"Міста сили" — це цикл есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях, що регулярно виходить на Радіо Культура в авторському виконанні.
У своєму тексті поет Павло Коробчук розповідає про Бердянськ. Суспільне Культура ексклюзивно публікує есей.
Літо, суцільне літо. Таке, яким ми його мріємо. Але не уявне, а ось воно. Легке, світле, розслаблене. Море, пісок, сонце. І уявне теж. Фантазія, що стала дійсністю. Ми її відчуваємо, торкаємося, чуємо.
Ось ми утрьох приїхали на Бердянську косу. Три поети — Оленка Герасим'юк, Діма Лазуткін і я. Три різні стилі, три нестримні голови. Молоді, радісні, з сиром-косичкою та кількома пляшками вина.
Таксист висадив нас біля єдиної дороги по вулиці Макарова. Сказав, що паркуватися тут можна лише у дозволених місцях — на піску заборонено. Щоби ця міцно заплетена материкова коса, подумав я тоді, не стала трьома волосинками.
Ми на дорозі, прокладеній просто посеред вузенького, метрів п'ятдесят вшир, і довжелезного шматка суші. Обабіч — трохи піску і безперервне Азовське море. Асфальт під ногами, цей фінал географії, завершується далі — наприкінці землі, на кінчику світу довжиною двадцять три кілометри. На посічених кінчиках коси.
Дмитро бадьоро жартує про чорний Оленчин одяг, який вона носить у спеку. Оленка саркастично відповідає, що хоче бути "Квадратом" Малевича, але виходить лише пентаграма. Вино випиваємо відразу, при дорозі. Воно тут із присмаком бризу. Косичку з'їдаємо на косі.
Зауважую, що вздовж дороги всюди валяється сміття. Типова картина для постсовкових пляжних містечок. Сміття як ознака відпочинку, як символ того, що прибирають ті, хто працює, а не ті, хто відпочиває. Мовляв, кожна бляшанка перетреться в пісок.
Ми приїхали на пляж — скупатися, роздивитися місцину. Чому б не відвідати море, якщо ви поруч одне біля одного? Поети, як коти, їм усе цікаво. Тому — плаваємо.
Водичка сьогодні тепла і м'яка. І, на відміну від узбережжя, дуже чиста. Відповідально заявляю, що це найчистіше з українських морів, на яких мені пощастило побувати. А я бував на українському морі немало: в Одесі воно найбільш туристичне, в Новому Світі — найхолодніше, в Ялті, Сімеїзі, Лівадії — гарне і гірське, на Лисячій бухті — легке і штормове, на Арабатській стрілці — дитинне і кавунове, в Санжійці — величне і вільне, в Чорноморську — спокійне і родинне, в Судаку — прадавнє і лоскітливе, на Фонтанці — зимове і тихе, в Затоці й Кароліно-Бугазі з одного боку затишні і важкі солоні води, а з другого — вирують бурхливі прісні води Дністровського лиману, а в Маріуполі — брудне і маслянисте.
А тут, на Бердянській косі — мілке, з білим твердим піском, осяяне сонцем, приємне на дотик, і дуже чисте. Схоже на мій улюблений пляж — Плака на грецькому острові Наксос.
Це спогад про Бердянськ 2015 року. Війна на Донеччині й Луганщині триває другий рік. Ми прибилися до пересувного літературно-музичного фестивалю, який просував українську культуру на Сході України. Проводили зустрічі з вимушеними переселенцями, їздили у військові частини, у модульні містечка. Почувалися не так бременськими, як бердянськими музикантами.
Тут, у Бердянську, на обідньому поетичному заході мої вірші похвалила одна жінка. У неї не було правої кисті. Після читань вона звернулася до мене, але говорила, ніби не помічаючи мене. Говорила тихо, виважуючи кожне слово. А потім сказала, що через нерви — від війни і від втрати житла — повністю втратила зір і тепер не може читати вірші, але може слухати. А руку вона втратила від влучання осколка.
У те літо з фестивалем я побував у Костянтинівці, Бахмуті, Старобільську, Біловодську, Маріуполі й Бердянську. У містах, які зараз, у 2024 році, окуповані. У містах, які наразі для мене, як і для більшості українців, не є у вільному доступі.
Щасливий, що ці міста в мені можуть бути хоча б пам'яттю. Тому, коли зараз у новинах згадують про чергове окуповане місто, то зазвичай це місто, у якому я бував. І тому це для мене не лише назва. Це завжди спогади про місця, настрої, людей. Ось прекрасна новенька набережна Бахмута, ось високе чортове колесо посеред парку в Костянтинівці, ось важкий і туманний завод Азовсталь у Маріуполі, ось Нестор Махно на балконі у Старобільську, ось люди в українських вишиванках у Біловодську — за десять кілометрів від кордону, буквально під носом у росіян.
Як там живеться нині, під окупацією? Там уже нестерпно чи ще терпимо? Наскільки гірко? Наскільки страшно? На які жертви йдуть мешканці, які вирішили лишитися там? Що ховають у схронах? Ножі і заповіти?! Як розробляють план виїзду? Як наносять на карту шлях до підконтрольної території? Як покидають свої пожитки? Як приховують патріотичні татуювання? Як намагаються не виказувати себе серед колаборантів? Як відрізняють своїх від чужих? Який їхній рівень довіри до людей? Як поживає той бердянський таксист, який дбайливо паркувався у дозволеному місці?
І чому ми тут, на вільній землі, починаємо притишено говорити, коли спілкуємося про людей в окупації?
Бердянськ мені розкривається теплою і вічно сонячною косою, мартинами, які витають над морем, звуками дрібних хвиль і найчистішим українським морем.
Проте у моїй пам'яті є ще вечірній Бердянськ. У той самий вечір ми виступали біля набережної на великій сцені перед сотнями глядачів. Зараз звучить смішно і пафосно, але це місто тоді мені нагадало Париж. Принаймні той мій уявний Париж, у якому я ніколи не бував. Довга набережна, на якій повно людей. Усміхнені парочки тримаються за руки. Дітвора, що нестримно ганяє вулицею. Освітлені неоном заклади. Баяніст на шапку грає пісню Parole, parole. Може, тоді далося взнаки вино, яке я ще з пляжу додавав у свій шлунок. Але хочу вірити, що ні.
Паризькість Бердянська можна помітити і в самих назвах локацій — Пляж найкращих подруг, хіба це не по-французьки? Або Restaurante de carne — здається, зараз ґарсон наллє келих "Шато Лафіт".
А найбільша окраса міської забудови цього портового міста — оглядове колесо. Воно височіє на березі моря. Одна його половина дивиться на сушу, а друга — на море. І що вище це колесо прокручується, то безкрайніший морський горизонт відкривається. Ще б трошки вище — і буде чітко видно, що Земля — кругла. Як це колесо. Колесо як символ розподілу життя на міську метушню з одного боку і вічність — з другого.
З морем усе зрозуміло: його історія завжди однакова. Хвилі замінюються новими хвилями, глибина і рівна водяна гладь статичні впродовж тисячоліть.
Суходіл в сенсі історії — цікавіший. Коли згадую Приазов'я, у моїй голові постають скіфи, половці, печеніги, ногайці, татари, кримські татари, зрештою, й козаки. Проносяться усі вони: хто у золотих пекторалях на грудях, хто верхи на буланих конях, хто нишпорить із розвідницькою вартою, хто трудиться за обробкою каменю під "скіфську" бабу.
Що прикметно, давні елліни тут не селилися, оминали саме ці місця — північне узбережжя Азова. Східніше по берегу, біля гирла Дону, було їхнє місто Танаїс. Південніше — кримський Пантікапей і таманська Гермонасса. Західніше — Ольвія. А тут — уже не давньогрецька територія. А варварська.
Замість греків тут свого часу панували скіфи, згодом напівкочові сармати, половці й печеніги. Ясна річ, не впереміш, а одні змінювали інших. Усі ці напівкочовики залежали від випасу худоби, тож постійно потребували нових пасовищ. Тому їхні племена зимували вглибині Приазов'я, а літо проводили буквально на прибережжі. І так щороку, переміщаючись на кілька десятків кілометрів в обидва боки. Впевнений, що їхні пересувні табори доходили і до Бердянської коси, але сюди не заходили, бо пісок не дуже їстівний, я пробував.
Вірю, що жив колись половець або скіф, який купався на Бердянській косі і своєю мовою промовляв: "Літо, суцільне літо. Таке, яким ми його мріємо. Але не уявне, а ось воно. Легке, світле, розслаблене. Море, пісок, сонце. І уявне теж. Фантазія, що стала дійсністю. Ми її відчуваємо, торкаємося, чуємо".
Адже море і тоді, і зараз було ідентичним. Як ми вже знаємо, історія моря незмінна. Щоправда, тоді на нього не можна було подивитися з оглядового колеса.
Згодом сюди надовго прийшли ногайці, одна з тюркських гілок. І заснували поселення Берда. Берда — з їхньої мови — "даний богом, багатий". Тобто на українську назву можна перекласти як Багатянськ. Але не треба, бо у міста й так чудове ймення. Кремезне й звучить гордо.
В радянський час його перейменовували. Звучить дивно, але називалося це місто Осипенко. На честь совіцької льотчиці, що народилася в цих краях.
До речі, хоч би як радянська влада намагалася зрусифікувати цей південний приазовський регіон, але російською тут почали говорити здебільшого уже в дев'яності, за Незалежної України. Очевидно, через вплив російського телебачення, російських туристів і цурання свого ламаного суржику. Саме про це нам розповів таксист. Він родом із Кирилівки, це сто кілометрів на захід від Бердянська. Стверджував, що він, усі його однокласники і друзі у вісімдесятих говорили українською, а в дев'яностих перейшли на російську. "Як якась напасть на них найшла в один момент". Він не перейшов.
Минали століття і покоління, татар замінили козаки й українці, які ставили тут вільні від повинностей слободи, хоч сама територія підпорядковувалася то імперії, то, в нещодавню добу, союзу.
Минуло ще трошки часу і — сюди приїхали ми — поети й музиканти Незалежної України зі своїм сучасним пересувним табором. Приперлися на питому для нас землю — землю варварів, що, як казав Геродот, навіть не розводять вино з водою. Маю зауважити, що "Шато Лафіт" теж не розводимо. От же ж дикуни.
Про Бердянськ ще одна дуже важлива історія сидить у моїй голові. У 2023 році я познайомився із хіпстером з купою татуювань. Чисто тусовочний чоловік. Працює барбером у Одесі. Нюметал, трава, бейсболка. Він був не дуже говірким, але розповів, що у березні 2022 року йому вдалося вийти з Бердянська, з окупованого міста. Він зі своєю піврічною донькою на руках, без речей, пішки за три доби дійшов до контрольованої Україною території.
А ще мене з Бердянськом пов'язує родинна історія. Як же без неї. Тут народилася моя прабабуся по маминій лінії — Ганна Дячук, я її називав баба Ганька.
Але вона не була родом звідти. Вона була прийшла, як і скіфи з половцями тисячі років тому. Тільки вони зі Сходу, а вона з Заходу.
І була вона в Бердянську через війну. Тільки, звісно, не через нинішню, а ту, яка була сто років тому.
Її батьки, Василь і Мартоха Дячуки, мої прапрабатьки, змушені були виїхати із Західної України у 1916 році. Лінія воєнного фронту підходила до села Вільмазів на Дубенщині, і вони вирішили терміново покинути місця потенційних бойових дій, які зараз в історіографії називаються Брусилівським проривом. Достеменно невідомо, чому виїхали саме у Бердянськ. Але факт у тому, що зачата баба Ганька була ще на Волині, а народжена уже в Бердянську. За рік уся родина повернулася назад. Виходить, що баба Ганька з’їздила туди чисто народитися. І цим вона особлива. Бо Ганька чи не єдина моя родичка не з території Волині або Холмщини.
Хочеться знову там скупатися, на Бердянській косі. Знову з Дмитром і Оленкою, з іншими поетами. Хочеться приїхати на тому самому таксі з тим самим україномовним водієм. Хочеться йти пішки до самого кінця коси, до початку світу. Ступати босими ногами по воді. Пити те нещасне вино. Не розводити водою. Знову жартувати про пентаграму Малевича.
Йти до самісінького завершення тверді. Дмитро в одній руці триматиме скіфський круглий дерев'яний щит із металевим обрамленням. Другою рукою показуватиме на кінець коси – списом із витягнутим листоподібним пером.
У Оленки в руках буде сонцесяйне немовля, вона йтиме уже другий день пішки, з окупованого міста. Вона буде вся в татуюваннях і з бейсболкою на голові.
І це немовля буде моєю прабабусею. Вона тицятиме на мене своїм прозорим мізинчиком і промовить своє перше слово — "внук".
А я казатиму їй у відповідь: "Бабо Ганько, ви моя єдина і улюблена справжня скіфська баба. Тільки ще малесенька, і зовсім не кам'яна".
Я буду вдягнений в кримськотатарський узун-чекмен — широку шинель із товстої матерії, а взутий буду в чарих, а на голові у мене буде халпах.
Ми будемо купатися у моєму улюбленому українському морі. І, стоячи по пояс у хвилях, читатимем вірші. Одна половина нас буде під водою — у цьому завжди однаковому середовищі. А верхня наша половина буде уся наповнена історіями. Лінія води, яка розділяє нас на життєву метушню і глибинну вічність.
Початок світу. Тисячоліття, змішані в одному просторі. В Бердянську. Ми йдемо купатися.
Літо, суцільне літо. Але не уявне, а ось воно. Легке, світле, розслаблене.
І уявне теж.
А з берега наші вірші слухатиме незряча жінка.
Проєкт "Міста сили" доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту "Повітряна стихія" та на сайті Радіо Культура.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media