої ж сцени глядачі розуміють, у яких умовах виросла Яна. Тож коли надалі нам показують Яну як дорослу кар'єристку, яка не має часу вибудовувати глибокі стосунки з чоловіками — її поведінка не викликає запитань.
У наступних сценах гумор у фільмі стає більш поверхневим. Напередодні Яниного дня народження їй телефонують подруги, які у стереотипній манері кажуть, що приведуть своїх "масіків" на святкування, а отже, і Яні треба привести свого "масіка", бо вони вже не вірять, що у головної героїні може бути хлопець.
Яна намагається зійтися зі своїм колишнім, з яким не спілкувалася три місяці через роботу. Але той повідомляє, що їм не варто бачитися. І цю новину він озвучує прямо поміж ніг головної героїні, адже її колишній ще й за суміцництвом її гінеколог. Цей жарт повторюється декілька разів — тобто чоловік буквально декілька разів поспіль повторює цю фразу, сидячи в ногах у Яни, щоб глядачі точно зрозуміли, в чому полягає гумор.
Яна зрештою вмовляє колишнього прийти на святкування, але у машині, по дорозі на вечірку, чоловік все ж таки її кидає. Адже Яна занадто схильна до контролю (вона навіть купує хлопцю сорочку, щоб той мав "належний вигляд") і не готова до близьких стосунків.
Покинута своїм (вже знов) колишнім хлопцем перед усіма друзями, Яна з горя напивається та повертається до квартири мами. Там, наслідуючи традицію свого дитинства, вона знову загадує бажання на день народження, у якому з гніву називає чоловіків "кобелями" та бажає їм покарання.
На наступний же день Яна зустрічає, здавалось би, ідеального чоловіка — Тараса Цимбала (якого грає не хто інший, як Тарас Цимбалюк). Вони прекрасно проводять день, Тарас відповідає всім "пунктикам" головної героїні (не їсти їжу одне одного, мити руки перед інтимною близькістю та інші речі, які зазвичай відштовхували чоловіків від Яни). Але після сексу Тарас намагається тихо втекти вночі від Яни. І тут стається неймовірне — Тарас перетворюється на собаку.
Надалі за сюжетом фільму ще низка хлопців та чоловіків перетворюються на собак після сексу з Яною, що залишає головну героїню з виводком чотирилапих та незрозумілим прокляттям.
Паралельно із цим розвивається сюжетна лінія з кар'єрою Яни: вона працює рієлторкою та має укласти велику угоду на продаж старого будинку, але його власниця та потенційний покупець ніяк не можуть порозумітися.
Водночас Яна знайомиться із чоловіком Пашею (Дмитро Сова), з яким у неї починають розвиватися щирі романтичні стосунки. Але на глядачів чекає ще один сюжетний поворот — виявляється, що Паша працює у поліції і йому доручили розв'язати справу про зникнення чоловіків (усі з яких стали песиками Яни).
Варто зазначити, що усі сюжетні лінії у фільмі переплітаються органічно. Кожна з них створює повнішу картинку життя Яни та викликів, з якими вона стикається — від кар'єри до особистого життя (і, звісно, прокляття песиків).
У фільмі також є (несподівано для мейнстримного українського кіно) відкрите феміністичне послання — коли начальниця Яни каже їй, що жінкам не варто підійматися кар'єрними сходам (бо вона або заведе дітей і не зможе виходити на роботу, або залишиться сама нікому непотрібна), а Яна з цим не погоджується. І навіть проговорює це у діалозі з потенційним покупцем нерухомості, коли каже, що сама стикалася з багатьма упередженнями, зокрема через свою стать. Цей соціальний коментар вплетений у фільм органічно і показує, що автори фільму чітко розуміють свою цільову аудиторію — дорослих жінок, які не тільки мріють про кохання, а й знають, як непросто реалізуватися на робочому місці.
Сам фінал "Песиків" відчувається дещо сумбурним та прискореним, ніби авторам стрічки не вистачало часу, щоб поступово завершити усі сюжетні лінії. Тому усі конфлікти фільму розв'язуються в швидкому темпі, а частина з них — через телефонні дзвінки. Наприклад, Яна дзвонить своїм клієнтам і каже, що угода на нерухомість не зробить нікого з них щасливим і що вона їм не потрібна. В підсумку власниця будівлі та покупець палко цілуються, адже вони знайшли щось важливіше, ніж гроші — любов.
Так само Яна телефонує своїй мамі, перепрошуючи за те, що була грубою до неї, і висловлюючи розуміння, що бути матір'ю непросто. Меседж цієї розмови справді позитивний: материнство — це багатогранний і часто важкий досвід (який майже не висвітлюється в україснькому кіно з цієї точки зору). З іншого боку, протягом усього фільму це мама Яни була грубою до своєї дочки, а сама Яна хіба що трохи давала відсіч. Тому дивно бачити, як мама, яка увесь фільм грубо критикувала свою дочку, раптом стає тою, перед ким просять вибачення.
У романтичному фіналі Яна сходиться з Пашею і фільм закінчується на щасливій ноті.
З позитивних частин "Песиків" можна виокремити багато справді дотепних жартів. У фільмі є як фізична комедіяформа комедії, зосереджена на маніпуляціях тілом для досягнення гумористичного ефекту, яка підкріпюється влучним поєднанням операторської роботи та монтажу, так і ситуативний гумор, і навіть декілька кумедних діалогів. Найбільше це втілюють самі песики у кадрі. З ними пов'язано багато смішних сцен — від драматичних стрибків у слоумо, до епізоду, де героїня Яни уявляє різних чоловіків як породи собак. Або ж сцена, в якій один із песиків Яни закохується у її маму, чи момент, коли Яна кохається зі своїм колегою Валом, і рука, що притуляється до скла (у стилі "Титаніка") перетворюється на собачу лапу. Таке креативне використання концепції з перетворенням чоловіків на собак додає фільму оригінальності та викликає щирий сміх.
Хотілося б, щоб таких сцен було більше, бо у стрічці також достатньо кадрів собачих випорожнень, у які періодично вступає Яна, і щонайменше половину цих жартів можна було замінити на щось більш дотепне.
Ще одна проблема "Песиків" — це недостатня довіра до глядачів. Герої проговорюють вголос усі свої почуття та думки, які прекрасно зчитуються і без реплік. Наприклад, коли Паша кидає Яну саму у квартирі, героїня стоїть перед закритими дверима та вголос питає, чи це через неї і чи полюбить її хтось колись взагалі. Так само під час сварки з мамою Яна говорить про те, що її матір була до неї несправедливою і не дивно, що вона виросла зі страхом прив'язуватися. Усі ці почуття героїні і так є зрозумілими — глядачі буквально відстежували її шлях із самого дитинства.
Окремо у "Песиках" ріже око продактплейсмент. Сама собою внутрішня реклама у фільмах не є чимось поганим — її вставляють і у голлівудські блокбастери, і у авторські незалежні фільми. До того ж виробництво фільму — дорогий процес, який коштує мільйони, тож немає питань, що в умовах повномасштбаної війни українським фільмам потрібні додаткові джерела фінансування. Але у "Песиках" реклама продуктів майже не завуальована, часто стає центром кадру, що має недоречний вигляд. Сама ж операторська робота та робота зі світлом у фільмі естетичні та часто створюють цікаву динаміку кадру, на яку приємно дивитися.
Леся Нікітюк, яка дебютувала в кіно у ролі Яни, теж органічно влучає у свій образ. Місцями їй не вистачає мікроміміки чи виразної гри через погляд (що часто використовується у комедіях для підсилення ефекту жарту). Але комедія — це загалом складний жанр для гри, а у більшості сцен перформанс Нікітюк природно вписується у стилістику фільму.
Загалом усі акторські роботи у стрічці є органічними, бо всі актори грають експресивно. Тому і Тарас Цимбалюк, і Даніл Повар (у якого були, мабуть, найсмішніші репліки у фільмі), і Артур Логай, Іван Бліндар і Крило Ганін (усі з яких зіграли майбутніх песиків) у справді смішні.
Тож якщо "Песиків" треба помістити у якийсь спектр українських комедій (десь між "Скаженим весіллям" та "Моїми думками тихими"), то це буде щось посередині. Найбільше "Песикам" підходить порівняння з романтичними комедіями нульових. У них теж були місцями поверхневі жарти чи легке розв'язання конфліктів, але також у них був свій шарм, теплий настрій та історії про любов. І це все є у "Песиках".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media