Looking at Women, Looking at War — це незавершена книга української письменниці Вікторії Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв'ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію. Вона мала стати не лише документальним проєктом, а й інструментом боротьби за правду та справедливість.
Західні медіа опублікували перші рецензії на книгу. Суспільне Культура переказує, як The Guardian та The Telegraph відгукуються про збірку.
Історія створення книги
До 24 лютого 2022 року Вікторія Амеліна була українською письменницею, авторкою романів і дитячих книг, а також засновницею літературного фестивалю в містечку Нью-Йорк (Донеччина). Після початку повномасштабного вторгнення Росії вона спершу займалася гуманітарною допомогою: працювала на волонтерському складі у Львові, шукала медикаменти для постраждалих, допомагала евакуювати людей і навіть їхніх домашніх тварин. Пізніше доєдналася до організації Truth Hounds — українська громадська організація, що документує воєнні злочини.
Працюючи в гарячих точках, Амеліна вирішила написати книгу про жінок, які, так само як і вона, ризикують життям, фіксуючи злочини російської армії. Вона планувала цю книгу англійською мовою, аби її могли прочитати у світі.
Робота залишилася незавершеною. Амеліна перебувала у піцерії в Краматорську 27 червня 2023 року, коли туди влучила російська ракета. Внаслідок вибуху загинули 13 людей, ще 64 отримали поранення. Вікторія померла в лікарні за кілька днів. Після її загибелі друзі та колеги — Тетяна Терен, Ярина Груша, Саша Довжик і чоловік письменниці Олексій Амелін — зробили все можливе, щоб підготувати рукопис до друку. Вони зберегли написане Амеліною, а відсутні частини доповнили транскрипціями її аудіозаписів, чернетками та примітками.
Зміст книги та її структура
Як пише The Guardian, книга є своєрідною мозаїкою, де змішано різні жанри: щоденникові записи, свідчення очевидців, історичні екскурси та поезію. Така структура, хоч іноді складна для читання, точно передає хаос і жорстокість війни. Рейчел Кук називає особливо разючим детальний звіт про останню місію Амеліної в Балаклії (Харківщина). Описані там свідчення про тортури, зґвалтування та викрадення вражають своєю лаконічністю: текст, позбавлений емоційних описів, нагадує юридичний документ, що робить жахіття ще більш реальними.
У своїй книзі Амеліна багато пише про те, як війна змінює повсякденне життя. Наприклад, як вона з колегами шукала готель у Харкові через Google Maps під звуки повітряної тривоги, або як у Києві після чергового масованого обстрілу повернутися до реальності їй допомагав простий косметичний ритуал — холодний крем для обличчя.
Жінки на війні
Книга присвячена не лише війні, а й жінкам, які її документують та переживають. Серед героїнь — правозахисниця та лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, яка бореться за міжнародну відповідальність Росії, військовослужбовиця Євгенія Подобна, дослідниця воєнних злочинів під псевдонімом Казанова, а також Юлія Какуля-Данилюк — бібліотекарка, яка під час окупації вела щоденник, записуючи деталі російського терору.
Амеліна також пише про історії викрадення, катувань і вбивств, зокрема про зникнення українського дитячого письменника Володимира Вакуленка. Він сховав свій щоденник у саду перед тим, як його забрали росіяни. Амеліна допомогла цей щоденник знайти й опублікувати. Через місяць після виходу книги Вакуленка вона сама загинула.
Незавершеність, яка робить книгу зворушливою
The Telegraph називає книгу Амеліної не просто воєнною хронікою, а криком про допомогу.
"Дві речі, зокрема, роблять її книгу захопливою та зворушливою. По-перше, її задум вийшов далеко за межі воєнного щоденника — вона прагнула розповісти людські історії українських жінок, яких зустрічала; їхня сміливість спонукала її писати про їхній опір. По-друге, її текст — місцями це лише перший чернетковий варіант, в інших місцях лише нотатки — завдяки своїй незавершеності видається найпотужнішим свідченням того, як війна не лише руйнує лінійні наративи, а й знищує тих, хто їх створює", — згадує про книгу Джуліан Еванс.
Незавершеність та уривчастість тексту лише підкреслюють руйнівний ефект війни — вона не тільки руйнує міста, а й обриває історії, змінює долі та забирає життя тих, хто намагається ці історії зберегти.
Як сказала сама Амеліна у зверненні до Олександри Матвійчук:
"Ми можемо програти, попри всі зусилля. Але якщо програємо, я хочу хоча б розповісти історію нашої боротьби за справедливість. Looking at Women, Looking at War — це саме ця історія. Історія війни, жінок, боротьби та втрати. Історія, яку має почути світ".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media