75-й Берлінале близиться до завершення — вже відбулись прем'єри більшої частини основного конкурсу та паралельних програм і закрився кіноринок. Закутий в лід і передвиборчі постери Берлін готується до виборів у Бундестаг, які відбудуться вже в цю неділю, а поки Дарія Бадьйор на Суспільне Культура пропонує перший огляд деяких фільмів кінофестивалю.
На тлі новин про висловлювання Дональда Трампа і представників його адміністрації перегляд фільмів на такому великому кінофестивалі здається подією з іншого життя. Кінофестиваль — це величезна бульбашка, в якій перебуває одночасно так багато людей, що здається, що це і є реальність — з чергами за квитками й безплатною кавою, щасливими годинами на національних павільйонах і стендах, вечірками, щоденними переглядами новин кіноіндустрії та ставок, хто забере головну нагороду.
Цьогоріч таке враження, що вгадувати, хто забере головну нагороду не цікаво нікому. Всі фільми, що нам принаймні вдалося переглянути, перебувають у лімбі посередності, навіть якщо й зняті майстрами.
"Блакитний місяць", що його дають в основному конкурсі, справляє враження, ніби на режисера Річарда Лінклейтера чхнув пізній Вуді Аллен. Хоч і адекватні періоду — на екрані 1943 рік — деякі репліки здаються відходами життєдіяльності мамонта, хоч і запаковані в дуже іронічну, дотепну і красиву мову Лоренца Гарта, одного з найяскравіших авторів пісень в Штатах XX століття.
Ітан Гоук практично дає моновиставу в антуражі мангеттенського бару, куди він завітав привітати колегу з прем'єрою мюзиклу (а насправді зіпсувати йому вечір), до співавторства якого його не запросили через складний характер. Гарт — король сарказму і прицільних формулювань, талановита особистість, але працювати з ним неможливо: він багато п'є, пізно встає, не дотримується дедлайнів і фонтанує ідеями, які не завжди близькі його колегам.
Увесь фільм — про те, що таким особистостям різко стало бракнути місця і у світі, охопленому війною, і в очах глядачів і слухачів, які не хочуть дотепів, а хочуть простого емоційного мистецтва. На думку головного героя, мистецтво має ображати, але автори мюзиклу "Оклагома!" — Річард Роджерс та Оскар Гаммерштайн — так не вважають, і, можливо, тому їхнє дітище було зіграно рекордні 2212 разів. Натомість Гарт — співавтор (а точніше, автор текстів) пісень Blue Moon; The Lady Is a Tramp; Manhattan; Bewitched, Bothered and Bewildered; та My Funny Valentine, — і всі ці композиції, хоч нікого і не ображають, але, на відміну від номерів "Оклагоми!" з нахабним знаком оклику в назві, відразу починають грати в головах багатьох, хто прочитає ці назви. На ностальгію за часами, коли в барах можна було курити й безсоромно коментувати наявність спіднього у своїх протеже, фільм і розраховує.
Ще одна моновистава — позаконкурсний фільм "Щось пернате" Ділана Саузерна з Бенедиктом Камбербетчем. Британський актор грає розчавленого горем чоловіка, чия дружина раптово померла. Двоє маленьких синів, що залишились з ним горювати, не розуміють, що відбувається з батьком, який, ізолювавшись від оточення, став видавати звуки ворона.
"Горе — це щось пернате" — роман Макса Портера, за яким поставлений фільм (назва відсилає до вірша Емілі Дікінсон "Надія — це щось пернате", українською його переклала Марта Тарнавська, і ми рушили за її формулюванням). Як художник, герой Камбербетча починає шукати вираження своїм почуттям, і знаходить його у формі ворона, який отримує фізичне втілення, ходить будинком і подекуди доволі жорстоко коментує те, що відбувається з чоловіком, голосом Ремуса Люпина з "Гаррі Поттера".
Камбербетч тут — вразливий чоловік, приголомшений смертю коханої, і це, звісно, неймовірна акторська робота — навіть на фізіологічному рівні. Але на рівні драматургічному до автора виникає багато запитань: горе, яке є доволі складним процесом, показане доволі спрощено, не додаючи нічого до його розуміння. Режисер зрештою приводить всіх до приголомшливого своєю свіжістю висновку: щоб стало легше, треба просто визнати, що це горе існує.
Трошки більш нюансовано з людськими почуттями повелись автори фільму "Якби у мене були ноги, я б тебе пнула". Це другий фільм американської режисерки Мері Бронштейн (перший вона зняла ще у 2008 році), і головну роль в ній зіграла Роуз Бірн, знайома глядачам переважно за комедійними ролями. Цю стрічку теж позиціюють як трагікомедію, хоча вона більше скидається на горор монтажем і дизайном звуку. Це знята клаустрофобно близькими планами стрічка про жінку, яку звати Лінда і чия дитина хворіє (чим саме, нам так і не роз’яснюють) та потребує спеціального піклування, харчування і під'єднання апарату з чимсь на кшталт крапельниці на ніч.
До всього цього чоловік Лінди — у відрядженні, а у квартирі відбувається форс-мажор — провалюється стеля у спальні. Жінка з донькою переїжджають до мотелю, як і сама Мері колись жила в мотелі зі своєю хворою донькою, і проблеми починають нашаровуватись одна на одну. Роуз Бірн тут виходить далеко за межі звичного амплуа, як і Конан О’Браян (відомий американський ведучий вечірнього телешоу), який грає її психотерапевта, і це — єдине, за чим і правда цікаво спостерігати.
Це не єдиний у програмі Берлінале квазігорор, і не єдиний фільм про труднощі материнства. Опорні точки — "Жінка під впливом" Джона Кассаветіса, фільм "Таллі" з Шарліз Терон, вся літературна і не лише спадщина Сильвії Плат. Деякі дуже очевидні режисерські рішення надто впадають в око і застрягають там скалкою, а на заскорублий троп "безумна жінка вигадала сама собі проблеми" не натягнути навіть феміністську оптику. Утім, "Ведмідь" за найкращу головну роль — чому б і ні.
І на завершення огляду англомовних берлінських прем'єр — трошки про "Мікі 17" Пон Чжунхо з Робертом Паттінсоном в головній ролі. Вільна екранізація науково-фантастичного роману Едварда Ештона, в якому було всього сім Мікі. Чому їх стало сімнадцять — загадка, але це збільшення показників може свідчити й про певну відсутність міри.
Головний герой добровільно записується в так звані відновлювальні працівники на людській колонії на віддаленій планеті. Кампанію з освоєння позаземельних ресурсів очолює Кеннет Маршал (Марк Руффало), політик-нарцис із диктаторськими замашками. Оскільки на Землі клонування людей заборонили через етичну невизначеність, технологію забирають із собою в космос, і Мікі стає тим, на кому випробовують вакцини, сироватки, віруси, радіацію, впливи нових екосистем і так далі. Він вмирає, його наново друкують на принтері й завантажують пам’ять. На якомусь етапі щось, звісно, іде не так.
Це не перший науково-фантастичний фільм Пон Чжунхо, в якому різко коментується соціальний устрій недосконалого людства (див. "Крізь сніг"), але перший, в якому це відбувається так беззубо. Навіть пародія на Дональда Трампа у виконанні Марка Руффало виглядає надто прямолінійно, хоч як би 47-й президент США не виводив всіх із себе своїми шаленими й небезпечними для світового ладу заявами.
Але цей фільм, як і попередні в цьому огляді, рятує акторська харизма: Роберт Паттінсон, якому, як і Деніелу Редкліффу, вдалося скинути з себе пута ролі своєї юності, блискуче втілює Мікі — недолугого і надто довірливого хлопця, який, попри все, залишається доброю людиною.
"Мікі 17" теж позиціюють як комедію, і в залі справді сміялись, натомість нам здалося, що перша половина стрічки — ледве не документальне відтворення того, як страждання інших людей інструменталізуються на догоду "прогресу", "добробуту" і мегаломанським проєктам. Збиткування з бідолашного Мікі у фільмі оформлені комедійно, але від того хочеться плакати — на його місці в якийсь момент можемо опинитись ми всі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media