Перейти до основного змісту

Фарук Шехич: "Література допомагає зрозуміти, що війна має багато спільного незалежно від епохи"

Фарук Шехич. Антон Сорочак

Івано-франківська програма промоції читання "Текстура", яку реалізує платформа "Тепле місто", продовжує серію подій із письменниками, культурними діячами та публічними інтелектуалами.

Черговим запрошеним гостем програми став Фарук Шехич — боснійський письменник, поет та ветеран війни. Він поділився своїм досвідом війни в Боснії, розповів про її вплив на особистість і творчість, а також провів паралелі з подіями в Україні.

Шлях Шехича від студента ветеринарної медицини до командира бойового підрозділу, а згодом і до письменника — це історія про трансформацію людини в умовах війни, про пам’ять, що не відпускає, і літературу як спосіб осмислення минулого.

Модераторкою події була фотожурналістка, локальна продюсерка The New York Times Дзвінка Пінчук. Конспект лекції для Суспільне Культура записала Юлія Турій.

Фарук Шехич та Дзвінка Пінчук. Антон Сорочак

Про досвід війни в Боснії

Я не вперше в Україні після повномасштабного вторгнення Росії: раніше відвідував Одесу, Київ та інші містечка і села. Вперше прибув до Івано-Франківська, щоб поділитися своїм воєнним досвідом. Я розумію, що мої слова можуть здатися болючими, але я вірю, що вони важливі для розуміння реальності війни.

До війни я був студентом ветеринарної медицини в Загребі (нині Хорватія). Я навчався у великому місті, мав плани на майбутнє, але коли почалася війна, всі ці мрії в одну мить втратили значення. Я вирішив залишити університет і повернутися додому, знаючи, що моє рідне місто опиниться під загрозою. Мені було 22 роки, коли я сів на автобус і поїхав додому, не уявляючи, що це рішення назавжди змінить моє життя. Через шість днів після мого повернення місто атакували і я вже не мав вибору — потрібно було боротися.

На початку війни я був цивільним, носив джинси й спортивний одяг, сидів у барі, пив пиво. Я був звичайною молодою людиною, яка ще не розуміла, що таке війна. Але коли почалися бої, моє місто було поділено на дві частини і я з родиною змушений був переселитися на інший бік річки Уна. Це був перший крок до усвідомлення того, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Згодом я став солдатом, спочатку солдатом, а потім командиром підрозділу, в якому було 130 бійців.

У своїх творах я пишу, що війна змінила мене назавжди і я не вірю у те, що страждання роблять людей кращими.

Я знаю людей, які пройшли полон, і вони не відчувають ненависті до ворога. Це парадокс війни: вона змінює тебе так, що ти сам не розумієш як. Навіть під час війни у нас були дрібні радощі — сигарети, кава, шматок масла — і вони допомагали вижити. Я усвідомлюю, що література — це спосіб осмислення, але не лікування травм.

Війна — це досвід, який ти не можеш пояснити тим, хто його не пережили. Але через книги можна хоча б спробувати передати його тим, хто хоче зрозуміти.

Про вплив війни на творчість та "Книгу про Уну"

До війни я не планував бути військовим, я навіть не уявляв, що візьму в руки зброю. Я пішов в університет за наполяганням батьків, бо хотів, щоб вони мною пишалися. Але завжди відчував, що моє справжнє покликання — література. Коли війна завершилася, я почав писати про свій досвід, бо відчував внутрішню потребу осмислити пережите.

"Книга про Уну". Антон Сорочак

Я наголошую, що шлях від думок до паперу дуже довгий. Було важко точно передати емоції, не використовуючи метафори чи художні прийоми. Я намагався бути гранично чесним і писати короткими, лаконічними реченнями, щоб передати сувору правду без прикрас. Я не хотів, щоб мої історії звучали як пафосні або героїчні оповідання. Моя мета — показати правду, таку, якою вона була: криваву, хаотичну, невблаганну.

Я порівнюю свій досвід із сучасною війною в Україні: сьогодні ми можемо бачити відео зі смартфонів, зняті солдатами. Ми маємо можливість спостерігати війну майже в режимі реального часу. Але під час боснійської війни цифрової епохи ще не було, тому я прагнув передати свій досвід так, щоб читач міг відчути запахи війни: сигарет, вибухів, землі після розриву гранати.

"Книга про Уну". Антон Сорочак

Я написав кілька книг, але найбільш знаковою стала "Книга про Уну". Вона поєднує воєнну тематику з описами природи. Спершу я хотів написати роман лише про природу, без людей і сюжету, але зрозумів, що не можу втекти від власного досвіду війни. Кожен розділ книги чергує воєнні сцени з описами природи — річки, лісів, гір. Це не випадково: я намагався показати, що природа залишається незмінною, навіть коли люди знищують одне одного. У романі я передаю зв’язок між минулим і теперішнім через образ річки Уна. Втрата дому та дитячих спогадів стала центральною темою. Саме сон про зруйнований будинок надихнув мене на написання книги. Я описую, як будинок біля річки був спалений на другий день війни, і я прагнув відновити його у своїй пам’яті через літературу.

Про воєнну літературу

Ми порушуємо питання: чи варто писати про війну під час війни? Я зазначаю, що під час боснійської війни читав книги про Першу світову і знаходив у них розраду. Література допомагає зрозуміти, що війна має багато спільного незалежно від епохи. Війна не змінюється — змінюються лише технології, але людська суть, страхи, біль, жорстокість залишаються тими самими.

Водночас я розумію, що не всі хочуть читати про війну після її завершення. Деякі люди прагнуть забути й жити далі, зосередитися на майбутньому. Але для мене важливо писати книги, які допоможуть іншим пережити досвід війни. Я вірю, що пам'ять — це єдиний спосіб не допустити повторення трагедії. Все ще є письменники, які не можуть писати про щось інше, бо війна назавжди змінила їх.

Я порівнюю жанри воєнної літератури в різних країнах: у Польщі популярні репортажні книги, а в Боснії такий жанр майже відсутній. Деякі книги, написані під час війни, з часом втрачають сенс, а деякі залишаються актуальними. Я розумію, що для сучасної аудиторії важливо, щоб література була не лише документом часу, а й мала емоційну цінність.

Про паралелі між війнами в Боснії та Україні і післявоєнне суспільство

Я передбачав напад Росії на Україну ще до 24 лютого 2022 року. Аналізував риторику Путіна і зрозумів, що це буде війна на знищення — така ж, як у Боснії. Я пояснюю, що коли хтось заперечує існування нації, це означає, що він прагне її стерти.

Також я згадую, як у Боснії люди не вірили, що війна почнеться, навіть коли ворог уже наближався. Це схоже на ситуацію в Києві перед вторгненням. Люди жили звичайним життям, поки в один момент все не змінилося.

Боснія досі живе в наслідках війни. Немає державної стратегії роботи з травмою, люди з ПТСР не отримують допомоги. Я сам звертався до психіатра, щоб зрозуміти свої переживання, але багато моїх знайомих не усвідомлюють своєї травми.

Я говорю про відчуття провини вцілілого: навіть якщо ти не винен у смерті друзів, ти відчуваєш порожнечу. Держава, що завершила війну без чіткої перемоги, застрягла в минулому і не може рухатися вперед.

Україна зараз нагадує мені Боснію 1990-х — ті самі руйнування, біль втрат, але також та сама сила духу, яка допомагає людям вижити навіть у найтемніші часи. Я бачу, що українці не здаються, і це викликає в мене повагу та захоплення.

Про досвід перебування в Україні під час війни

Я не вперше в Україні після початку повномасштабної війни. Я двічі був в Одесі та відвідував Київ. Подорожуючи, я намагався побачити на власні очі місця, які пережили жахливі події: Бучу, Ірпінь, село Ягідне. Це ті місця, де біль і втрати відчуваються особливо гостро — так звані місця болю.

Коли ми приїхали в Одесу, наша перша ніч була неспокійною — ми чули звуки вибухів. Це був перший момент, коли я усвідомив, наскільки близько війна відчувається тут, навіть у відносно спокійних регіонах. Я думав: якщо ракета влучить у мій готель, я, ймовірно, навіть не відчую цього моменту. І все ж, я заснув. А ось моя супутниця не спала всю ніч — вона слухала музику, намагаючись заглушити звуки війни.

У Києві я відвідував заходи, присвячені пам'яті загиблих солдатів. Одне з найсильніших вражень — церемонія, де люди віддавали шану воїнам. Я бачив молодих солдатів, їхні обличчя, їхню рішучість і сум водночас. Це нагадало мені про моїх друзів, які пішли на війну в Боснії. Тоді ми теж були молодими, сповненими надій, але війна забрала в нас безтурботність.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media

Топ дня
Вибір редакції