Культурна журналістка та кураторка сучасного мистецтва Віта Котик поговорила з київським перформером та акціоністом Ігарем Мельником про його практику, можливості дослідження станів свого тіла в актуальних умовах постійного напруження й стресу та проєкт "ТПВ" — тілесно-перформативні воркшопи.
Ігар Мельник — київський митець, артист, акціоніст. З 2016 року активно займається перформансом, фізичним театром і тілесними практиками. Інтегрував набутий досвід у тілесно-перформативний воркшоп, який, на його думку, необхідний кожному та кожній.
З 2012 року Ігар навчався акторській майстерності у Тетяни Шуран (студія при Києво-Могилянській академії), був актором у ляльковому та драматичному театрах (м. Ірпінь). У 2016 році закінчив КНУКіМ за спеціальністю "Режисер драматичного театру".
Його дипломною роботою стала театральна вистава за п'єсою М. Вакули "Апное", поставлена у театрі PostPlay. Після цього він залишився в команді театру як режисер-перформер та актор. Досліджував японський танець Буто й інші тілесні практики.
Керуючись прагненням усунути все зайве на сцені (слова, світло, емоції), Мельник перейшов від театральних постанов до перформансу.
Серед численних акцій та перформансів можна назвати зокрема ті, що відбулися на фестивалях "Мистецтво — зброя!", "На Часі", "Брудний пес", в Jam Factory Art Center, Closer, Collider, в урабаністичоному просторі на Контрактовій площі, на території Зеленого театру, на місці постмодерністської альтанки на Подолі з метою привернення уваги до її відновлення тощо.
Ти — акціоніст та перформер. Для тебе, як одразу стає зрозуміло, головним інструментом самовідчуття, самовираження і взаємодії з зовнішнім світом є тіло. Чим взагалі для тебе є тіло, твоє тіло?
Тіло — це найточніший девайс для визначення того, в якому стані зараз перебуває його "носій". Тіло не може мислити себе у минулому або майбутньому, і саме цей факт пояснює усім відомий вислів "Тіло не бреше".
Тіло ж завжди реагує на тут і зараз. Воно — ніби компас теперішнього стану, реагуючи на те, який я можу формувати свій шлях.
Тіло — це завжди про мене, своє "я", тому коли людина хоче зрозуміти, що з нею відбувається саме зараз, коли вона хоче стати ближчою до себе — це ефективно можна зробити через звернення до свого тіла.
Розкажи детальніше, про "ТПВ". Як стався цей проєкт і що посприяло?
"ТПВ" — це проєкт, який утворився на основі моїх досвіду та знань, отриманих під час практики мистецтва перформансу (займаюсь ним із 2016-го). У кожному перформансі внутрішнім наміром для мене було і є об'єднання глядача та артиста, створення спільного поля для творчої взаємодії, потенційності переведення глядача у роль перфомера, і навпаки.
Тому це бажання — як глядачеві стати учасником — сформувало той базис, який я досліджую у "ТПВ". Ця абревіатура розшифровується як "Тілесно-перформативний воркшоп". Або також "Тіло — Простір — Взаємодія". Це безпечний час для унікального проявлення людей. Ми зустрічаємося щонеділі досліджувати природу своєї тілесності, проживаємо різні стани та спільний зараз для усіх досвід.
Це простір, де людина може побути собою, може бути вільною від упереджень своїх чи соціуму, порефлексувати про те, що відчуває, та отримати простір для перформативного вираження.
А якщо підсумувати чи прояснити саме поняття твоїх воркшопів, як би ти розповів про них людині, яка вперше про це чує?
У відповідь буде тиша. (Посміхається)
Це була б схема у формі трикутника, де по кутах були б тіло, простір, взаємодія.
Це вся потрібна інструкція зрештою.
Оскільки будь-який необхідний для еволюції досвід людина може отримати лише у взаємодії з іншим (з іншими людьми або зі світом загалом) то тут, на "ТПВ", ми досліджуємо саме це — саму взаємодію та проявлення людини під час цієї взаємодії. Часто чую (це популярні перші думки людей, які ще не були на "ТПВ"): "Я не люблю взаємодіяти з іншими, з незнайомими людьми".
Тут я пропоную замінити незнайомі люди на нові люди. Будь-яка нова та незвична взаємодія — це новий безцінний досвід.
Страх перед взаємодією (до речі, я ж не знаю, що люди розуміють під цим словом, бо також часто дехто гадає, що тут ми займаємось оргіями, що це якісь секс-вечірки тощо, але це не так), отже, страх перед відкритим контактом у присутності інших — це страх глибшого контакту із собою.
Пізнаючи іншого, ми завжди краще пізнаємо себе. Ми не досліджуємо інших — ми досліджуємо себе, але для цього нам потрібен хтось інший. Це першооснова. Щоб пізнати себе — ми маємо пізнати іншого.
У печері або у кімнаті цей процес не відбудеться (для людини, яка планує жити серед іншого оточення).
Розкажи про структуру воркшопів. Хоч ти, як мені говорив, відчуваєш у моменті, що саме потрібно зробити, й ти можеш відхилитися від плану, але я впевнена, що є такий собі "кістяк", відповідна структура того, як зазвичай відбувається початок, розвиток і завершення взаємодії. Наприклад, знайомство, де всі розташовуються в колі та слухають одне одного, мені дуже подобається.
Усе починається зі слова. У першій частині воркшопу ми починаємо шеринг — це коло, у якому кожен проговорює (легалізує) свій стан, з яким він приходить.
Ми вчимось слухати та об'єктивізувати свій тілесний стан та емоційний. Що зараз відчуває моє тіло? Які емоції в мені зараз найбільш інтенсивні? Що я відчуваю загалом у просторі? Чого я хочу? З яким запитом я прийшов сюди? Ось із чого ми починаємо.
Я дуже люблю цю частину. Тут багато живого, персонального, щирого та унікального. Я іноді приємно вражений тим, наскільки люди можуть бути відкритими вже тут, на першій фазі знайомства. Тут простір відкривається саме завдяки щирості кожного.
Це вже те, заради чого я б особито прийшов на "ТПВ". Це місце, де людина може говорити про те, що для неї дійсно є важливим, це простір, де можна бути почутим. Магія і структура всього процесу починається саме з цієї частини воркшопу.
Тут ми не оцінюємо одне одного, а сприймаємо усіх такими, якими вони є. Практика показує, що людині найважче сприймати себе без оцінювання та порівняння. Тут ми вчимось саме цього. Неоцінювання не значить відсутність змін, в безоцінювальному просторі відбуваються не зміни ("на краще"), а скоріше, трансформації — еволюційний процес, який може статися саме зараз найбільш екологічно для саме цієї людини у цій миті.
Після першої частини ми переходимо до більш активної фази — залученості. Це можуть бути, наприклад, статичні практики споглядання, динамічні голосові вправи, динамічне дихання, незвичні парні вправи на тілесну або вокабулярну взаємодію.
Ми досліджуємо спонтанність, потік, саму природу гри. Через перформативні техніки працюємо з тим, що нас, людей, може обмежувати. Процес відбувається не через подолання цих обмежень, придушення чи витіснення, а через екологічну взаємодію з цими факторами.
Спочатку потрібно помітити, що мене обмежує — і це самодостатня й не коротка дія. Це не про те, щоб сказати "мене обмежує війна, я не можу поїхати на Балі", а що саме конкретно в мені має початок до будь-якого обмеження?
Це колективна робота, яка водночас має глибоко індивідуальний підхід. Ось я, а ось — моє обмеження. Як я можу з цим бути, взаємодіяти зараз? Кожного разу програма воркшопу різна, тому що приходять різні люди з різними запитами. Завершальна частина найчастіше перформативна, про це розповідати не буду.
Ти використовуєш вправи, які за цілями подібні до запитів людей, які до тебе прийшли? Можливо, поділишся ще деякими?
Звісно. Коли ми через уповільнення входимо в певний стан нуля, далі починається більш динамічна фаза, яку я називаю "психологічний конденсат" — коли ми пропрацьовуємо те, що ми не можемо екологічно проявити в житті: негативні емоції, як-от злість, агресія, крик.
Ці неодмінно важливі емоції в своїй непроявленості у звичному житті людину дуже сильно затискають. Саме тому ми обов'язково робимо вправи на вивільнення. Це вправи такого собі катарсичного напряму.
Наприклад, джибериш — коли ми вигадуємо таку собі новомову і говоримо слова, яких не існує. Зазвичай це парні вправи, адже нам потрібні ті, хто буде нас чути. Тому це чудова можливість проговорити якісь слова чи відчуття, які ми з певних причин не можемо озвучити в житті — ніби ти розказав якусь історію, але ніхто нічого не зрозумів. Однак для психіки надважливо вивільнюватись, адже якщо цього не стається, такий стан замкнення призводить до депресії, нервових зривів, апатії. А також джибериш — це дуже весело.
Дехто згадує, що в дитинстві так і робив. Така практика змінює алгоритм нашої вербальної мови — і це позитивний вплив: ми звикли говорити звичними нам словами, а під час джиберишу змінюється робота півкулі головного мозку, також це певний потенціал для креативного погляду на світ. Ну, і ще ти можеш подивитися на звичні речі вже якимось незвичним поглядом, знаєш.
Після цього ми робимо вправу, яка називається "сміх без причин" — коли ми буквально сміємося без причин. Це складніша вправа, хоча, здається, сміх — це проста емоція. Але також варто пройти певний рубіж, де зникає сором оцінювання, і ти просто віддаєшся цьому імпульсу, потоку.
А що потім відбувається після цієї частини вивільнення?
Потім ми переходимо до творчої частини. Тут вже на першому місці перформативна дія. Або можна назвати цю частину театром. Одна із вправ: записуємо, наприклад, запитання чи думку, актуальну саме сьогодні для себе.
Інші учасники рандомно обирають записи інших і намагаються тілесно або/та в монолозі провідчувати описану в обраному записі інформацію, ніби дати тілесно натяк, пораду чи просто дозволити автору картки побачити ситуацію під іншим кутом.
Той, хто виконує тілесну реакцію, не знає автора думки на обраному листочку, тому тут також відсутнє оцінювання чи будь-яка критика.
Але багато учасників та учасниць говорили, що вони в цій практиці погляду на речі з іншого боку, з боку тілесного чи словесного вираження іншої людини знаходили собі відповіді та рішення на те, що їх дійсно хвилює.
Тоді творча частина, виходить, є завершальною? Чи існує ще епілог?
Це передзавершальна частина. Після цього зазвичай я даю вправи на заземлення та інтеграцію досвіду, отриманого під час воркшопу. Можемо полежати в шавасані, або я виконаю невелику практику нідра-йоги. Коли люди лежать, я вголос проговорюю певні стани, стпрямовую їхню увагу. Також варто залишити час, щоби згадати і порівняти стан, з яким вони прийшли, і стан, в якому вони зараз.
Які люди до тебе приходять?
Передусім це сміливі люди, я б саме це виокремив. Це люди які готові до трансформацій у житті, це люди, які хочуть зробити новий крок, шукають контакт зі своїм глибинним "я", які готові до нового. А якщо загалом, то це дуже різні люди: айті-працівники, актори, бізнесмени, танцівники, останнім часом багато студентів, були ветерани і навіть вагітні (6-й місяць) учасниці. Люди з різних сфер.
А якими вони йдуть після практик?
Є такий термін у філософії — "одивнення" — це процес, у якому ми бачимо щось звичне, але незвичним поглядом. Ніби нова оптика, фокус.
Я б сказав, що вони виходять з воркшопу в зміненому стані. Такий стан дає нам можливість побачити себе насамперед по-новому. А у змінений стан ми можемо ввійти лише через щось незвичне для нашого побутового сприйняття. Тому ще раз відповідаючи на твоє питання — вони виходять з воркшопу "по-новому". Та й, власне, я також кожного разу відчуваю цю зміну в собі, незважаючи на те, що я найменше там перебуваю в ролі учасника.
Мені цікаво, які в тебе після воркшопів "ТПВ" з'явилися інсайти про твоє тіло? Що ти взяв зі своїх практик і цього проєкту для себе? Що для тебе відгукнулося в цій взаємодії з іншими людьми?
Дуже класне запитання! Дякую за нього. Найперший інсайт — це те, що я навчаюся на кожному воркшопі, який проводжу. Це було "вау-відкриття". Тому що спочатку я думав про цей проєкт як про передачу досвіду і знань. Але кожного разу це нові відкриття особисто для мене. Друге — це те, що я на своїх воркшопах навчаюсь краще розуміти своє тіло і рефлексувати про його стан у той чи інший момент.
Раніше я не говорив про те, що і як відчуває моє тіло, не було такого досвіду. Також, до речі, дуже важливе знання, яке ми опановуємо на воркшопі — розуміти "хочу" і "не хочу" свого тіла, адже дуже часто ці поняття в нас сплутані.
Ми часто "хочемо" того, що хочуть від нас інші, й "не хочемо" того, чого дійсно хочемо ми. А якщо конкретно стосовно тіла мій інсайт, то це: все варто починати з опрацювання стану, в якому перебуваєш. Будь-який процес.
Я була на твоїх воркшопах, тому теза, яку я зараз озвучу, — це особистий відгук. Але ще мені часто про це говорили інші люди, які брали в них участь: що твої воркшопи особливі. У чому твій секрет?
О ні, зараз мені доведеться ніби себе хвалити? (Сміється)
Кожен воркшоп для мене це як перформативний акт, як перформанс, який я роблю по-справжньому. Завжди я починаю неначе з чистого аркуша, наче в мене немає ніякого досвіду. Моє завдання — зайти в простір, як уперше. Відчувається свіжість і присутність у цій секунді, в цьому моменті, тож люди до цього тягнуться, мабуть.
І кожен крок, який ти робиш, вони роблять разом з тобою. Якось інстинктивно, спинним мозком відчуваєш, що потрібно зробити саме зараз тобі, але у взаємодії з людьми — учасниками та учасницями воркшопу — трапляється в такі моменти єдність на своєрідному нейронному рівні. Так відбувається саме через те, що я реально вірю в те, що створюю та куди веду, і я закоханий в кожну мить, яка трапляється в цьому перформансі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media