"Більше як два роки у місті не було електрики, тому більшість людей не дивилися телевізор, не слухали радіо й музику… Ви опиняєтеся у своїй квартирі, чекаючи, коли вас уб’ють, бо вашого сусіда вбили. Тиждень чи два це можна витримати, але через місяць це повністю ізолює… Думаю, що це ще гірше, ніж в’язниця", — так режисер Гаріс Пашович описує стан під час облоги Сараєва.
У таких умовах з’явилися Сараєвський військовий театр (SARTR), який працює і досі. Продовжуються вистави й у "Камерному театрі 55", який заснували, як зрозуміло з назви, ще в 1955 році: під час облоги Сараєва він був переповнений відвідувачами, які приходили на вистави при свічках.
Місто було оточене 1425 днів, тобто 44 місяці чи більше ніж три з половиною роки.
За цей час загинуло понад 10 тисяч мирних мешканців. Це найдовша облога столиці в історії сучасної війни (1992–1996 роки), яку також називають одним із найжорстокіших періодів Боснійської війни.
Суспільне Культура розповідає, яким був театр під час облоги Сараєва.
"Камерний театр 55" і антивоєнний мюзикл "Волосся"
Під час Боснійської війни театральне виробництво Сараєва було вп’ятеро більшим, ніж у мирний час, хоча з понад сотні акторів із трьох професійних театрів залишилася лише третина, зазначає сараєвська журналістка і свідка подій облоги Нада Салом в Al Jazeera.
У центрі міста під час облоги працювали Сараєвський військовий театр і "Камерний театр", пише народжена в Сараєві кінопродюсерка і випускниця Лондонського університету Александра Билич, досліджуючи театр як засіб виживання та опору.
На відміну від новоствореного Сараєвського військового театру, "Камерний театр" був більш перформативним.
"Я мав протестувати в облозі, але я не знав, як боротися. Зате я знав, як зробити театр — театр опору", — каже хореограф і режисер балету Славко Перван в інтерв’ю Билич.
На вулицях порожнього міста він зустрів музиканта Срджана Джіно Євджевіча й запропонував йому зібрати команду та поставити протестний мюзикл 60-х років, "Волосся". За сюжетом, молодий хлопець із провінції, Клод, потрапляє до руху хіпі й живе в атмосфері безтурботних веселощів, аж доки його не забирають на службу до В’єтнаму.
Прем’єра цього мюзиклу відбулася в Нью-Йорку, а далі він перемістився на одну зі сцен Бродвею.
Для постанови, яку планували адаптувати під сараєвські 90-ті, вдалося зібрати найкращих митців, які були в оточеному Сараєві, зауважує Перван.
"До цієї компанії належали деякі з видатних рок-зірок, танцівників, акторів і музикантів довоєнної Боснії", — пише режисер Філ Олден Робінсон для The New York Times.
Він супроводжував місію ООН у Боснії, а також був номінований на "Еммі" з документальним фільмом "Сараєвська весна" (1997).
На час написання статті Робінсон разом із членами Конгресу та журналістами протягом восьми місяців працював над тим, щоби привезти трупу театру до США на гастролі, але американський уряд не давав дозволу. Пізніше режисеру таки вдалося організувати тур і проживання для трупи, але ніхто з учасників постанови не зміг залишити Сараєво.
У оточене місто Філ Олден Робінсон потрапив пізньою осінню 1992 року, коли на вулицях уже лежав сніг. Будівлю "Камерного театру" описує як "стару, побиту снарядами і з вибитими вікнами".
Попри це до театру йшов натовп, що юрмився на сходах.
Ніхто з місцевих не мав кевларових жилетів, як група письменників, із якою йшов Робінсон — усі ходили без захисту. Вхід був вільний, а виступи планували протягом дня, щоби зловити природне освітлення.
За словами очевидця, у театр, який вміщував близько 150 місць, втиснулося майже вдвічі більше людей. Будівля не опалювалася, тож публіка сиділа, закутавшись у куртки та шарфи. Крім того, театр був знеструмленим і працював від генератора, якого вистачало лише на підсилювачі звуку для електрогітар та один прожектор.
Військовий дефіцит завадив побудувати декорації та пошити костюми, які запланувала команда. Як каже режисер вистави Славко Перван, "декорації зробили з клаптиків і всього, що залишилося в людей із їхніх попередніх життів".
Під час вистави було чутно звуки снарядів і стрілянини снайперів.
"Без попередження електрогітара прорізала кімнату, як кулемет, і танцівники повільно падали на підлогу", — описує Філ Олден Робінсон.
Силу акторської гри, яка фактично не мала дистанції, можна було б порівняти з існуванням героїв документального фільму.
Мікрофони вимикалися посеред пісень, а короткі сцени звучали сербохорватською мовою. Попри те, що американський режисер не розумів ні слова, постанову він називає "найкращою, яку він коли-небудь бачив":
"Докладати всіх цих зусиль, щоб поставити мюзикл про хіпі посеред війни, — це справжнє безумство. Але саме це зробило його таким приголомшливо доречним жестом", — вважає Робінсон.
За його словами, овації не вщухали: глядачі ще довго обіймалися, сміялися й плакали.
"«Волосся» було полегшенням і заспокійливим для людей у цьому місті. Люди приїздили з віддалених частин міста, які тоді обстрілювали, просто щоб подивитися виставу. Тому ми проводили два-три покази на день", — згадує співачка Аміла Гламочак.
Як сказав музикант і виконавець однієї з ролей Срджан Джино Євджевич — "виставу створили для того, щоби залишатися нормальними". З 1992 до 1995 року постанову зіграли близько 40 разів. Антивоєнний мюзикл "Волосся" таки досяг протестного ефекту — "Камерний театр" бомбардували двічі.
Деякі фрагменти постанови встигли зафіксувати на камеру. Для цього довелося працювати з порушенням комендантської години та з генератором, якому постійно бракувало бензину, згадує оператор Славіша Машич в інтерв'ю All Jazeera Balkans. Прем’єра запису вистави стала "новорічною програмою" сараєвців 1992–1993 років.
Протягом кількох десятиліть вистава була фактично забутою, зазначає видання. У 2013 році вдалося організувати ретроспективну виставку оригінальної сценографії, яку створила дружина режисера, Лада Перван, і фото, зроблених під час прем’єри "Волосся" у Сараєві. У 2020 році "Камерний театр 55" транслював виставу на своєму YouTube-каналі.
Гротеск і чорний гумор: постанова "Укриття" в Сараєвському військовому театрі
Щоб виступити в Сараєвському військовому театрі, солдати могли іноді відлучатися від оборони міста, пише Александра Билич у своєму дослідженні.
Перед виступами актори могли мати список "глядачів зі статусом" — політиків, митців чи іноземних журналістів, тож кінець постанови використовували для того, щоби звернутися до них із проханням про допомогу (найчастіше англійською).
Датою заснування Сараєвського військового театру (SARTR) вважають 17 травня 1992 року: тоді об’єдналися працівники трьох професійних театрів Сараєва, які були змушені зупинити роботу через військову агресію проти Боснії та Герцеговини. В процесі роботи до театру приєднувалися працівники з інших театрів — майже за чотири роки блокади разом зіграли понад 200 вистав.
Скорочена назва театру SARTR також може відсилати до екзистенціаліста Жана Поля Сартра, зазначає Александра Билич. Вона часто посилається на власне інтерв’ю із Сафетом Плакалом — це один із засновників театру, якого називають "Ібсеном Боснії".
Драматург і письменник творив у тандемі з режисером Дубравком Бібановичем. Разом вони створили першу постанову Сараєвського військового театру, яка мала назву Shelter ("Укриття").
У постанові використали тексти Вільяма Шекспіра, Бертольда Брехта та Адмірала Махіча, одного із засновників PEN у Боснії та Герцеговині. Вистава стала гротескним зображенням мирних мешканців, які опинилися в оточеному місті, пише Александра Билич. Там з’являються "типові герої всіх шелтерів", як-от літня пара чи дрібний злодій-контрабандист.
Гротеск і чорний гумор — те, що рятувало сараївців від тогочасної реальності. Наприклад, комедійний скетч із "Найбільших хітів сюрреалістів" (The Greatest Hits of the Surrealists) описує суперечку через стіну, схожу на Берлінську, між мусульманськими й сербськими сміттярами, каже Билич. Вона порівнює сараєвський гумор із британським, а також називає його одним із перекладацьких бар’єрів п’єс (це робить їх менш доступними широкому загалу).
Вистава "Укриття" таки поїхала на гастролі Європою: трупі театру в 1994 році вдалося залишити оточене місто через тунель під аеропортом після багатьох спроб, як згадує Сафет Плакало. Утім, перша вистава Сараєвського військового театру була скоріше продуктом свого часу: потрібен був театр, який досліджував би спадщину війни, а не її реальність.
Найбільш успішною постановою за історію SARTR стала "Ay, Kamela!”, дія якої відбувається на тлі громадянської війни в Іспанії. Виставу грали понад 20 років.
У травні 2022 року архівні матеріали постанови, а також декорації, костюми та реквізит розмістили в Музеї історії Боснії і Герцеговини як постійну експозицію.
Якщо відкрити сучасну афішу, можна знайти виставу на основі реальних подій про перший день облоги Сараєва — 2 травня 1992 року; постанову про двох сараєвських солдатів, які зустрічаються і закохуються під час Першої світової війни (в описі навіть фігурує Галичина); шекспірівську "Міру за міру", що досліджує зловживання владою, оприявнене лише за пів століття; виставу-"фоторобот" насильства й постанову про родину, яка шукає новий дім та будує життя з нуля.
Зараз Сараєвський військовий театр очолює боснійський продюсер, сценарист та історик Ніхад Крешевлякович, якому на початку облоги Сараєва було 19 років (це син тогочасного мера міста, Мухамада Крешевляковича).
Минуле осмислюють не лише за допомогою театральних прем’єр: ще у 1996 році в театрі започаткували програму Memory Module, де митці з різних сфер — театру, кіно, літератури, нових медіа, фотографії, образотворчого мистецтва — осмислюють, як технічний прогрес і розвиток існує одночасно з руйнуваннями та геноцидом. Програму проводять щороку з 6 квітня до 9 травня, до пам’ятних дат (Боснійська війна почалася 6 квітня).
"Чекаючи на Ґодо" Сьюзен Зонтаґ
Чи не найяскравішим уособленням облоги Сараєва стала інсталяція "Червона лінія Сараєва" до 20-річчя блокади міста у 2012 році. На центральній вулиці столиці Боснії і Герцеговини розмістили 11 541 червоний стілець. Ці стільці символізували загиблих у війні сараївців.
"Чому стільці?" — запитав журналіст The New York Times автора ідеї та режисера Гаріса Пашовича.
Той відповів так: "Я працюю в театрі, завжди перед порожніми кріслами. Вони представляють майбутню присутність і ніколи не бувають просто стільцями. Колись вони знову заповняться".
В інтерв’ю Los Angeles Times, молодшому майже на двадцять років, Пашовича описують як "чоловіка, передчасно посивілого в 32 роки" (зараз йому 63).
"Пам’ятаю дні, коли ми готували наші останні постанови, — згадує він. — Це було в грудні минулого року, і це був один із найважчих періодів війни. Щодня були обстріли, щодня в центрі міста вбивали п’ять-шість людей. Десятки отримали поранення".
Пашович залишив місто на початку облоги, але згодом туди повернувся, щоб ставити й продюсувати п’єси.
"Замість того щоб виступати перед публікою по всій Європі в постанові про війну, він створював театр Сараєва зі своїми колегами та учнями. Театр для сараївців як форму опору та морального заохочення", — цитує Александра Билич його колегу, театрознавця та культуролога Драгана Клаїча (помер у 2011 році).
Перед поверненням до оточеного міста вони разом працювали над п’єсою "Сараєво, історії з міста" (Sarajevo, Tales from a City). Через характеристики людей режисер намагався описати дух Сараєва і цінність міста. Але успіху досягти не вдалося, бо Пашович "намагався сформувати дискурс навколо облоги занадто рано, коли все було в розпалі. Це був процес, подібний до перев’язки відкритої рани", — вважає Драган Клаїч.
Гаріс Пашович також став продюсером постанови Сьюзен Зонтаґ "Чекаючи на Ґодо".
Американська письменниця була однією з небагатьох публічних людей, які навідали місто під час облоги. Після кількох коротких візитів на другому році облоги Зонтаґ приїхала на Міжнародний театральний фестиваль Mess, заснований ще в Югославії 1960 року, і взялася ставити виставу з місцевими акторами.
"«Чекаючи на Ґодо» [Семюела Бекета] була очевидним вибором… Подібно до Володимира та Естраґона, центральних героїв п’єси, які чекають на таємничого Ґодо, який ніколи не прибуває, сараївці марно чекали, що Захід вживе якихось заходів, щоб запобігти щоденній бійні в їхньому місті та країні", — пише журналістка сербського походження та очевидиця подій Гордана Кнежевич для "Радіо Свободи".
Місце і час виступу не публікували з міркувань безпеки: примірники газети могли потрапити на пагорби навколо Сараєва, де була розташована більшість сербської артилерії. Кнежевич згадує, як у перший місяць війни оприлюднили інформацію про те, що має відкритися виставка політичної карикатури: не минуло й п’яти хвилин відкриття, як за вказаною адресою почався обстріл.
Журналістка не отримала травм, але впала на підлогу від вибуху й була в такому стані, що не могла "ні поворухнутися, ні допомогти пораненим за кілька метрів".
Тож запрошення на виставу передавали з вуст у вуста. Прем’єра відбулася о 14 годині 17 серпня 1993 року.
"Я відчула себе в якомусь театрі на Бродвеї чи лондонському Вест-Енді… Протягом цих двох годин Сараєво відчувало себе частиною цивілізованого світу, воно не було покинуте. Наприкінці вистави акторам аплодували стоячи", — згадує Гордана Кнежевич.
Після прем’єр мер міста Мухамед Крешевлякович викликав Зонтаґ на сцену і подарував їй мініатюрний боснійський килим, який "має ідентифікувати її як сараївку", а також оголосив її почесною громадянкою Сараєва. Зараз площа перед Боснійським національним театром названа на честь Сьюзен Зонтаґ.
Утім, постанова отримала чимало критики. Наприклад, Кевін Маєрс із The Telegraph називає виставу Зонтаґ "претензійною балаканиною" і в’їдливо коментує: "За моїми особистими підрахунками, вистава тривала стільки ж, скільки й сама облога". Постанові Зонтаґ також закидають гіперреалістичність: вона зображала страждання та насильство в той час, як мешканці Сараєва скоріше хотіли бачити театр як втечу від реальності, цитує Билич дослідника Девіда Бредбі.
Значення вистави Зонтаґ полягало скоріше у факті її виконання, а не в обраному художньому рішенні, підсумовує Бредбі. Урешті, як і значення театру під час війни. Як пише Драган Клаїч, за екстремальних умов художній аспект вистави має менше значення — визначальною стає постанова як форма спільності.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media