У листопаді минулого року під час виступу у Верховній Раді президент Володимир Зеленський представив "План внутрішньої стійкості України", який складався з десяти пунктів. Один із пунктів називається "Культурний суверенітет" і передбачає, серед іншого, "системне сприяння створенню кафедр україністики у світових університетах".
Обіцянка створити кафедри україністики в університетах відразу змальовує в уяві сцени з популярних фільмів, де викладачі у вельветових піджаках навчають зачарованих студентів-гуманітаріїв та цитують поезію мовою оригіналу. Мрія про те, щоб колись у таких фільмах звучали слова Лесі Українки чи Михайля Семенка, варта детальнішого розгляду.
Суспільне Культура розповідає, що треба для того, щоб у світових університетах було більше кафедр україністики? Чи вистачить в України ресурсів та терпіння дочекатись результатів їхньої роботи? Чи є інші моделі просування знання про Україну в закордонній академії?
У своїй промові Володимир Зеленський наголосив на важливості культурної дипломатії — для "активного просування наших українських наративів через культурні та мистецькі проєкти за кордоном". Мета — замінити українськими наративами та контентом російські, у створення яких Росія вкладала і продовжує вкладати чималий ресурс.
"І найочевидніше — цілеспрямоване, системне створення нашого, українського контенту. Такого контенту, який здатен повністю замістити російський контент. Це інвестиції у створення українського культурного продукту для різних соціальних груп, різних вікових категорій. Передусім для наших дітей. І це питання про стійкість, це питання про нашу безпеку зараз і потім. Ми повинні переграти Росію в цьому", — вважає президент, і "контент" цей — не лише мистецький, а й академічний, про що можна зробити висновок з огляду на те, що в "культурний" пункт вклали план відкривати кафедри україністики.
Для провадження культурної дипломатії в Україні існує окрема державна інституція — Український інститут, заснований у 2017 році й підпорядкований Міністерству закордонних справ. Своєю місією УІ бачить поширення знання про Україну та українських наративів, зміцнення ролі України на міжнародних культурних, інформаційних і освітніх майданчиках та посилення репрезентації України за кордоном. Сюди, звісно що, належить і робота зі світовими університетами, якою опікується відділ аналітично-дослідницької роботи та академічних програм.
Завідувачка відділу Олена Коваленко радіє тому, що тему відкриття кафедр україністики порушили на найвищому владному рівні: "Це дуже добре, що держава зараз звертає більше уваги на україністику за кордоном як на ресурс впливу на думку інших, як на інструмент культурної дипломатії, knowledlge diplomacy, як це називають. Зокрема, Олена Зеленська робить це своїм ключовим напрямом — у закордонних поїздках вона відвідує університети, бере участь у підписанні меморандумів про співпрацю та відкриття кафедр, запровадження українських книжкових полиць. Вона підтримує цю тему".
Повільні зміни в академічному полі
Утім, є нюанс: заяви про відкриття кафедр не означають швидкого втілення цього в реальність. Академічна сфера — повільне та подекуди інертне поле, зміни в якому відбуваються дуже неквапливо.
"Якщо протягом тридцяти років небагато робилося в цій сфері, і україністика була забутою частиною славістики або східноєвропейських студій, де панують русисти, відкрити кафедри швидко і красиво зараз не вийде. Треба розуміти, що робота, яку ми починаємо зараз, дасть свої результати за п'ять-десять років", — пояснює Коваленко.
У 2022 році Український інститут опублікував дослідження стану і потреб українських та кримськотатарських студій за кордоном. В ньому є мапа осередків українських студій, під якими УІ розуміє як дослідницькі центри, що вивчають українську та кримськотатарську тематику, так і окремі програми — з україністики, української мови та літератури, або загальніше — регіональних студій: пострадянських країн, Східної Європи тощо.
Так, дослідження виявило 91 осередок суто українських студій, 73 — на базі регіональних студій, та п'ять осередків кримськотатарських студій. Окремих кафедр при цьому автори дослідження нарахували 30. Більшість осередків розташовуються в Європі, але також вони є в Північній (31) та Південній Америках (2), Австралії (4) і трохи в Азії (Китай, Японія, Корея).
"Ми пробували зрозуміти, з якими основними проблемами стикаються ці осередки, і дійшли кількох висновків, — розповідає Олена Коваленко. — По-перше, майже всі зазначали, що основною проблемою є недофінансування. По-друге, болючим є брак уваги з України — ідеться як про фінансову підтримку з боку нашої держави, так і про розуміння, навіщо нам україністика за кордоном".
У дослідженні також згадується про третю основну проблему, вказану респондентами, які займаються українськими студіями за кордоном — "брак уваги цільової аудиторії".
"Понад десять респондентів зазначили, що студенти не зацікавлені в українських студіях і що кількість зарахованих на навчання постійно зменшується. Так, наприклад, відомо, що причиною закриття Центру українських студій при Макуорійському університеті у 2009 році також була мала чисельність студентів (менш як двадцять)", — ідеться в дослідженні.
Утім, це не означає, що Україна як держава має нехтувати відкриттям кафедр, вважає Олена. Вона називає запровадження кафедр сталим форматом поширення знання про Україну, на відміну від короткострокових академічних програм, які відкрили багато університетів, особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
"У 2022-му ми і справді бачили сплеск підтримки українських науковців, яких активно запрошували приїжджати на різні стипендії, вивозили з регіонів, які були небезпечні. Це і зараз триває. Але ці програми тривають по два, три, п'ять років. Питання в тому, що буде після тих п'яти років? — міркує вона. — Ми можемо повернутись до статус-кво, де головою кафедри [славістики, приміром] буде русист, а з українських студій буде лише кілька спеціалістів, якщо вони взагалі будуть. Щоб це перебити, потрібні сталі формати, тобто кафедри. Кафедра означає, що у тебе є людина на посаді, яка пропрацює десяток і більше років та сформує довкола себе школу, вивчить бакалаврів, магістрів. Але людина коштує дорого — як в американських, так і в європейських університетах".
Гроші та мережі для відкриття українських кафедр
Фандрейзинг і чесне оцінювання вартості відкриття кафедри, та й просто однієї позиції викладача — один із найважливіших пунктів у розмові про україністику за кордоном. Так, університет Берклі (Каліфорнія), збирає ендавмент у 9 мільйонів доларів, щоб відкрити позицію професора українських студій на кафедрі слов'янських мов та літератур. Ендавмент — популярна форма фінансування у Штатах, коли на рахунку збираються кошти, що дозволяють генерувати, наприклад, зарплати професору. Іншими словами, ендавмент працює не короткостроково, а покриває потрібні витрати протягом необмеженої кількості років.
У Канаді меценатами українських студій стали представники українських громад. "Канадський інститут українських студій підтримують понад 80 ендавментів переважно представників діаспори, а їхня ринкова вартість становить понад $40 млн", — ідеться в дослідженні Українського інституту.
Але така схема працюватиме не усюди. "У Швеції, наприклад, університети можуть брати гроші лише з цільових фондів, а не від приватних благодійників. Вони бояться, що приватне фінансування може впливати на їхні рішення", — розповідає Юлія Юрчук, історикиня, старша викладачка в університеті Сьодерторн у Стокгольмі. Вона вважає, що ставка на відкриття кафедр в університетах — "це дорого і не дуже можливо в найближчому майбутньому".
"У наш університет приходила інформація про те, що українська держава хоче ініціювати створення кафедр україністики. Але ніхто не зрозумів, хто саме буде їх створювати, хто їх фінансуватиме, де ми візьмемо людей?"
Соціологиня Сюзанн Воршех з університету Віадріна у німецькому Франкфурті-на-Одері займається координацією KIU Competence Network Interdisciplinary Ukrainian Studies Frankfurt ("Мережі компетенцій «Міждисциплінарні українознавчі студії»"), і вбачає в такому мережуванні альтернативу створенню кафедр.
"Українські студії поки що не стали дисципліною, — говорить Сюзанн. — Тут бракує кількох факторів для інституціалізації: журналів, професорських посад, окремих тематичних конференцій. Так засновується дисципліна. Тож ландшафт українознавства тут доволі бідний. В Німеччині є кілька інституцій, які займаються українськими студіями, але часто вони не пов'язані між собою".
Ізоляціонізм таких центрів, та і кафедр, як окремих осередків вивчення України може стати серйозним недоліком, на думку соціологині: "Кафедри мають тенденцію бути закритими клубами. Є небезпека втратити зв'язки з іншими дисциплінами". Водночас вона зауважує, що якщо й створювати кафедри україністики, то варто це робити у великих університетах, але тримаючи в голові велику конкуренцію, яка там існує, — за посади і за студентів.
Тому у Віадріні обрали творити ландшафт україністики шляхом мережування, пов'язавши між собою не лише людей, які займаються виключно Україною, але і людей, які займаються загальними дисциплінами (соціологією, політологією тощо) і бачать в Україні інтерес для свого дослідження. Наразі проєкт KIU отримав фінансування на чотири роки від DAAD (інший дослідницький центр міждисциплінарних українських студій, фінансований цією організацією, відкриється у Регенсбурзі) і має на меті стати платформою для всіх, хто займається або цікавиться Україною, та навчити інших.
"Ми відкрили сертифікаційну програму з українських студій, на яку може записатись будь-хто з інших дисциплін. Ми набираємо 15 аспірантів і започатковуємо міждисциплінарну серію книг з українських студій. Наш фокус — на тому, щоб завести українські студії в різні дисципліни. Я хочу бачити людей, які будуть займатись Україною не з позиції україністів, а з інших теоретичних перспектив, знайшовши в Україні щось, що лягає в їхню тему дослідження. Думаю, що мережевий підхід більш відкритий для цього, ніж заснування кафедр".
Про важливість введення знання про Україну в інші дисципліни і загальні університетські курси говорить і Юлія Юрчук: "Щороку я викладаю курс з інтелектуальної історії — від Ренесансу до Французької революції. Там ми говоримо про абсолютизм, Вольтера, Дідро. Я, зокрема, розповідаю, що хоч Російську імперію тих часів розглядали як начебто цивілізовану країну, яка начебто рятувала тих інтелектуалів, (Катерина Друга листувалась з Вольтером і Дідро, фактично їх спонсорувала і купила їх бібліотеки — Ред.), в самій імперії відбувались інші процеси. Про це студентам не розповідають".
Інший приклад — розмова зі студентами про геноциди на курсі глобальної історії. "Коли я отримала цей курс, там не було жодного слова про Україну, про Радянський Союз. Був Голокост, Африка та трохи про Сребреницю, — розповідає Юрчук. — Я ввела СРСР, Голодомор, розповіла студентам про ГУЛАГ, коли ми говорили про насильство держави над громадянами, адже на цю тему студентам розповідають лише про нацистську Німеччину. Я вважаю, що це базова робота: ти просто починаєш трошки розширювати горизонти в тих програмах, які вже викладаються в університетах".
Перенесення фокуса
Поки що у середовищі досліджень Східної Європи або пострадянського простору домінують російські студії і некритичний погляд на Росію.
"У росіян досі величезна перевага, тому що їх скрізь вже багато, — коментує Юлія Юрчук. — Тож якщо в університетах відкриваються позиції професорів на кафедрах славістики або східноєвропейських студій, то там завжди буде навала заявок росіян, які давно сюди приїхали і працюють, тож можуть претендувати на професуру, на відміну від мене, наприклад. Навіть за наявної ситуації — війни Росії проти України — росіяни матимуть посади, а ми ні".
"У сфері східноєвропейських студій і справді є великий фокус на Росію, і це амбівалентна тема, — каже Сюзанн Воршех. — Ми маємо провадити російські студії, тому що це питання безпеки. Ми не маємо недооцінювати Росію, але разом з тим маємо критично ставитись до того, що разом з російськими студіями часто іде і російська пропаганда. Тож треба лобіювати не пониження російських студій у статусі, а встановлення балтійських студій, українських, кавказьких, центральноазійських і так далі, не кладучи їх в один кошик і не називаючи «Росія та інші», як це було раніше".
Ключові напрацювання дослідників у цій сфері можна побачити на конференції Асоціації славістичних, східноєвропейських та євразійських студій (ASEEES), яка щороку проходить у Штатах, куди регулярно їздять і україністи. За останні три роки фокус змістився на Україну і теми, пов'язані з повномасштабним вторгненням Росії.
"Зміни ідуть від конкретних людей. Чому в ASEEESАсоціацією керує виконавчий комітет, який складається з семи людей; щороку туди обирають віцепрезидента, який за рік стає президентом, а ще за рік — щойно колишнім президентом. Так одна людина перебуває у виконкомі три роки багато змінилось? Тому що Віталій Чернецький (літературознавець та перекладач, славіст, викладає в університеті Канзасу — Ред.) став президентом, — коментує Юлія Юрчук. — Тому тема конференції у 2023 році була «Деколонізація», а у 2024-му — «Визволення»".
Окрім ASEEES, дослідники і дослідниці заснували нову асоціацію, яка називається RUTA і фокусується на Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, країнах Балтії, Кавказу, Центральної та Північної Азії. У 2024 році на Закарпатті відбулась перша конференція нової асоціації, яка має проходити в Україні щорічно на початку літа. Згідно з місією асоціації, викладеною на сайті, заснування RUTA стало реакцією на повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Метою є посилювати дискусії про регіон, а також популяризувати "критичні дослідження імперських та колоніальних спадків" в означеному регіоні.
Що далі: коли будуть результати від українських студій
14 січня стало відомо про підписання Меморандуму про співпрацю в межах ініціативи "Глобальна коаліція українських студій", яка має популяризувати українські та кримськотатарські студії. Про створення такої коаліції оголосила перша леді Олена Зеленська ще у вересні 2024-го, а ідея зародилась на межі Фонду президента з питань науки та освіти, Українського інституту та Кримської платформи. Наразі має початись робота над створенням координаційного офісу, який буде комунікувати з університетами в Україні й за кордоном. Але, як і з іншими меморандумами на тему україністики, не слід вважати, що підписання цього документа матиме магічний ефект — попереду ще дуже багато роботи, результати якої буде помітно не через два-три роки, а через десять-п'ятнадцять.
"Після 2022 року збільшилось фінансування проєктів про Україну, і ці проєкти закінчаться через чотири-п'ять років. А це означає, що книжки, які вийдуть як результат цих досліджень, вийдуть ще через п'ять років. Говорити про абсолютно якісні зміни ще дуже рано. Але вони, мені здається, є. Треба, щоб підтримка цих проєктів продовжувалось, щоб тривали ті дослідження і щоб ті книжки продовжували виходити", — говорить Юлія Юрчук.
Успішність проєкту KIU поміряють теж через п'ять-шість років. "Я була б задоволена, якщо за цей час ми станемо центром експертизи з України в Німеччині. Щоб кожен журналіст або політик, яким потрібно щось дізнатись про Україну, йшов до нас за експертизою, і вона була якісною", — говорить Сюзанн Воршех. Наразі знання про Україну в Німеччині доволі поверхове, і тема України інструменталізується політиками — особливо перед виборами, які мають відбутись у кінці лютого.
"Нам слід якомога більше докладатись до підтримки українських студій, пов'язаних з ними проєктів, інвестувати в триваліші речі, — говорить Олена Коваленко. — І як держава ми маємо виважено визначати, куди хочемо спрямувати наш обмежений ресурс".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media