Суспільне Культура ексклюзивно публікує есей зі збірки We Who Have Changed, що вийшла англійською та німецькою мовами у видавництвах Ist Publishing та Spector Books, за редакцією Дарії Бадьйор і Анастасії Платонової.
У цьому тексті театральний режисер та військовий Павло Юров розповідає про свій досвід під час війни.
Презентація книжки відбудеться 26 лютого о 19:00 у Мистецькій бібліотеці (Львів).
Читайте також есей Ірини Цілик "Крихти хліба у темному лісі".
Коли я починав займатися театром у 2009 році, не міг зрозуміти, як і чому треба ставити древніх греків, європейську ренесансну класику чи засновників українського театру XIX сторіччя. Мене цікавила сучасна драма.
Для мене безумовно класичні автори ретельно аналізували і показували суперечливу природу людини, що іноді має тисячолітню тяглість; передавали культурний контекст тогочасних суспільств. Але я не розумів, навіщо ці тексти буквально переносити в сьогодення і як адаптувати медіумний апарат з минулого до нинішніх художніх підходів.
Я вірив, що можна випрацювати власну ґрунтовну філософську позицію і залишатися актуальним. Я робив постановку за сучасною російською п’єсою, курував та режисував перформативні читання сучасної драми України, Білорусі, Британії, Польщі та Німеччини.
Під час Майдану 2013 року та з початком агресії Росії у 2014-му я захопився документальним театром, адже відчув, що живі історії справжніх людей, які беруть участь в історичних подіях, мають найвагоміше значення. Сюди додався досвід перебування в заручниках у сепаратистів та російських диверсантів у Слов'янську.
Навесні 2014 року я поїхав до Донецька та Слов'янська у спробі зрозуміти, що там відбувається і наскільки критичною є ситуація. Зустрів у Слов'янську російських журналістів видання "Ізвєстія", звинуватив їх у брехні. Посварився з місцевими жителями через те, що назвав росіян окупантами. За кілька хвилин після цього двоє озброєних молодих чоловіків відвезли мене до захопленої будівлі СБУ. Там мене били, погрожували розстрілом і посадили в підвал, де я пробув два тижні разом з іншими заручниками. Ще два місяці після того я провів у ізоляторі захопленого поліцейського відділку. Українська армія звільнила Слов’янськ на початку липня, бойовики втекли, і я зміг вийти на свободу.
Після цього я не міг не сфокусуватися на театрі, який не стосувався життя довкола. Я відвідав декілька фестивалів і резиденцій у Польщі, Німеччині, Франції та Канаді. Намагався віднайти власний документальний підхід, досліджував перформативні практики сучасного театру та вивчав драматургію.
Я написав п'єси про свій досвід заручника, біженців із Криму, шахтарів з Донбасу, ставлення до російської агресії на сході країни, корупцію та дисидентські рухи на Донбасі за часів Радянського Союзу.
Власне, моя остання до повномасштабного вторгнення вистава "Антрацит. День стійкості" зосереджувалась на переосмисленні радянського міфу про Донбас та шахтарську справу.
Восени 2021 року глядачам у залі могло здаватись, що всі розмови про СРСР та його міфи — в минулому, що Сталін і КДБ більше не мають значення. Але в цей самий момент Росія накопичувала війська вздовж кордонів і вже за кілька місяців разом з ракетами, літаками, танками та радянською пропагандою увірвалась до України.
У лютому 2022 року деякі з моїх друзів-кінематографістів та журналістів вже працювали фіксерами та продюсерами для іноземних медіа. Вони їздили вздовж лінії фронту й опитували місцевих жителів, що ті думають про можливе вторгнення.
За тиждень до наступу один друг порадив мене турецькому Al Jazeera — моніторити українські новини щодо реакції на події в Росії. Він також додав мене у фіксерський чат і сказав, які ресурси переглядати онлайн, щоб бути в курсі подій.
Після двох днів читання російських новин я помітив, що в російській політиці немає полеміки: там все рухається в одному заданому напрямі.
Зранку в четвер 24 лютого я був удома, у північному районі Києва, і коли почув вибухи, я не здивувався. Мене шокувало те, що почало відбуватися після цього.
Переповнений залізничний вокзал та всі автомобільні виїзди зі столиці на захід. Евакуація з-під Києва з котами, собаками, людьми, які не могли ходити; батьки з маленькою дівчинкою, які пішки пройшли п'ятнадцять кілометрів.
Розбомблені міста у Київській області — зруйновані, палаючі, задуті чорним димом багатоповерхівки з величезними дірками замість вікон і балконів. Замерзлі тіла людей на вулицях приватного сектору в Бучі. Масові та одиночні поховання розстріляних і вбитих уламками снарядів цивільних.
Перепоховання їхніх тіл.
Сморід до нудоти.
Розбомблені міста на Сході України. Люди, які жили у підвалах Рубіжного, Сєвєродонецька і Лисичанська без світла, газу і води, готували їжу на вогнищах на подвір'ях і ховалися від обстрілів. Обстріли, свист снарядів, здригання землі, дим від вибухів і пожеж; тваринний страх і думка: "Тільки не сюди".
Наші військові, які віддано, втомлено, безмежно пересуваються, їдуть, тягнуть, копають, тримають позиції, рятують, розвідують, лагодять техніку, цілять, стріляють, літають, отримують поранення, гинуть. І безліч фото й відео, цілодобовий дум-скрол телеграм-каналів, де все впереміш: загрози ядерного вибуху, катівні, меми, безліч опитувань росіян, які волають про те, що українців треба знищити; вибухи, вибухи, вибухи домівок, вибухи танків, понівечена земля, трупи, частини тіл, підрахунок вбитих ворогів.
І зрештою призвичаювання до війни. Сприйняття її як частини життя. Дистанціювання від страждань. Переповненість ними, неспроможність емпатувати. Відсторонення. Відсутність занурення у мирне життя. Кафе, магазини, громадський транспорт, перехожі у Києві, Львові, Дніпрі як ілюзорний фон, театральна декорація реальності.
Війна і медіа
Перший журналіст, з яким я працював, — репортер французького радіо О., — мав приблизно 50 років. Він високий, сивий, кучерявий. Приїхав зі звукорежисером з Франції на машині.
Ми їздили на місце російського ракетного удару по телевізійній вишці; у пологовий в укритті; на блокпост перед Ірпенем, де тих, хто евакуювався, збирали і відправляли на залізничний вокзал.
З О. я сформулював для себе перше правило журналіста: "«Ні» — це не відповідь".
О. повторював одне й те саме звернення безліч разів, коли йому відмовляли в доступі до спілкування, і за цих умов намагався лишатись жартівливим, хоч загальний його настрій був радше депресивним. На кожному блокпості він із акцентом виголошував: "Французкій журналіст! Слава Юкрен!"
О. казав, що вірить у людей і що його професійний кумир — це Ґарет Джонс. Він також кожен вечір пив вино, яке нелегально купував у підвалі бару неподалік готелю в центрі Києва, наспівував Боба Марлі й повторював уголос, коли ми їхали порожніми вулицями: What a beautiful city! Beautiful Kyiv! Such a shame that it’s gonna be ruined!
Я відповідав: Why the fuck are you telling me this?
І ще він казав, що I need to tell the truth.
За тиждень нашої спільної роботи О. запропонував поїхати в Ірпінь. О. переконував мене, що в нього є діти і він не збирається ризикувати життям просто так.
Головне — розповісти історію. Ми їдемо — через соснові насадження, не знаючи точно, наскільки близько росіяни підійшли до Києва.
Ми під'їжджаємо до маленького селища біля зруйнованого мосту. На дорозі лежать завалені сосни, які утворюють блокпост. Близько десяти цивільних сидять у лісі неподалік, чекаючи на евакуаційне авто. Поруч стоять легкові машини, пофарбовані у зелений колір, і троє українських солдатів. Вдалині, над Ірпенем, видно клуби чорного диму. Чутно вибухи. Деякі з них — ближче. Швидко наближається мінівен, гальмує, цивільні хутко біжать до нього, сідають, і він відразу їде.
О. наговорює текст репортажу, звукорежисер записує шум вибухів, і ми їдемо назад. Я відчуваю полегшення після повернення, напруження спадає. О. питає кілька разів, чи не хочу я з'їздити з ними в Маріуполь. Я дивлюся на онлайн-карту, де відмічено просування російських військ, дивлюсь новини і кажу ні.
За кілька днів О. їде додому, ми домовляємося співпрацювати і в майбутньому, коли він повернеться. Для мене це дивно, бо це означає, що війна буде тривати.
***
У вотсап мені пише режисер Г. з ARTE — франко-німецького телебачення. Він працює над телевізійним документальним фільмом, у якому йдеться про роботу церкви під час війни. Релігія і війна. Г. теж француз, приїжджає працювати з оператором.
Мені цікаво подивитися, як працюють документалісти — зокрема, за таких обставин. Мені здається, що це більш дотично до мистецтва, з яким я себе продовжую асоціювати. Я знаходжу їм водія з машиною. Вони теж хочуть їхати до Ірпеня.
Цього разу ми під'їжджаємо до зруйнованого мосту, де військові та волонтери облаштували перехід через вузеньку неглибоку річку, яку жителі ближніх міст долають з дітьми, літніми батьками і домашніми тваринами.
Поблизу бачимо священника московського патріархату років 40. Він у рясі; наче у відірваному від реальності стані ходить поруч із посіченою уламками снарядів церквою з вибитими вікнами і каже, що допомагає людям евакуюватися. Г. запитує його, як він ставиться до російського патріарха, який підтримує війну проти України.
Священник розуміє, що це питання провокує його озвучити власну позицію. Він говорить, що не відповідальний за слова і вчинки голови російської церкви, живе теперішнім моментом і не думає про майбутнє: Бог все влаштує. Я обурююсь тим, що він не хоче засуджувати росіян, і змушую його сказати, хто бомбить їхнє місто. Зрештою, з внутрішнім спротивом, він визнає агресію, але нервує, лякається. Г. цікавить цей герой, бо він має сум'яття, внутрішній конфлікт, і він бере у нього номер телефону.
Документалісти не говорять багато з людьми, вони роблять довгі кадри і кадри з атмосферою. Мені імпонує цей підхід: він здається більш правдивим.
Наступного дня на мосту ми зустрічаємо іспаномовного українського волонтера Ігоря. Йому близько 30 років, він протестант, і повчально говорить про те, як важливо рятувати й допомагати людям.
Г. нагадує мені "завжди бути поза оператором", не потрапляти в кадр. Відтоді я весь час дивлюся, у який бік знімає оператор, і намагаюся бути збоку або позаду нього. Я сприймаю це як друге правило роботи з медіа.
***
Знайома акторка, яка грала у моїх виставах, дає мій номер репортерці французького національного телебачення. А. 55 років, вона невисока білявка і говорить англійською з сильним французьким акцентом — ковтаючи /h/ та не договорюючи /a/. Вона каже, що на екстрений випадок їй потрібна людина поруч, яка розуміє місцеву мову, і її компанія винаймає мені кімнату в готелі у центрі міста, неподалік Верховної Ради.
Звідти відкривається вид на північ і захід від Києва, де регулярно з'являються клуби чорного диму. Інколи вечорами я бачу вогники пострілів по ворожих дронах.
В А. дуже багато запитів на різні теми, її мислення багатовекторне та інтенсивне, і я постійно комусь телефоную. Але вона щоразу оцінює і переоцінює обстановку, шукаючи різні кути, під якими можна подати історію. Я раптом усвідомлюю, що журналістика може бути креативною. Ми їдемо до маленького містечка на південь від Києва, щоб зробити репортаж про спробу російського десанту там висадитись, аби оточити столицю, і в якийсь момент вона каже: Road is the Protagonist.
Ми робимо історію про останню безпечну дорогу з Києва.
Виїжджаючи на місця прильотів, А. ставить запитання людям, які втратили домівки та близьких, що вони відчувають, коли їх бомблять. Мені складно це перекладати, бо це провокує людей на переживання й емоції. Мені соромно занурювати їх у ці думки, я боюся їх ретравмувати.
Потім А. скаже: "Я знаю, що журналістські питання нестерпні". Але вона впевнена, що тільки так — за допомогою прояву почуттів — можна дати глядачам змогу відчути, що відбувається. Розповідає, що коли повертається додому з гарячих точок, багато думає над побаченим, допроживає свої почуття, відновлюється. Мені ж немає куди повертатися з країни, яку намагаються окупувати.
В кінці березня з'являються чутки, що росіяни відступають з-під Києва. Я з командою А. знову повертаюся до Ірпінського мосту, де за двісті метрів від нас падають міни. Цей епізод я вважаю своїм "бойовим хрещенням". Ми пережили смертельну загрозу, зблизилися на рівні інстинкту і побачили, хто як поводиться під час небезпеки. Коли у квітні А. запропонувала їхати на схід країни, мені було легше погодитися: я вже знаю, з ким і заради чого я це роблю.
На третій день подорожі ми потрапляємо в Рубіжне — невелике місто, яке розділене навпіл російськими та українськими військами.
Ми шукаємо "театр" і ледь не заїжджаємо на нуль, рухаючися за навігатором до кінотеатру. Ми їдемо вулицею із розбомбленими будинками, на якій димляться машини від нещодавнього бомбардування. Перекинутий броньовик лежить у кюветі. Пробігає маленька зграя кіз. Чутно вибухи і стрілецьку зброю. Повз проноситься український танк. Ми повертаємо назад і знаходимо будинок культури, у якому молода родина з дівчинкою-підліткою чекає на евакуацію. Телефоном їм сказали, що евакуації не буде через обстріли. Я наполягаю на тому, що ми маємо вивезти їх до сусіднього Сєвєродонецька. Спочатку відвозимо туди журналістів, а потім повертаємося за родиною.
А. говорить мені: Details tell the story! Мені потрібен певний час на те, щоб усвідомити, що деталі означають конкретні фізичні прояви, поведінку, вчинки. Описуючи і показуючи матеріальні моменти, автору вдається створити чуттєву розповідь. І це — моє третє правило.
З командою А. я відпрацюю шість відряджень, переважно на Сході. Ми будемо обережними, зібраними, мобільними, і нам щаститиме. У якийсь момент мені буде здаватися, що наша удача вичерпалась і не варто випробовувати її знову.
Але разом з А., у її безстрашності й пориві ретранслювати воєнну реальність, "показувати, що російську армію можна перемогти", ми будемо шукати можливості максимально наблизитися до лінії бойового зіткнення, але не наражатися водночас на небезпеку і бути спроможними зробити репортаж. Удача — невіддільна складова журналістської професії.
За кілька місяців я зрозумію прагнення А. якомога ближче дотягнутися до лінії фронту. Люди, яких там зустрічаєш, — цивільні, волонтери чи військові, — неймовірно заряджені чуттєво.
Не має значення, що чи про що вони говорять. Вони перебувають у зміненому стані свідомості через відсутність побутового комфорту, через загрозу обстрілів. Вони або емоційно виснажені й уже позбавлені чутливості до небезпеки, а їхнє тіло більше не здатне реагувати на неї гостро, або перебувають на піку переживань. І це те, що камера зчитує, а екран відображає і передає без слів.
Медіа і служба
З початку війни у мене було дві думки про можливі театральні проєкти, але розвивати їх і взагалі займатися театром здавалося недоречним. Робота з медіа абсолютно задовольняла мене своєю значимістю.
Одного дня я працюю з репортером BBC, чоловік якого — художній керівник Національного театру в Лісабоні. Той дивиться моє портфоліо і пропонує зробити показ вистави в Португалії у травні 2023 року. Ми довго плануємо, домовляємося. Я обираю виставу дворічної давнини "Зроби мені тишу", де грають чотири актори і яка присвячена війні на сході України. Разом з колегою ми переписуємо текст, щоб він відповідав нинішній ситуації. У березні починаються репетиції.
Виїзд чоловікам віком від 18 до 60 за кордон обмежено. Митці могли просто подати звернення до Міністерства культури, яке писало запит до прикордонної служби. Так я з'їздив до Німеччини восени 2022 року. Але навесні 2023 року, після двох скандалів за участі чоловіків, які не повернулися після виїзду до України й дали про це розлогі коментарі, Міністерство ввело вимогу надавати валідний документ із військкомату разом зі зверненням про виїзд за кордон.
Свого часу я не проходив обов'язкову строкову службу в армії, бо мати дуже переймалася: пострадянська армія була середовищем, де багатьох хлопців психологічно і фізично калічили. В середині квітня 2023 року я наважуюсь піти до військкомату з наївною вірою, що тамтешні офіцери розуміють важливість культурної дипломатії.
Медкомісія визнала мене здоровим, а військком сказав: "У мене для вас пропозиція, від якої ви не зможете відмовитись".
Мене мобілізували в пресслужбу однієї з бригад сил оборони. Після мобілізації я більше не належу собі. Я не можу вільно пересуватися. Це дивне відчуття. З одного боку — я втратив свободу, з іншого — отримав належність до справи, яка точно, стовідсотково шанована і надважлива для нашої країни.
Звичайно, я хочу знімати документальні мініісторії про солдатів як людей. Щоб глядачі бачили в них себе, а не уявних, ідеалізованих бійців, "які обрали війну".
Утім, мої ідеї наражаються на спротив у керівництва, адже в державній структурі є своя установка — на пропаганду.
Наша бригада бере участь у бойових діях, але пресслужба не часто відвідує бійців на передовій. З першого дня служби я був готовий їхати на фронт знімати, але організація такої подорожі в армії дуже бюрократизована: треба писати лист на відрядження, шукати, як туди дістатися, де жити і з ким домовлятися про зйомки. Утім, за два місяці служби я нарешті поїхав до наших підрозділів у Донецьку область.
З армією відчуваєш себе небезпечніше. Тепер я — також безпосередня ціль.
Мене дивує, як люди, які рік тому видавали книжки, розводили бджіл, будували мости, керували кондитерськими, тепер вбивають росіян. Вони не виглядають кровожерливими психопатами. Я відчуваю, що ця війна — це відновлення справедливості за допомогою зброї.
Я багато спілкуюся з бійцями, шукаю тих, хто говорить від себе, поза встановленими шаблонами. Камера лякає людей, і потрібно провести певний час із ними, щоб вони звикли й не ховалися за офіційними тезами. Але більшість ставиться до мене добре і з інтересом. Пригощають кавою та борщем, охоче розповідають про себе, цікавляться тим, що я роблю.
Я постійно ставлю собі запитання: те, що я роблю — добре чи погано? Що робити з цим матеріалом? Розуміння того, що скоро бійців, з якими я говорю, відправлять на передову, де може статися що завгодно, приводить мене до висновку: я створюю пам'ять.
Через місяць роботи, у першій подорожі на Донбас, я розумію, що ця робота допомагає мені долати тривогу. Коли я не бачу сам, що відбувається, не чую вибухів, не відчуваю напруженого стану людей, мене охоплює страх. І тільки на близькій відстані, під можливою загрозою, мені стає спокійніше.
Супротив триває.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media