Івано-франківська програма промоції читання "Текстура", яку реалізує платформа "Тепле місто", продовжує серію подій із письменниками, культурними діячами та публічними інтелектуалами.
Черговим запрошеним гостем програми став Фарук Шехич — боснійський письменник, поет та ветеран війни. Він поділився своїм досвідом війни в Боснії, розповів про її вплив на особистість і творчість, а також провів паралелі з подіями в Україні.
Шлях Шехича від студента ветеринарної медицини до командира бойового підрозділу, а згодом і до письменника — це історія про трансформацію людини в умовах війни, про пам’ять, що не відпускає, і літературу як спосіб осмислення минулого.
Модераторкою події була фотожурналістка, локальна продюсерка The New York Times Дзвінка Пінчук. Конспект лекції для Суспільне Культура записала Юлія Турій.
Про досвід війни в Боснії
Я не вперше в Україні після повномасштабного вторгнення Росії: раніше відвідував Одесу, Київ та інші містечка і села. Вперше прибув до Івано-Франківська, щоб поділитися своїм воєнним досвідом. Я розумію, що мої слова можуть здатися болючими, але я вірю, що вони важливі для розуміння реальності війни.
До війни я був студентом ветеринарної медицини в Загребі (нині Хорватія). Я навчався у великому місті, мав плани на майбутнє, але коли почалася війна, всі ці мрії в одну мить втратили значення. Я вирішив залишити університет і повернутися додому, знаючи, що моє рідне місто опиниться під загрозою. Мені було 22 роки, коли я сів на автобус і поїхав додому, не уявляючи, що це рішення назавжди змінить моє життя. Через шість днів після мого повернення місто атакували і я вже не мав вибору — потрібно було боротися.
На початку війни я був цивільним, носив джинси й спортивний одяг, сидів у барі, пив пиво. Я був звичайною молодою людиною, яка ще не розуміла, що таке війна. Але коли почалися бої, моє місто було поділено на дві частини і я з родиною змушений був переселитися на інший бік річки Уна. Це був перший крок до усвідомлення того, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Згодом я став солдатом, спочатку солдатом, а потім командиром підрозділу, в якому було 130 бійців.
У своїх творах я пишу, що війна змінила мене назавжди і я не вірю у те, що страждання роблять людей кращими.
Я знаю людей, які пройшли полон, і вони не відчувають ненависті до ворога. Це парадокс війни: вона змінює тебе так, що ти сам не розумієш як. Навіть під час війни у нас були дрібні радощі — сигарети, кава, шматок масла — і вони допомагали вижити. Я усвідомлюю, що література — це спосіб осмислення, але не лікування травм.
Війна — це досвід, який ти не можеш пояснити тим, хто його не пережили. Але через книги можна хоча б спробувати передати його тим, хто хоче зрозуміти.
Про вплив війни на творчість та "Книгу про Уну"
До війни я не планував бути військовим, я навіть не уявляв, що візьму в руки зброю. Я пішов в університет за наполяганням батьків, бо хотів, щоб вони мною пишалися. Але завжди відчував, що моє справжнє покликання — література. Коли війна завершилася, я почав писати про свій досвід, бо відчував внутрішню потребу осмислити пережите.
Я наголошую, що шлях від думок до паперу дуже довгий. Було важко точно передати емоції, не використовуючи метафори чи художні прийоми. Я намагався бути гранично чесним і писати короткими, лаконічними реченнями, щоб передати сувору правду без прикрас. Я не хотів, щоб мої історії звучали як пафосні або героїчні оповідання. Моя мета — показати правду, таку, якою вона була: криваву, хаотичну, невблаганну.
Я порівнюю свій досвід із сучасною війною в Україні: сьогодні ми можемо бачити відео зі смартфонів, зняті солдатами. Ми маємо можливість спостерігати війну майже в режимі реального часу. Але під час боснійської війни цифрової епохи ще не було, тому я прагнув передати свій досвід так, щоб читач міг відчути запахи війни: сигарет, вибухів, землі після розриву гранати.
Я написав кілька книг, але найбільш знаковою стала "Книга про Уну". Вона поєднує воєнну тематику з описами природи. Спершу я хотів написати роман лише про природу, без людей і сюжету, але зрозумів, що не можу втекти від власного досвіду війни. Кожен розділ книги чергує воєнні сцени з описами природи — річки, лісів, гір. Це не випадково: я намагався показати, що природа залишається незмінною, навіть коли люди знищують одне одного. У романі я передаю зв’язок між минулим і теперішнім через образ річки Уна. Втрата дому та дитячих спогадів стала центральною темою. Саме сон про зруйнований будинок надихнув мене на написання книги. Я описую, як будинок біля річки був спалений на другий день війни, і я прагнув відновити його у своїй пам’яті через літературу.
Про воєнну літературу
Ми порушуємо питання: чи варто писати про війну під час війни? Я зазначаю, що під час боснійської війни читав книги про Першу світову і знаходив у них розраду. Література допомагає зрозуміти, що війна має багато спільного незалежно від епохи. Війна не змінюється — змінюються лише технології, але людська суть, страхи, біль, жорстокість залишаються тими самими.
Водночас я розумію, що не всі хочуть читати про війну після її завершення. Деякі люди прагнуть забути й жити далі, зосередитися на майбутньому. Але для мене важливо писати книги, які допоможуть іншим пережити досвід війни. Я вірю, що пам'ять — це єдиний спосіб не допустити повторення трагедії. Все ще є письменники, які не можуть писати про щось інше, бо війна назавжди змінила їх.
Я порівнюю жанри воєнної літератури в різних країнах: у Польщі популярні репортажні книги, а в Боснії такий жанр майже відсутній. Деякі книги, написані під час війни, з часом втрачають сенс, а деякі залишаються актуальними. Я розумію, що для сучасної аудиторії важливо, щоб література була не лише документом часу, а й мала емоційну цінність.
Про паралелі між війнами в Боснії та Україні і післявоєнне суспільство
Я передбачав напад Росії на Україну ще до 24 лютого 2022 року. Аналізував риторику Путіна і зрозумів, що це буде війна на знищення — така ж, як у Боснії. Я пояснюю, що коли хтось заперечує існування нації, це означає, що він прагне її стерти.
Також я згадую, як у Боснії люди не вірили, що війна почнеться, навіть коли ворог уже наближався. Це схоже на ситуацію в Києві перед вторгненням. Люди жили звичайним життям, поки в один момент все не змінилося.
Боснія досі живе в наслідках війни. Немає державної стратегії роботи з травмою, люди з ПТСР не отримують допомоги. Я сам звертався до психіатра, щоб зрозуміти свої переживання, але багато моїх знайомих не усвідомлюють своєї травми.
Я говорю про відчуття провини вцілілого: навіть якщо ти не винен у смерті друзів, ти відчуваєш порожнечу. Держава, що завершила війну без чіткої перемоги, застрягла в минулому і не може рухатися вперед.
Україна зараз нагадує мені Боснію 1990-х — ті самі руйнування, біль втрат, але також та сама сила духу, яка допомагає людям вижити навіть у найтемніші часи. Я бачу, що українці не здаються, і це викликає в мене повагу та захоплення.
Про досвід перебування в Україні під час війни
Я не вперше в Україні після початку повномасштабної війни. Я двічі був в Одесі та відвідував Київ. Подорожуючи, я намагався побачити на власні очі місця, які пережили жахливі події: Бучу, Ірпінь, село Ягідне. Це ті місця, де біль і втрати відчуваються особливо гостро — так звані місця болю.
Коли ми приїхали в Одесу, наша перша ніч була неспокійною — ми чули звуки вибухів. Це був перший момент, коли я усвідомив, наскільки близько війна відчувається тут, навіть у відносно спокійних регіонах. Я думав: якщо ракета влучить у мій готель, я, ймовірно, навіть не відчую цього моменту. І все ж, я заснув. А ось моя супутниця не спала всю ніч — вона слухала музику, намагаючись заглушити звуки війни.
У Києві я відвідував заходи, присвячені пам'яті загиблих солдатів. Одне з найсильніших вражень — церемонія, де люди віддавали шану воїнам. Я бачив молодих солдатів, їхні обличчя, їхню рішучість і сум водночас. Це нагадало мені про моїх друзів, які пішли на війну в Боснії. Тоді ми теж були молодими, сповненими надій, але війна забрала в нас безтурботність.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media