Есей поетки, письменниці та перекладачки Анни Грувер написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі".
Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Передивляючись документальні кадри з краківського ґетто часів Другої світової, я незмінно наштовхувалась на усмішки ув'язнених, теж закуті у ґрати цієї автоматичної розгубленої людської реакції. Знаєте — цей інстинкт: усміхнутися на камеру.
Так вони йшли в туман смерті: увіковічені з усмішкою на вустах, часто вже нагадуючи власні тіні та скелети. Ішли з попелом і залишали нам — двадцятому, а пізніше й двадцять першому століттям — цю усмішку смерті, розгадати яку складніше, ніж розгадати Джоконду.
Хто усміхається загадковіше? В'язень, який бачить хліб хіба що у сні, чи жінка з портрета часів Відродження?
Тепер, у нинішніх наших документальних фільмах про війну де-не-де можна натрапити на цю розгублену, інстинктивну усмішку. Ця мить: я в кадрі, найімовірніше, на одну-єдину секунду. Світ дивиться на мене зараз, а за мить відведе очі, позіхне, змістить фокус уваги на інший біль і іншу кров; що я хочу сказати тобі, світе; бабуся, що пережила радянський Голодомор і нацистську окупацію, казала усміхатися на фотографіях; подивися на нас, світе, на нас зранених і балансуючих на колючому дроті неіснування й існування, подивися на нас — і в останню мить ми до тебе усміхнемося.
Мій дім у Донецьку окупований росіянами так давно, що сама сема "дім" змінилася до невпізнаваності. Пам'ятаю різні етапи: міцний міф повернення, ціла Одіссея для цілого міста, непохитна віра. Пізніше — чорна самоіронія, породжена злістю безпомічності та неспроможності ані повернутися, ані в якомусь сенсі остаточно вирвати коріння. Можливо, ми і є цими рослинами, які вирвалися з вугільного чорнозему, але волочуть коріння за собою по землі, не наважуються ніде прижитися. Але чомусь тепер, із цієї точки відліку, мені здається, що я відчувала вже тоді: здрастуй, місто, моє нелюбиме місто, я була в тебе закохана закоханістю нещасливого підлітка, а тепер уже ніколи не повернусь.
Друзі-іноземці казали й вважали, що це комплімент:
"Аня — людина, за поведінкою якої й не скажеш, що вона пережила. Аня — людина, про яку незрозуміло, що вона з війни. Ми можемо з нею обговорювати фільми, літературу, філософію без поправки на її досвід".
Аня-з-війни — це я.
Аня-з-війни при тому думала: напевно, я погано виконую свою місію, якщо компанії друзів зі мною все ще зручно. Напевно, я погано їм пояснюю наш біль. Я недостатньо голосно кричу.
Я спробувала б закричати: ВІЙНА.
Закричати, наче в сосновому лісі, що тепер вічно нагадуватиме ліс похованих у братських могилах Ізюмщини й дерев'яні хрести з номерами. Але в якомусь сенсі мені все ще дуже шкода цих своїх друзів, я дивлюся на них, як на нерозумних дітей, і хочу їм залишити ще секунду, хвилину, годину, день, місяць, рік спокою і щастя нерозуміння, хай вони ще побавляться, будь ласка, хай в них грає музика, пахне цукром солодка рожева вата, хай їздять іграшкові залізничні потяги, хай війна ще трохи побуде грою в солдатики, хай вмирати можна буде не по-справжньому, а кров буде чорничним соком. Хай це ще трошки будуть декорації. Хай крутиться карусель.
Ця знаменита карусель, якій Чеслав Мілош присвятив свій вірш Campo di Fiori. Про існування якої сперечалися нащадки й історики: чи крутилася карусель у Варшаві, коли горіло ґетто, чи насправді людські крики, крики спалених живцем євреїв, які все ще намагалися чинити героїчний опір і яких нацисти називали "щурами", було чути на тлі каруселі? Я бачила жінку, яка казала: так було. Вона жила в "арійській" частині Варшави, була дитиною і свідчила: так було.
Якщо нас запитають, чи крутилися каруселі на ярмарках, поки у нашій війні вбивали лише за сміливість існувати й самим своїм існуванням чинити опір (не важливо — ти вагітна жінка, паралізований пенсіонер, дитина, яка ще не говорить; за визначенням ти вже втілюєш небезпеку для величезної пухлини режиму країни-сусіда, в якій найсміливіші музиканти спочатку співають саркастичні пісні про владу, щоб пізніше співати їй дифірамби),
ми мусимо свідчити:
так було.
Крутилася карусель, а світ казав: "Ви наче і не з війни".
Ви такі надто нормальні, надто адекватні. Ви не кричите голосніше за всіх, а значить, із вами можна. А значить, із вами можна все те, що не можна з вашими окупантами, бо вони нас лякають, а ви навіть можете усміхатися разом із нами над нашими жартами.
Все надто гарно: Мстислав Чернов отримує "Оскар" за "20 днів у Маріуполі", а ми читаємо коментарі, де особливу увагу звертають на його фрак і акцент в англійській, на те, який він молодий, який добрий має вигляд. Не на те, скільки разів його могли вбити, і не на те, скільки людей за кадром поховано. Не на те, якою кров'ю знімався цей фільм.
Завтра ми роз'їдемось по різних країнах, як після фестивалю. Ми — ховати молодих талановитих гарних друзів, а хтось — відсипатися після дороги. Завтра нас розбудить: будильник або сигнал тривоги. Завтра ми сховаємось: хтось від буденності, а ми — за стіну від чергового вибуху. Ми давно не ходимо в укриття.
Нашу зону комфорту розбили градами ще до 2022 року.
Ми цензуруємо свій біль, озираючись на ближнього: у тебе немає дому лише два роки, я тобі співчуваю, бо в мене дому немає давніше, я знаю, що мине більше часу і, можливо, є шанс, що ми порозуміємось. У тебе просто немає дому, а в іншого — близькі в окупації. У іншого — близькі в окупації, зате живі, а в іншої — чоловік у полоні. в іншої — у полоні, але в інших син пропав безвісти. Пропав безвісти, зате залишається принаймні віра, а це молода вдова. Молода вдова, але ціла, а у цієї — нога ампутована. Нога ампутована, але є протез, а тут перебитий хребет без надії встати. Перебитий хребет, але…
На кожну травму є більша травма.
На кожен біль є більший біль.
На кожен крик є мовчання.
Ми не міряємось ані болем, ані глибиною страждань.
Ми йдемо на дно мовчання і цензуруємо власні думки мимоволі. Це не та самоцензура, яка панує в тоталітарних країнах, це та самоцензура, якої їм ніколи не зрозуміти. Самоцензура співчуття.
Це цензура болю.
Біль редагує наші вірші.
Біль керує нашими листами.
Болем просякнуті наші думки.
Але, як писав Володимир Єрмоленко:
"Чи ми дозволимо йому [ворогу] це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти".
Хай крутяться твої каруселі, світе, поки ще можуть крутитися.
Вір у стіни своїх міцних будинків, наче вони не можуть похитнутися і в одну мить впасти зруйнованими, як карткові будиночки.
Поки ти, світе, повторюєш подумки: це не зі мною, зі мною цього ніколи не станеться, це з іншими.
Новини в якомусь сенсі завжди про інших.
Якщо ти чуєш вибух, він тебе не вбив.
Якщо ти читаєш про смерті, вони сталися не з тобою.
І навіть коли ти співчуваєш, це не твоє переживання, це співпереживання.
Ми несемо на це дитяче свято каруселі чорне знання війни. Ми незручні, наш гумор — незрозумілий, і рано чи пізно друзі, які кажуть "Аня-наче-не-з-війни", ті самі друзі кажуть тобі: "Аню, ти надто травмована. В тобі говорить травма".
Травма в мені ще навіть не починала говорити.
Вона мовчить зраненим птахом у клітці зболеного серця розміром з усю країну; як лише у наших грудях воно вміщується — серце розміром з країну?
Я дивлюся на неї на мапах і відчуваю крик. Я його лише відчуваю у горлі та не можу викричати. Ми не навчились кричати. Ми пишемо не для цього.
Бути у світі —
це бути іншим.
Деякі з нас ішли до цієї інакшості все своє життя різними дорогами.
Ми існуємо не для того, щоб довести світу, що існує війна. Світ надто довго заколисував себе розкішшю не знати про війни, які тривають. Світові зручніше бути нажаханим минулими війнами, старими кошмарами: тими, які (так світові здається) надійно замкнені в шафі й уже не вирвуться на свободу.
Але це лише ілюзія.
Старі жахи звільнені, і вони знову стукають у ваші серця. Поки сплять діти, міста, мости, море і старі костели. Десь усередині б'ють дзвони. Відбивають не годину, а кажуть: прокидайся, світе, дитинство закінчується.
Бути у світі —
це бути гінцем із поганою звісткою.
Бути у світі —
це розрізняти усмішки життя й усмішки смерті.
І більше ніколи, ніколи не хотіти жартувати з надто важкими словами.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media