Україна 22 січня відзначає День Соборності — державне свято, присвячене проголошенню Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році на Софійському майдані в Києві.
Суспільне Культура поспілкувалося з діячами культури про цей день — які особисті історії або спогади, пов'язані з Днем Соборності, вони мають? Чи пригадують вони акцію 1990 року, коли відбувся "Живий ланцюг Соборності", який з'єднав Івано-Франківськ (через Львів) і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР? Як відчувався тоді цей день і яке він мав значення?
А також як змінювалося сприйняття Дня Соборності з роками? Чи стало українське суспільство більше цінувати цю дату і яке значення для нас усіх має День Соборності сьогодні?
Спогади, пов'язані з Днем Соборності
Моя подруга Юля, з якою ми вчилися на магістратурі в Могилянці, влаштовувала на День Соборності вечірку. Насправді це була парна вечірка, компанію збирала не тільки Юля, а й Іра. Юля — з Волині, Іра — з Харківщини. В часи бакалаврату вони жили разом в гуртожитку й вигадали цю вечірку, бо "ми і є соборність". Я не застала "бакалаврської" вечірки, але на вечірку часів магістерки потрапляла. В Ірину квартиру десь на Нивках набивалася велика компанія, з усіх куточків України, готували смачну їжу, пили мерло, яке тоді продавалося в пляшках із примотаним одноразовим коркотягом, і дивилися кіно. В нас ще був час до Помаранчевої революції, Революції гідності й російсько-української війни. Ми жартували й сперечалися. Ходили на побачення й ображалися одне на одного. Планували в майбутньому багато подорожувати і писати. Здавалися собі звичайними. Дуже звичайними. Але були "соборністю".
Як змінювалося сприйняття Дня Соборності з роками
Я згадую зараз ранні 1990-ті, перші роки Незалежності, уроки історії, молодого вчителя, — він їздив складати сесії в Острозьку академію й викладав історію за книжкою Ореста Субтельного. "22 січня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки" — читала я тоді в Субтельного. Далі було про наближення більшовиків до Києва, символічні демонстрації суверенності й про те, що 2 лютого Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці, а весною ледве утримувала невеличку смугу території навколо Кам'янця-Подільського.
Здається, у 2018 році я побачила монтажний фільм "Документи епохи" 1928 року і чорно-білі кадри з нього. Софіївська площа, Володимир Винниченко, Симон Петлюра мерзнуть на січневому морозі біля Софіївського Собору. Тоді я подумала, що знаю, як чути луну від Софіївської площі до Львівської, коли там збирається багато людей. А ще уявила юну прабабусю мого чоловіка і будинок, в якому вона жила на Львівській площі в 1919-му і від якого не залишилося ані сліду, ані пам'яті — тільки туманна родинна легенда. Але навіть таких легенд буває достатньо, щоби зшивати великі й маленькі історії. І триматися за них.
Про значення і символізм Дня Соборності
Я б говорила не про день, а про ідею Соборності. І вона для мене тримається на приватному і майже інтимному. Наприклад, 2024 рік, зима і двоє людей, яким за сорок. Вони їдуть ранковим потягом з Києва в Харків, щоби дістатися до Сіверського Дінця. Хтось із них виріс у Карпатах, а хтось на Бессарабії. Потяг зупиняється на станції Ромодан. Зупинка триває дві хвилини й ці двоє виходять, щоби подивитися, як падає сніг, але не припиняють сперечатися: що смачніше виходить із кукурудзяного — мамалига чи бануш.
Мою родину безпосередньо торкнулися події сторічної давнини. Я знаю, на жаль, небагато: тільки те, що мій прапрадід Петро і прадід Василь Гірний з братами Михайлом і Юрієм служили в Українській Галицькій Армії. За батьківськими переказами Юрій загинув під час звільнення Києва від більшовиків 1919-го, а Михайла розстріляло НКВД у 1937-му.
Мама з татом і моя хресна в 1990-му брали участь у "Ланцюгу Соборності". Мама працювала на Львівському заводі газової апаратури — і там якраз кинули клич їхати. Одним зі співорганізаторів тієї поїздки був батько Ірини Фаріон Дмитро, який працював на заводі. Вирішили їхати практично всі працівники. Їхали автобусом, зупинилися десь у Тернопільській області, з'єднали ланцюг, постояли з прапорцями. Мама розповідала, що не було до кінця усвідомлення, що це за дата. Всі просто тішилися, був піднесений настрій, машини їхали і сигналили. Люди стояли декілька годин і потім сіли в автобус назад.
Особисто я довго сприймала цю акцію дуже поверхнево і як частину календарного державного свята, в якому треба брати участь. Рівно до того моменту, поки в зрілому віці не почала серйозніше вивчати нашу історію. Я переконана, що без українських визвольних змагань, без Акту Злуки на Софіївській площі 1919-го, які, можливо, комусь здаються лише маленькими епізодами відносно інших подій того часу, — не було б сьогодні України. Тому для мене це дуже важлива подія, без розуміння якої неможливо зрозуміти сучасну війну з Росією.
Мої батьки також брали участь у "Ланцюгу єдності" 1990 року. Нас, дітей, із собою не брали, бо зими були в ті часи холодні, і батьки не хотіли, щоб ми після цієї акції похворіли. Пригадую, що мама була дуже натхненна цією подією. Повернулася з неї дуже піднесена. Не можу сказати, що День Соборності був надто широко святкований упродовж усієї незалежності. Тривалий час це було таке собі "свято для своїх". Щоправда, "своїх" із роками більшало.
Дуже виразно пам'ятаю День Соборності під час Революції гідності. Саме тоді на вулиці Грушевського було вбито Сергія Нігояна — це додало цьому дневі гіркоти і стало немовби болючим просвітництвом того, що за цілісність України і за її соборність доведеться платити кров'ю.
Я пам'ятаю День Злуки у 1990 році, я теж був у "Ланцюгу єдності". Пам'ятаю ці емоції, прапори. Я тоді навчався в Інституті іноземних мов, а "Рух" набував авторитетності. Ми видавали стінгазету, яка називалася "Поступ", і тоді особливо серед студентів ширилися ідеї вільної незалежної України.
Тоді правдива історія України ще не була доступна на різних рівнях. Я пам'ятаю, мене здивував дитячий лікар Микола Кошель, до нього мене водили представники старшої інтелігенції. Так от він на друкарській машинці роздруковував основні етапи, періоди нашої історії, інформацію про нашу Українську автокефальну церкву. Пам'ятаю також мене водили до відомого культурного діяча Івана Гончара, у його самобутній музей українських старожитностей.
Цей вибух ідеї соборності, об'єднаності, сили, акт Злуки, об'єднання українських земель в часи, коли вона була штучно розділена між двома імперіями, коли з'явилася надія і шанс, коли так чітко, однозначно було проголошено об'єднання і окреслена перспектива незалежності України — це дуже надихало, це дало хвилю, яка потім створила відродження.
Після 1990 року — Революція на граніті, проголошення відновлення незалежності... Подальші кілька років була велика надія на справді швидкі процеси відновлення і розбудову незалежності держави. Потім, на жаль, це все скотилося, теж не само собою... Але якщо ви питаєте про той час: це велика, з одного боку, надія, з іншого боку, це велике вікно можливостей пізнання нашої правдивої, замовчуваної, ув'язненої історії про художників, митців, діячів церкви, про велику самопожертву і спробу ще тоді об'єднати український народ сходу і заходу.
Для тих, хто шукав правди, це були відкриття за відкриттями. Сам оцей вияв злуки і "ланцюги єдності" показували, що українці справді потужні, солідарні, вони молодці. І навіть український прапор — він тоді ще не був офіційним, а вже майорів скрізь. Тому це справді великий час надії, захоплення власним минулим, але передусім — передчуттям нашого світлого майбутнього.
Якось іноземний журналіст запитав мене, навіщо людині з заходу України їхати на схід, мовляв, це різні культурно й історично сформовані спільноти і так далі. Я розповів йому, як на мене, про іконічну, якщо говорити на тему української соборності, пару — Гната Хоткевича (1877–1938) і Петра Шекерика-Доників (1889–1940).
Письменник, організатор, етнограф Гнат Хоткевич спочатку приїхав до Львова з більш україномовного на той час міста — Харкова. Потім він подався у Карпати. Тут Хоткевич заснував "Гуцульський театр". Це було об'єднання з місцевих карпатців, серед яких — Шекерик-Доників. Потім Доників представляв свій регіон на Софійській площі під час оголошення Акту Злуки 1919-го: йому кричали "слава гуцулам", бо вважали їх менш вразливими до "бацили більшовизму", ніж інших українців.
Карпатця Шекерика-Дониківа і харків'янина Хоткевича біографічно об'єднує парадигма завершення їхніх життів. "Західняка" заарештували в 1940-му, "східняка" — за два роки до цього. Обох за українськість. Обох знищив той самий самий кат, той самий, що і зараз знищує українців.
Я зараз дуже багато їжджу Україною. І якщо говорити про проблеми нашої "несоборності", то більшість роз'єднувальних факторів виглядають лише конструктами, вигідними тим чи тим політичним силами. В українців значно більше спільного, ніж того, що роз'єднує. Для мене один із рецептів міцнішої єдності — це більше спілкуватися між собою, більше читати, вивчати історію й культурологію, більше дізнаватися одне про одного. Нове винаходити не потрібно, все вже є, однак воно з тих чи тих причин було приховано, замовчано.
Цю дату, 22 січня, треба відзначати не тільки тому, що це державне свято, але і тому, що ми, отримавши від наших попередників цю естафету свободи, повинні не просто взяти її, але і втримати, і передати далі. І такі традиції, такі дні для об'єднання дуже важливі, тому що ми повинні формувати традицію українства та передавати її далі, щоб у нашому житті не залишилося місце для російських наративів.
Перші Дні Соборності, які я пам'ятаю і на яких я побувала ще у підлітковому віці, були організовані українським активістом, патріотом Вадимом Васильчуком. Він, сам ще молодий чоловік, спочатку почав організовувати нас, патріотичну молодь, на такі собі пікніки, громади, де ми прибирали територію нашого району, об'єднувалися, знайомилися, спілкувалися українською мовою. Згодом Вадим об'єднав усіх нас і наших однодумців на перших досить малолюдних Днях Соборності. Я, на жаль, не пригадую, коли точно я прийшла вперше туди, але те відчуття спорідненості, єдності і однієї ідеї зігріло мене та дало мені вектор для розвитку як молодої активістки і багато в чому визначило мій рух вперед.
Дуже позитивними моментами є те, що суспільство об'єднується довкола таких важливих дат, як 22 січня. Тому що сьогодні, у часи повномасштабного вторгнення, нам потрібні якісь стовпи єдності, довкола яких ми можемо поширювати свою національну ідею. Тому що російська пропаганда не спить, російська пропаганда хоче, щоб, навпаки, спали ми. Треба не допустити реваншу, зокрема поширюючи інформацію серед більшої кількості українців про те, про що це свято і яку місію воно для нас несе.
На початку незалежності України я не надавала особливого значення Дню Соборності, оскільки сприймала його радше як ритуальне вшанування важливих, але історичних подій. На той час я не усвідомлювала, не бачила реальних загроз для єдності України. Життя на початку 1990-х було скрутним, але підлітковий оптимізм, помножений на загальне відчуття "кінця історії", вселяв надію на майбутнє без ідеологічних протистоянь та воєн.
Відчуття реальної екзистенційної загрози з'явилось, мабуть, після сепаратистського з'їзду в Сєвєродонецьку 2004 року, де російські маріонетки вперше озвучили ідею проведення "референдумів" та створення "південно-східної республіки". Цей фарс вкупі з московським "креативом" про "три сорти українців" вже однозначно сприймались як технологія штучного розколу країни. Тож моє сприйняття Дня Соборності, його значення та актуальності змінювалося з роками.
І, зрозуміло, сьогодні, коли наша Незалежність загрожена, ми більше цінуємо цей день. Ця дата символізує не лише сьогоднішню єдність, вона пов'язує нас із тими поколіннями українців, які боролись за Єдину, Соборну Україну.
Ми в родині пам'ятаємо всі ланцюги, але не 1990-го, а вже пізніших років. Ми живемо поруч із мостом Патона, на Березняках, тож найчастіше згадуються люди там. Мама ходила брати участь, коли я була дитиною. Вона каже, що найбільше її вразив той, що був у 2013-му, бо люди були налаштовані боротися, відчувався спротив, особливо з боку молоді.
Очевидно, що День Соборності дає відчуття солідарності, об'єднання, що через три роки після початку повномасштабної війни, коли первинний резерв сил майже виснажено, вкрай важливо. Думаю, що зараз цей день навіть важливіший, ніж рік тому, бо кожна акція, яка додає сил боротися, набуває особливої ваги.
В 1990 році я був несвідомим. Особисто для мене розуміння значення Дня Соборності приходило поступово, з року в рік. Найбільш емоційним був січень 2022-го.
Такі важливі для українців дати, як День Злуки чи День Незалежності, стають справді значущими на особистому рівні, на жаль, в таких реаліях, як зараз, коли нас знищують фізично. Тоді все зовсім інакше. Це не просто офіційне свято чи дата.
У часі війни ще більше цінуєш наше. Бо так ми зберігаємо пам'ять народу. Бо так ми розбиваємо ворожу пропаганду. Адже росіяни не роблять чогось нового: вони як брехали нам і про нас у 1919 році, так продовжують це робити і у 2025-му.
Найперше та найбазовіше, що ми маємо робити — це пам'ятати, хто ми та звідки. Коли ми знаємо і пам'ятаємо, чого хотіли наші попередники під час Визвольних змагань, нам легше розбивати ворожу російську брехню. Адже знання — це також захист та зброя.
Свідомі та усвідомлені громадяни можуть відстежити ворожі пастки та не дати потрапити туди близьким. А День Соборності, на зло нашим ворогам, буквально каже — ми були, ми є і ми маємо бути далі.
Соборність — це кожен наш день сьогодні, без чіткої прив'язки до дат. Від усвідомлення себе українцем до боротьби за ідентичність, землю, країну. Поки триває боротьба, поки українська армія дає відсіч, поки Україна стримує натиск московитів — доти ми будемо. Соборність — це позиція, яка доведена дією. Це не просто день у календарі. Вона вишивається кров'ю на піксельній формі українських військових.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media