Український художник та режисер Слава Леонтьєв наразі перебуває у Сполучених Штатах, де триває промокампанія стрічки "Порцелянова війна", що цьогоріч номінована на "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм".
Олександра Максименко у програмі "Культура на часі" розпитала Славу Леонтьєва про роботу над стрічкою, про реакцію аудиторії та про те, чи налаштований на перемогу.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Нещодавно ви отримали ще одну нагороду"За видатні досягнення в документалістиці" від Американської гільдії режисерів за фільм "Порцелянова війна". Чому вона важлива?
Вона вважається найвищою нагородою для режисерів в американському кінематографі, заснована 77 років тому. Документальна гілка нагороди з'явилася не так давно, тому лише 44 режисерів-документалістів мають цю нагороду, зокрема я та Брендан Белломо — співрежисер у цьому фільмі. Ще один режисер з України — Мстислав Чернов — отримав цю нагороду торік. Це неймовірне професійне визнання, яке багато чого варте в цьому світі.
Зараз триває передоскарівська компанія. Як вона проходить і чим саме ви зараз займаєтесь?
На сьогодні заплановано близько 10 інтерв'ю у зумі, після цього перегляд фільму та спілкування з аудиторією ввечері. Я займаюся цим у різних містах Сполучених Штатів, то це досить шалений графік. Я вилетів вчора вночі з Лос-Анджелеса, а вранці приземлився у Вашингтоні.
Але це того варте, це єдиний нормальний шлях ознайомити людей з фільмом, за яким не стоять величезні гроші та активність від великих стримінгів і дистриб'юторів. Стояти на рівних із Netflix або HBO — досить складно, але поки ми робимо це успішно.
Розкажіть, як люди відгукуються про фільм.
Мене вразило, наскільки добре американська аудиторія сприймає наш фільм. Від початку нашою метою було створити фільм, який донесе до американської аудиторії — до нашого найважливішого союзника наразі — прийнятну та зрозумілу інформацію про війну, яка буде приваблювати людей.
Від початку АняАня Стасенко — художниця, дружина Слави Леонтьєва та героїня фільму "Порцелянова війна". вирішила, що у фільмі українці не виглядатимуть жертвами. Боротьба українців варта шани та має викликати захоплення. І це працює. Аудиторія не лише дружня, аудиторія вражена в позитивному значенні цього слова.
Наша відповідальність як кінематографістів та художників загалом — приносити натхнення та надію. Це вдається, адже люди не виходять із залу засмученими, а виходять захопленими, з обговореннями. Вони кажуть, що ми змінили їхнє бачення ситуації. Найбільш поширене питання після перегляду — як допомогти: як допомогти Україні політично, впливаючи на сенаторів і конгресменів; як допомогти конкретному підрозділу; як допомогти ЗСУ; як допомогти людям, що не потрапили в кадр. Як на мене, це найголовніше досягнення.
Фільм робився не для нагород і перемог на фестивалях — це лише засіб поширювати стрічку, здобути широку дистрибуцію, аби фільм побачили не тисячі, не мільйони, а десятки мільйонів людей у цьому світі. Ми в безперервному русі через просування фільму. Зараз Брендан Белломо в Мексиці, кінопродюсерка Іванна Дядюра — в Парижі.
Направду фільм вийшов дуже красивим. Як виникла ідея з анімацією? Мені здається, це унікальна історія в документалістиці, тим паче у фільмі про війну.
Треба зазирнути у світлу голову нашої другої продюсерки Аньєли Сідорської. Вона походить із родини політичних біженців, які протистояли комуністичному режиму в Польщі та були змушені тікати до США. Їй не треба пояснювати про Україну та війну, вона все розуміє. Вона розуміє, якими шляхами донести інформацію, щоб достукатися до серця американського глядача.
Ідея фільму виникла в неї. Ідея цієї анімації також виникла у неї. Від початку я не розумів цього поєднання, але як тільки ми почали планувати анімацію, то зрозумів, що це засіб розповісти про минуле, не лише показуючи світлини, та розповісти про майбутнє дуже зрозумілою, дитячою мовою і достатньо поетично. Врешті, це засіб розповідати про війну, не показуючи її, як у новинах.
Наша співпраця з Аньєлою та Бренданом почалася, коли вони знайшли наші мистецькі роботи в мережі. Взагалі ми планували займатися розважальним анімаційним проєктом, можливо для дітей. Коли почалося велике вторгнення, Брендан зателефонував мені й, дізнавшись, чим я займаюся, дуже обережно запитав, чи згодні ми щось почати знімати. На тому етапі в мене не було думок про анімацію в цьому фільмі, але вона все ж виникла і дуже нам допомогла.
Річ у тім, що ми як художники через те, що створення нашого мистецтва — важлива частина нашого життя, це показано у фільмі, і метафори, які існують в наших роботах, поширилися на весь фільм. Тобто те, що було намальовано на нашій порцеляні, знаходило якісь рими у довкіллі, і через те, що анімація на нашій порцеляні ускладнювалася, мала свої власні сюжети, це було таким мостиком між мистецтвом та реальністю.
Чи подорожує з вами ваш песик? Чи їздить він із вами по фестивалях?
Подорожує. Він всюди з нами, і дуже допомагає. Він прекрасний, хоробрий під обстрілами, дуже терплячий у подорожах і добрий до людей. Він добре працює з аудиторією та дуже популярний. Він був на врученні нагороди для режисерів, і зал був у захваті, ніхто до цього не був із песиком на сцені.
Після того як у Києві подивилися ваш фільм, перше запитання було: де знайти фігурки, де можна їх придбати?
Наразі це дуже складне для мене запитання, бо вони створюються дуже повільно, їх завжди доводилося чекати — коли пів року, коли рік. Зараз я маю незвичайну кількість листів, на які не знаю що відповідати, тому що ми займаємося просуванням фільму і просто не маємо часу на кераміку, хоча ми маємо таку можливість в Україні. Але піч для випалів стоїть холодна, тому що ми подорожуємо.
Чи переглядали, чи якось ознайомлювалися з іншими документальними стрічками, які номіновані з вами в одній категорії?
Так, звісно. Я маю певне уявлення про ці фільми. В них є певні тематичні поєднання. В них багатьох ідеться якщо не про колишній геноцид, як у Шугер-Кейна, то про сучасну дискримінацію. Це певний комплекс проблем.
Але, як я чув від багатьох, по-перше, наш фільм виглядає більш артистичним, ніж багато інших фільмів. По-друге, те, що відбувається в Україні зараз може бути більш зрозумілим і важливим людям, ніж історичний аналіз того, що відбувалося в Африці в 60-х роках. Тому почасти наш фільм сприймається більш гостро, попри те, що де ми, а де Америка.
Я не дуже оптимістично налаштований щодо перемоги, тому що не було ще прецеденту, щоб одна і та сама тема брала "Оскар" двічі. Завдяки Мстиславу Чорнову Україна вже має це досягнення. Але ми робимо найкраще — а що нам взагалі лишається, як зазвичай.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media